Раптом, незважаючи на пізній час, у коридорі почулись чиїсь кроки і пролунав стук у наші двері. Звісно, що нічого доброго ці звуки принести не могли, але діватися було нікуди, та й провини за собою ми ніякої не відчували.
Я встав і злегка відсунувши штору побачив цілу делегацію очолювану нашим новим знайомим. Харламов стояв завернутий у залиту дощем військову плащ-палатку. З його мокрого волосся, обличчя і гострого носа стікала дощова вода, а за ним стояло декілька сонних, напевно піднятих щойно з ліжок викладачів педінституту.
Увірвавшись у відчинені двері, з озвірілим поглядом, він оглядався на всі боки, напевно сподіваючись побачити оргію, з оголеними, п'яними тілами, танцюючими на столі.
Довнер із Дасаєвим спокійно сиділи на ліжках, я відкривши двері, вимушений був відійти в бік, а Ірина з Варею і Ксюхою встали, ледве поміщаючись у таких розкішних апартаментах. Харламов смикався з боку в бік і збуджено повторював: " Вы видите, нет, ну Вы видите, я же говорил, с этим надо заканчивать". Сонні вчителі з кислими обличчями мовчки стояли і байдуже споглядали цей фарс, влаштований промоклим месником.
Зранку, зібравшись і відправившись як завжди на роботу, ми вже відчували, що скажений дід зробить з вчорашньої події всесвітній заколот і добром це все не скінчиться. Та чимчикуючи на поле, ми навіть і не здогадувалися про те божевілля, що чинив Харламов у цей час на табірній лінійці.
Зібравши на ранкову лінійку весь табір, декан вийшов вперед і з особливим пафосом почав нести таку ахінею, через яку дехто зі студенток мало не знепритомнів на місці:
"Их было пять человек, две девочки и трое парней. Сначало все выглядело невинно, но потом пошло по очень плохому сценарию. Двое удовлетворилось, а третий нет. В результате случилось самое страшное".
Натовп загомонів, як бджолиний вулик, і оглядаючись навсібіч, присутні почали голосно щось обговорювати. Хоча студентів у таборі і було досить багато, зважаючи на наше з Вовою і Антоном, так би мовити особливе положення, нас так, чи інакше знали майже всі, і про наші відносини з дівчатами також, особливо жіноча частина інституту. Крім того, зіпсоване сарафанне радіо рознесло по табору інформацію про те, що вчора щось сталося, та що саме, ніхто толком не знав, і наслухавшись різних припущень всі з жахом чекали продовження від декана. Витримавши паузу, Харламов завершив свою притчу: "Это было в Никополе, в прошлом году".
Зітхнувши з полегшенням, натовп загудів ще голосніше, та мстиве стерво продовжувало насолоджуватися своїм бенефісом. Декан вивів наших дівчат і перед строєм почав відіграватися на них за свою образу, роздмухуючи з невеличкого інциденту кримінальну драму. Звісно, що така слава нікого на тішила, та наші красуні виявилися досить мужніми особами і незважаючи на такий розголос, достойно перенесли цей казус. А головне, що ця подія не тільки не зіпсувала, а навіть ще більше зміцнила наші відносини з дівчатами, що явно розходилося з метою Харламова.
РОЗДІЛ 21
Для мене і моїх компаньйонів, ексцес із Харламовим закінчився переселенням у радгоспний гуртожиток, де після від'їзду сезонних працівників звільнилась кімната. Також, в наслідок цього переселення, на радість тамтешніх жриць нас було позбавлено можливості харчуватися в табірній їдальні. Тепер ми під пильним поглядом суворих хліборобів з настінних плакатів час від часу навідували радгоспну їдальню. Єдиним бонусом було зменшення відстані до роботи, натомість нам доводилося намотувати кілометри для зустрічей із дівчатами.
Сезон підходив до завершення, і разом із почавшимися дощами, в гуртожитку, що знаходився на першому поверсі радгоспної контори значно поменшало постояльців. З'являлись лише якісь тимчасові водії, експедитори й інші особи, з якими ми майже не спілкувалися. Та був серед мешканців і один особливий персонаж, на прізвисько Сталін. Не молодий вже чоловік, із червоним обличчям і солом'яним волоссям на голові, нічого зовнішньо не маючий спільного з вождем всіх народів. Мало не пів життя він просидів у в'язниці, а останні роки прижився в гуртожитку за схемою кота, пропадаючи раз на декілька місяців у невідомому напрямку, а потім нагулявшись, знов повертався до радгоспу. З якоїсь причини керівництво закривало на це очі, і кімнату Сталіна нікому крім нього не віддавали, навіть під час його загулів. Працював він різноробом і весь час крім запоїв та загулів був під рукою.
Походження його прізвиська можна було з'ясувати лише ставши свідком того, як випивши чарку горілки, цей індивідуум починав лаятись з якоїсь потреби. Зігнувшись у три погибелі, Сталін двома долонями одночасно в якомусь уповільненому темпі бив себе знизу в гору вздовж скронь, а потім, різко робив схожий рух у протилежному напрямку, б'ючи себе долонями вздовж зігнутих колін, і розкинувши в сторони руки з розчепіреними пальцями, протяжно, мало не співаючи вимовляв незмінну фразу: "Твою Сталина мать".
Жив він тихо, майже не привертаючи уваги, хіба що іноді, падаючи на підлогу для відпочинку після чергової пляшки хватався за скатертину, та скидав разом із собою стоячий на столі посуд і закусон.
А ще в Сталіна був плащ. Нереально крутий, шкіряний, французький плащ, який висів у нього за спеціальною шторкою й судячи з вигляду, якщо і вдягався власником, то напевно раз на рік, а то і рідше. Як таке чудо могло зберігатися в такого чуда, було справжнім чудом, та сам факт залишався фактом.
Кожен раз, коли нам з якоїсь причини доводилося заходити до Сталіна в кімнату, Воха Дасаєв мало не облизувався, дивлячись на цей витвір капіталістичної системи. Справа в тім, що Вовина мама працювала завідуючою в комісійному магазині, і рівного Дасичу модника в технікумі годі було й шукати. Наприклад завдяки старанням моєї мами, я мав досить непогані речі, та рівнятися кількістю і різноманіттям шаликів, курточок і кросівок із Дасичем, було невдячною справою. Та навіть для такої розпещеної особистості як Вова, плащ Сталіна був чимось недосяжним.
Опинившись у новому місці ми знов пристосувалися до нових умов. З пасіями в нас все було добре, тим більше що саме біля нашого гуртожитку місцеві влаштовували дискотеку, а після появи в таборі Харламова, всяке музичне життя там припинилося і вечорами студенти ходили розважатися до нас.
Наша нова кімната була мало не втричи більша табірної конури, тож і місця всім вистачало, ніхто не обурювався з приводу наших концертів, і ми могли займатися чим завгодно, не побоюючись привида в плащ-палатці.
Проводжаючи Ірину, я іноді навідував трояндову клумбу і поки дівчина чекала в тіні тополиної алеї, з'являвся з букетом духмяних квітів. Я вже твердо знав, що охорони немає, сусідські собаки прив'язані й лякатися нема чого, тож звісно це вже був не той романтизм, що на першому побаченні, та все ж, думаю дівчину це тішило.
Поступово погода псувалась, пішли дощі. Помідорів на полі залишалося все менше, та й ті, що були, почали теж псуватися, їхній збір по розмоклому чорнозему давався все важче. Студенти, а особливо школярі дуже швидко втомлювалися і про виконання плану годі було й думати. Незважаючи на це, бригадирка Тома, постійно висловлювала нам якісь претензії та невдоволення. З кожним днем її запроси зростали і вона чомусь вирішила, що нас із Вовою направили в радгосп саме для підняття її власної значущості. Деякий час ми намагалися не звертати увагу, і ігнорували її зачіпки, уникаючи конфлікту, особливо після подій у таборі. Хоча була ще одна причина. Справа в тім, що Тамара хоч і мала більш-менш правильні риси обличчя і довге, відносно доглянуте волосся, крім не дуже гарного характеру, в неї була ще одна, досить неприємна вада — вуса. Кожен раз, коли бригадирка щось навертала мені про нашу несумлінність і недостатню кількість зібраного врожаю, моя увага, мимоволі концентрувалась на верхній губі жінки і нічого поробити з цим я не міг, тож намагався триматися подалі, аби не зірватись і не наплести якихось дурниць у відповідь на її закиди. Дощі, брудні помідори, Тома, все це якось остогидло і почало набридати. А ще в Ірини закінчувалася практика.
Зважаючи на погоду, літні речі ми з Вохою змінили на брезентові вітрівки та гумові чоботи, і так, шльопаючи шматками бруду по міжряддях, вирішували продовольчу програму. І от одного разу, я заведений після чергової екзекуції Тамариними претензіями, в залитій дощем вітрівці, забруднених чорноземом гумових чоботях, вичитував одного з робітників, коли раптом, десь ззаду почув: "Смотри, этот как настоящий агроном"— хтось зі студентів педінституту, напевно з сарказмом, промовив це своєму товаришу, сміючись із мого вигляду і поведінки, та в цю хвилину я зупинився, озирнувся, і мене осяяло. Саме в цьому радгоспі, можливо на цьому ж полі, багато років тому я побачив мужика в брезентовій вітрівці і гумових чоботях, кваліфікувавши його, як агронома, і саме ця подія сприяла моєму теперішньому становищу, а тепер я стою в такій самій вітрівці, таких самих чоботях, а можливо й на тому самому полі і якийсь ботан кваліфікував мене "как настоящего агронома". Коло замкнулося.
За пару днів у студентів педінституту закінчилась практика і разом з усіма уїхали наші Німфи. Це посилило мою щорічну осінню меланхолію і вкрай зіпсувало настрій. Разом із виїздом табору, на нашому полі значно поменшало робітників. Ще декілька днів жовті Ікаруси привозили учнів шкіл, і студентів училищ, та їхня кількість вже не могла порівнятися з колишньою. Томатна лихоманка підходила до завершення. Тамару й далі з кожним днем несло все більше і одного разу, не витримавши її барських замашок я зірвався, і розповів їй все, що про неї думаю, а головне порадив поголити вуса.
Наступного дня ми з Дасичем і Довнером, в якого, як виявилося теж справи були не дуже, стояли перед зачиненими дверима приймальні директора радгоспу N, і під стукіт Ларікової печатної машинки чекали, щоб нас хоч кудись пристроїли.
Після півгодинної напруги з приймальні вийшов гомінкий натовп людей і один із бригадирів, знайомий Антона, повідомив нам, що Антоніна Семенівна керуюча другим відділенням їде до сина в армію, і нам трьом в якості випробування довіряють її ділянку.
Того ж дня, після наради, нашу трійцю вивезли на друге відділення де ми приступили до справи.