Принаймні для місцевих і для студентів. Як і в іншому центрі давнього світу, Греції, на Кутку було все. Від перукарні і продуктового магазину, до аптеки, автобусної зупинки і навіть кафе. Особливо статус якого підвищився після того, як його орендували якісь азербайджанці й з підказки ще одного студента на ім'я Валера, назвали "Кавказ". Не пам'ятаю чи були в тому "Кавказі" кава, тістечка, морозиво й інші ласощі притаманні кафе, та асортимент напоїв, від "Жигулівського", до "Зосі" був незмінним. І студенти лупали сю кавказьку скелю старанно й щоденно.
Так от. Із чого починається дружба? Звісно з Кутка. Навіть якби ми й не хотіли тудою йти, доля вирішила за нас, іншого шляху не було, та ми й не опирались. Прошвирнувши по кишенях, ми скинулись і підрахувавши наші статки, рушили до магазину за стандартним набором. Стандартний набір складався з постійних складових і перемінних. До постійних входив хліб і кабачкова ікра. Якщо дозволяли фінансові умови, стандартний набір переходив у категорію преміумкласу і до нього додавалась ще кілька в томаті. Перемінними були напої. Вибір робився на основі смаку, фінансових умов, та найчастіше за наявністю. І робився між горілкою, пивом, або витвором соцреалізму ‘ Три топора‘, ‘Зосею', чи іншим шмурдяком, під узагальненою назвою, чорнила. Узявши стандартний похідний набір, поскладавши все в торбу, наша наукова експедиція рушила в дорогу.
Шлях пролягав берегом місцевої річки Лозуватки. Городи, що спускались у берег, най вибачать мене господарі, потроху примножили наш асортимент страв у вигляді помідорів, огірків і картоплі. Оминаючи прикутих на випасі корів і бичків, та перестрибуючи продукти їх життєдіяльності, ми підішли до мети нашої мандрівки. Здалеку все було гладенько. Зелені схили, рівненькі тераси, краса. Зблизька картину зіпсувала реальність у вигляді брил каміння і зсохлої глини, розмірами мало не в наш зріст. Але ж ого-го, коли це нас зупиняло? Десять хвилин боротьби й от ми, обтрушуючись від пилу, піднялись на перший ярус. Мета нашої мандрівки була дуже багатогранна. Звичайно головне, це те, що ми тягли в якійсь старій тряпчаній торбі, з потертим портретом усміхнених Дітера Болена і Томаса Андерса, але й сама піраміда теж викликала багато питань. Не зупиняючись на досягнутому, ми продовжили підйом. Ще через хвилин десять, ми досягли другого ярусу. Звідси відкривалась чудова картина, вся долина Лозуватки красувалась перед нами, а сама річка, мов величезна змія, звивалась на смарагдових килимах луків. Починалась ця змія десь далеко, за обрієм, обернута лісом і плавно переповзала великим яром, розливаючись чималими ставками. Місцями вона поділялась на декілька невеликих озер-калюж. Далі річка повзла під нашою пірамідою Джосера-Дружби і зникала десь за нею. Навколо зеленіли сади й городи, біліли сільські хати. У центрі цієї ідилії чорніли ялини парку, який оточував головну корону нашого царства, будівлю технікуму. Пройшовши ще трохи вгору ярусною дорогою, ми зупинились на зеленому майданчику, порослому молодими тополями. Це й виявилась кінцева мета нашого походу. По-перше, тут було гарно, навколо було повно сухого гілля для вогнища і відкривався чудовий краєвид. Крім цього, ми розгадали страшну таємницю піраміди, при всій повазі, вона виявилась звичайним відвалом місцевого гранітного кар'єру. А головне, нам просто було в облом йти далі.
За кілька хвилин ми розвели вогнище. Посідавши на прим'яту траву навколо торби з Дітером Боленом і Томасом Андерсом, яка тепер перетворилась на скатертину, ми розклали наші чудові скарби, буханець сірого хліба, кабачкова ікра, овочі і сузір'я нашої програми, три чекушки горілки. Четверо юнаків, сидячи в маленькому гайочку на величній піраміді Джосера-Дружби, їли, пили, курили і про щось розмовляли. Про що?
Про все і ні про що. Вони просто жили, проживали ще один день свого нового життя, ще один день повільного й солодкого, як мед Серпня. Там унизу, тихенько, як серпнева річка лилося спокійне сільське життя, гавкали собаки, гукала господарів чиясь корова, на березі гомоніли гуси і качки. Над нами щось шепотіло сріблясте листя молодих тополь і духмяний, степовий вітер, обминаючи невеличку компанію бавився з димом загасаючого вогнища.
Повернувшись пізно ввечері до гуртожитку, ми приєднались до компашки з таких же абітурієнтів, що зібрались навколо гітари і підгодовуючи місцевих комарів, то час від часу галасливо сміялись, то сльозливо підспівували: ‘Над рекой, над лесом, рос кудрявый клен', а вночі Susanna, Susanna mon amour.
Не менш захопливими були походи на ставок, на Опитну. Так, саме Опитну. На справді, ця частина Лозуватського мегаполіса називалась, Ерастівська дослідна станція. Та чомусь всі студенти і навіть місцеві називали її на російський манер, Опитна. Хто зна? Дослідна, це якось невизначено. Дослідна, це така собі назва, не дуже, це якщо порівнювати, то заклопотана, з невпорядкованою зачіскою жінка, в якійсь розтягнутій коричневій кофтинці, чорній спідниці, окулярах, блідими губами і якимись колбами в руках. А от Опитна, це ого-го. Це яскрава помада на губах, довгі закручені вії, зачіска, колготки, шпильки, одяг, блиск в очах і сигарета між пальцями з бездоганним манікюром . Коротше кажучи, Опитна. Ну, то таке. В реальності, Опитна виглядала так собі, приблизно як дослідна. Обклеєна кабанчиком триповерхова будівля самої дослідної станції, ще якісь будинки, маленький магазинчик. Видертий асфальт. Зарості чагарників. Але серед цієї соціалістичної сірості, проблискували залишки булої величі. У центрі цього місця, неочикувано виростала якась середньовічна вежа зі шпилем. Вимурувана з граніту і червоної цегли, вона виглядала урочисто-холодно. В її вигляді вгадувалась рука майстрів будувавших будівлі технікуму. Три яруси, цегляні карнизи, невеличкі фронтони й бійниці вікон, а особливо дах, із маленькими слуховими віконцями і шпилем, робили будівлю неабияким архітектурним об'єктом. І це при тому, що це всього – на всього водонапірна вежа. Особливо, якщо порівнювати її з сучасним аналогом біля наших гуртожитків, у вигляді гігантської металевої гранати, яка от-от упаде, й вибухне. З іншого боку адмінбудівлі дослідної станції знаходились залишки фонтану. Або він був не автентичним, або осквернений якимось соціалістичним реставратором — початківцем, та виглядав так собі й цікавість викликав таку ж.
Стежка що йшла повз вежу, виходила до старої, двоповерхової будівлі. Сіренька з маленьким центральним входом і арочним фронтоном, із цієї сторони вона виглядала досить скромно. Задум творця відкривався з іншого боку, зі сторони ставка. З пілястрами, великими світлими вікнами й балконом, будівля виглядала більш величною і світлою , це був барський будинок Бродських. Праворуч будинку починались широчезні, білі сходи з білими цегляними тумбами. Три їх яруси закінчувались невеличкою пристанню, яку омивали хвилі справжньої перлини і нашої головної мети. Ерастівський ставок. Такий величезний і такий чудовий. Починався він десь вдалині, біля Кулябського лісу, в болотистій рівнині і тягнувся повз залізничну колію зі станцією Железняково, Вишневе з одного боку й Опитну з іншого, і закінчувався греблею, мало не впершись у гранітний кар'єр, із його величною пірамідою-відвалом. Оточений із двох боків стіною старих дерев, які помираючи падали у воду і так там залишались, ставок нагадував якусь екзотичну притоку Амазонки. По діагоналі від сходів, у середині ставка, з хвиль визирав маленький, складений із гранітних брил острівець. В щілинах між камінням жили раки, які досить часто ставали нашою здобиччю. Про походження самого острова ходило декілька байок. Найромантичніша була про острів з альтанкою і пальмами за часів Бродських.
Найбезглуздіша, про те, як водії з гранітного кар'єру, взимку, по кризі на спір привезли декілька самоскидів із камінням і висипали посеред ставка. Ще я чув версію про те, що
ставок утворений на місці старого кар'єру й острів, то залишок старої розробки. Остання версія не суперечить пальмам з альтанкою, тому мені подобається найбільше.
З острова було видно все. І Кулябський ліс, і станцію Железняково, і піщаний пляж біля греблі, якою закінчувався ставок, і звичайно, сходи з будинком Бродських.
Це був справжній рай. Купання до схочу, пірнання за раками, риболовля. І просто звичайна прогулянка в старому парку алеею білих тополь, вздовж ставка .
Кожен новий день приносив нові знайомства. П'янке повітря свободи, тонізуючі напої, гітара і футбол перетворювало юнаків у сірих піджачках на досить яскравих індивідуумів. Когось знали завдяки володінню секретом " лесенки", "большой и маленькой звезды", та іншим гітарним акордам. Хтось виділявся грою у футбол. Так у нас з'явився Дасаєв. Середнього зросту, з маленькими карими, бігаючими оченятами, він при знайомстві представлявся Владіміром. Але під час гри у футбол, Олег Сорока розгледів у ньому схожість із голкіпером збірної СРСР й більше крім як Дасаєвим, чи похідними від нього, Дасичем, або Сисоївим, його більше ніхто не називав. Хтось, як Міша Осадчий, виділявся серед усіх тим, що мав зріст менший любого із нас на голову і був першим кандидатом, якщо треба було залізти у вікно, або ще якусь шпарину. Не знаю чому, але до нього прилипло прізвисько Миник. Ще Миник мав славу рибака і мало який день проводив без того, щоб піти на річку з вудочкою, або спінінгом.
Неабияку увагу займав чудний хлопець із південно-кавказькою зовнішністю. Це був Валера Докторов. Син прапорщика та вірменки, мав смоляне волосся, довгий ніс, гарячу вдачу і таких тарганів у голові, що сама думка про їх розмір викликала жах. Наприклад на уроці, після вирішення завдання міг покласти ноги на парту і так сидіти до кінця занять. А якось, замастившись у фарбу, серед білого дня, Валера підійшов до чиєїсь машини, відкрутив кришку баку і намотавши на палку ганчірку, як ні в чому не бувало вмочував це знаряддя в бак, і відчищав ним замащену куртку. І це були найневинніші з його заскоків. Та перш за все, звертав увагу на себе його писклявий фальцет. Спочатку це викликало сміх, потім співчуття, а згодом роздратування. Як правило, всі зі знаючим виглядом рекомендували вірний засіб для змужніння голосу, почати курити.