Любаша одразу потягнула Оленку за рукав до миски з черешнею — бордовою, блискучою, як намистини.
— О, яка! — вигукнула вона.— Дві як мій кулак! — Обидві хихикнули.
Батько, без вагань, купив черешень, полуниці, чотири пухкі дріжджові коржики і, звісно ж, в'язанку бичка — засоленого, пружного, з виразним морським запахом. Він висів, як буси, і батько зі сміхом надягнув їх на Любашину шию.
— Дивись, доню, таких бус у тебе ще ніколи не було!
Любаша підійшла до вікна мікроавтобуса і подивилася на своє відображення. Засміялася.
— Да, оце так намисто!
Їли просто стоячи біля машини, під палючим сонцем. Любаша спершу обережно надкусила бичка, скривившись від несподіваного солоного смаку, а потім сміливіше. Солоний, злегка хрусткий, із присмаком моря — він видався їй дивним, але смачним і справжнім. Сік полуниці стікав по пальцях, черешні пахли літом. Це був перший справжній смак Криму — ще до того, як вона побачить море та золотий пісок на власні очі.
Коли мікроавтобус повільно переїхав останній контрольний пункт на в'їзді до Криму — невеликий шлагбаум і обвітрену будку з чоловіком у формі, що пив чай із гранчака й навіть не вийшов з тіні, — усі в салоні відчули зміну. Повітря стало іншим — важке від спеки, терпке від дикого полину і вже невловимо солоне від моря.
— Це вже він, — прошепотіла Любаша, стискаючи долоню Оленки. — Зовсім інше повітря…
— Смак пригод, — озвався Діма, цього разу без своєї звичної іронії. Вадик мовчки кивнув.
Незабаром з'явилися перші знайомі назви на синіх дорожніх покажчиках: Сімферополь, Судак, і ось — Феодосія. Місто зустріло їх особливим шумом і запахом: вузькі вулиці під черепичними дахами, балкони в геранях і петуніях, яскраве різнобарвне сушіння на мотузках між деревами. На калитках — "Здамо" та "Приймаю жильців". Дід грав на гармошці "Червону руту" біля тінистого дерева, жінки з плетеними сумками поверталися з пляжу, злегка обгорілі й задоволені. Любаша відчула, як це місто дихає історією — ніби кожен камінь пам'ятає давні часи.
А потім — раптово, ніби відкрилася завіса — вони виїхали до моря. Асфальтована дорога тяглася вздовж узбережжя, і за вікнами відкривався цілий світ: море блищало мільйонами сонячних іскор, різнокольорові купальники майоріли, діти плескались у лагідних хвилях.
І ось, коли Феодосія вже лишилась позаду, раптом стало видно його — Золотий Пляж Приморського. Любаша затамувала подих. На березі лежав золотий пісок — не просто жовтий, а теплий, блискучий, ніби справді зроблений із золотого пилу. Коли на нього падали промені сонця, він переливався від світло-жовтого до бурштинового, майже червоного відтінку.
— Він справді золотий… — прошепотіла вона, а її голос ледь тремтів від хвилювання.
— Знаєш чому його Золотим назвали? — сказала Оленка. — Є легенда, що Геліос, бог Сонця, закохався у морську німфу, яка жила тут. Але вона не відповіла йому взаємністю. І тоді він, від горя, розсипав тут свої золоті промені, які перетворилися на цей пісок. І тепер він вічно блищить, як пам'ять про його кохання.
— Мій Крим… — прошепотіла Любаша, дивлячись на це диво.
Розділ 4. "ЛЮБАВА": ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО
Коли мікроавтобус звернув із траси на вузеньку ґрунтову дорогу, усе навкруг почало ставати ніби особливим, зелено-пиловим. Колеса підіймали легку куряву, в повітрі пахло сухою травою, сіллю і ще чимось новим, незнайомим — чого Любаша ще не знала, але вже відчувала всією душею.
І ось вона — база. Наразі ще не база, а радше здійснення мрії, що тільки-но починала втілюватися в життя. Посеред широкої, трохи вигорілої галявини мерехтіли на сонці металеві вагончики: два вже міцно стояли на землі, а третій чекав підйомника, щоб опуститися зверху і скласти незвичний двоповерховий будиночок з гострим дахом. Один такий, уже готовий і пофарбований у приємний блідо-блакитний колір з білими віконними рамами, здавався казковим трикутним теремком. Трохи далі — солоний, спокійний лиман, що виблискував, як величезне дзеркало, і ріс високий зелений очерет, що дзвінко шелестів при найменшому пориві вітру.
З бази до моря було зовсім близько — лише пройтися трошки вибоїстою дорогою з глини і мушель, перейти трасу, і ось він — золотий пісок та безкраєднє синє море.
— Приїхали, — сказав батько, глушачи двигун. Тиша після гуркоту мотора здалася оглушливою.
Діти буквально вивалились із машини. Умка першою метнулась до найближчих кущів, потім до людей, не знаючи, що саме досліджувати спочатку — цей новий дивовижний світ чи знайомі ноги.
— Оце наша "Любавочка", — гордо мовив дядя Микола, розгладжуючи свою вітрівку. — Її ще толком нема, а я вже люблю її, як рідну.
— Любавочка? — перепитала Любаша. — Ви так її назвали?
— А ти що, не знала? — здивувався дядя Микола. — Це не я, це твій тато так захотів. Коли ми назву вибирали — була справжня нарада: і "Мрія", і "Бригантина", і "Зірка"... А він піднявся, такий спокійний, мов капітан корабля, і каже: "Я строю, мені й назвати!" А потім — спокійно так: "Любава". На честь моєї донечки. І все. Тиша. А потім — всім сподобалося. Бо ж це база для своїх, для душі.
Любаша почервоніла до коренів волосся, нахилилася до землі, вдаючи, нібито зав'язувала кеди, що й без того були міцно зав'язані. Але всередині все світилося — наче в неї в серці загорілася маленька лампочка щастя. Ця база була її, її ім'ям, її мрією, втіленою в металі та піску.
Вона стояла мовчки, вдивляючись у цей новий світ, що розкривався перед нею. Їй здавалось, що він дихає разом з нею, приймаючи її.
Територія бази була ще напівпорожньою — кілька вагончиків, навіс над літньою кухнею, молоді дикі оливи серед піску та пожухлого очерету. Але якийсь особливий лад вже відчувався — у тому, як розташовані будиночки, як стоять лавки, як пахне вечірнє повітря. З вагончиків лунали приглушені голоси: чоловіки з пилом на щоках і стомленими очима, жінки, що порались біля відра з водою.
Дядя Микола розгорнув великий брезент і з нього з'явились матраци, подушки, термос і ще щось у картонній коробці.
— Так, хлопці, все це в наш вагончик несіть! Той, з жовтою рискою! Щоб не переплутали! — скомандував він близнюкам.
Діма підхопив матрац, але одразу похитнувся — він явно не очікував такої ваги.
— Оце так "легенький" відпочинок починається, — пробурмотів він, і Вадик зареготав, підхоплюючи свій.
— Зустрінемося! — кинула Оленка Любаші, перш ніж теж піти за ними.
Батько пішов з двома чоловіками розглядати креслення, а Любаша залишилась на галявині, вдихаючи солоне повітря. Наближалась вечірня година. Сонце повільно торкалось обрію, і море ставало рожево-блакитним.
Роз'яснивши все необхідне, батько дістав з машини маленьку переносну радіолу "Вега". Увечері вона грала тихенько, хрипкуватим, але таким рідним голосом Висоцького, що співав про гори та дороги.
— Ну що, Любаню, пішли до нашого вагончику?
— Я…я дуже щаслива, тату! — вигукнула Любаша, пригорнувшись до нього. — А чому ти мені не розказав, що база "Любавою" називається? Це ж так гарно!
— Хотів сюрприз зробити, моя дівчинко, — усміхнувся батько. — Але не вийшло — дядя Коля, бачиш, не втримався!
— Мені так приємно, тату… Правда, дуже. Дякую тобі за все.
Коли проходили повз літню кухню, якась дуже мила жінка в білій хустинці, з веселими очима та пухлими, добрими руками підійшла до них.
— Санич! Беріть дочку та йдіть повечеряйте, бо не їли ж весь день! Все свіже, гаряче!
— Дякую, Клава! Зараз речі покладемо і прийдемо.
Всередині вагончика, крім двох скручених матраців та трьох вішалок із одягом, більше нічого не було. На стінах висіли численні креслення та світлина їхньої родини: маленька Любаша, років чотирьох-п'яти, стояла між мамою й татом біля великого каменю. Єдине вікно, що виходило на захід, обіцяло щовечора гарні заходи сонця.
Батько застелив матраци: свій поклав біля входу, Любашин — біля вікна.
— А чому ти так положив?
— Бо я рано буду на роботу йти, щоб тебе не будити. А біля вікна тобі буде краще.
Потім батько з Любою та дядя Микола з дітьми пішли до літньої кухні. Тітка Клава поставила перед Любашею тарілку — котлета з макаронами, свіжий салат — і так поглянула, ніби вже знала напевно, що дівчинка голодна з самого ранку. Любаша їла і відчувала, як утома від довгої дороги поступово відпускає.
Коли стало темно, усі сіли біля вагончика. Хлопці, Діма та Вадик, гризли бичка, що ще залишився, і сміялись, наввипередки розповідаючи якісь свої історії. Небо стало темним, і над головами запалали перші зорі. Десь у кущах біля лиману почали голосно стрекотіти цикади — ніби нагадували: тут — інше життя. Вільне. Літнє. Казкове.
Всі почали розходитися. Любаша вичікувально подивилася на батька. Їм обом не знадобилося слів — море кликало надто сильно. Вже за кілька хвилин вони стояли біля самої кромки води, слухаючи її мірне, заспокійливе дихання у вечірній тиші. Дівчинка першою з розбігу пірнула в темну, прохолодну глибину, а за мить поруч почувся батьків сміх та голосні сплески. Вони довго плавали в сутінках, ловлячи руками перші зорі, що відбивалися на водній гладіні.
Повертаючись до вагончика мокрими та щасливими, Любаша відчувала, як сіль легким нальотом осідає на шкірі, а в голові звучить лише одне: вона нарешті вдома.
Розділ 5. СОЛОНИЙ РАНОК І НОВА ПОДРУГА
Тільки-но голова торкнулась м'якої подушки, як Любаша провалилась у сон — глибокий, кольоровий. Снилися блискучі мушлі на золотому піску, розкотистий шум моря, сміх Вадика, мовчання Оленки і заспокійливий голос тата, тиха музика з радіоли й особливий, солоний запах вечора, що огортав їхню "Любаву".
Аж раптом, посеред цього солодкого забуття, щось холодне, мокре і раптове впало їй на лоб.
— А? — вона розплющила очі.
У вагончику було темно, лише сріблясті спалахи блискавок час від часу висвітлювали кути кімнати. Умка, що досі спала клубочком біля її ніг, підвелась, витягнула вуха і насторожено глянула вгору. Кап... кап... кап… Невблаганно, з точністю годинника, з даху капала вода, утворюючи маленьку темну пляму на матраці. За вікнами вирувала справжня злива, що гучно барабанила по металевій обшивці. Вітер гойдав вагончик, а грім гуркотів так, ніби хтось перекочував величезну металеву кулю просто по небу над їхніми головами.
Любаша встала і несміливо торкнулась батькового плеча.
— Тату… Там дощ… і блискавки.
— Блискавки? — сонно відповів він.