І чим ближче я підходив до дверей, тим холодніше ставало навколо. Це вже не була звичайна прохолода — здавалося, ніби температура стрімко падає. Коли я дістався дверей, відчуття було таким, ніби я стою в морозильній камері.
Я тремтячою рукою відчинив двері.
І те, що я побачив усередині, змінило мене назавжди.
Ще з третього дня перебування тут я мріяв повернутися в місто, почати життя спочатку, кинути пити й спробувати знову вступити до університету. Але це були лише думки, які я тримався десь у голові.
І тепер вони зникли.
У цьому "домі"... усе було перевернуто догори дриґом. Меблі, картини, весь інтер'єр — усе виглядало так, ніби будинок просто перевернули. Але водночас нічого не впало. Усе залишалося на своїх місцях, ніби підлога й стеля просто помінялися місцями.
Зайшовши всередину, я майже одразу почав втрачати свідомість. В очах різко потемніло, підлога під ногами ніби провалилася, і мене повело вбік. Я ледве тримався на ногах, хапаючись руками за повітря, як п'яний, який ось-ось впаде. Голова гуділа, тіло не слухалося, все навколо ніби почало зсуватись і плисти.
Я підняв погляд — і в ту ж мить мене пробрав справжній страх. Меблі рухалися. Не просто хиталися — вони повзли по поверхні, яка тепер була зверху, по тій перевернутій "підлозі". Стільці, столи, шафи — все почало зміщуватись, зіштовхуватись, крутитись. Спочатку повільно, ніби хтось невидимий їх штовхав, а потім все швидше і швидше. Вони врізались один в одного, билися об стіни з таким гуркотом, що в мене аж різало у вухах. Здавалося, ще трохи — і мене просто оглушить цим звуком.
Я намагався втриматися, але мене кидало з боку в бік. І саме тоді я побачив її. Лампу. Вона стояла прямо переді мною — на стелі, яка тепер стала підлогою. Вона блимала. Різко, ритмічно, занадто швидко. Кожен спалах бив по очах, змушував мружитись, але відвести погляд я не міг. Наче мене тримало.
Разом із цим з'явився звук. Спочатку тихий, знайомий гул, як від ламп денного світла. Але він швидко почав наростати. Через кілька секунд він уже був усюди — в кімнаті, в повітрі, у мене в голові. Він ніби вгризався всередину, розширювався, тиснув. Я схопився за вуха і закричав, але власного голосу майже не чув — тільки цей нестерпний, живий гул.
Біль став таким сильним, що я перестав розуміти, де я знаходжуся. Ноги підкосилися, і я впав. Тіло почало смикатися, мене скрутило, як від сильного удару струмом. Я не контролював ні рук, ні ніг, лише відчував, як усе стискається всередині. Через кілька секунд я просто відключився.
Коли я прийшов до тями, вже був вечір. Я лежав на тому самому місці. Першою думкою було, що це все мені здалося, але варто було відкрити очі й подивитися вгору — як я одразу зрозумів, що нічого не закінчилося. Наді мною висів той самий червоний диван. Весь інтер'єр досі був перевернутий. Меблі залишалися "приклеєними" до стелі, і нічого не повернулося назад.
Я піднявся дуже повільно, тримаючись за стіну. Голова все ще гуділа, руки тремтіли. В цей момент завібрував телефон. Я навіть не сумнівався, хто це. Лік написав коротко й зло: що буває, коли не дотримуєшся правил, і навіщо я виніс стілець на крильце. Тепер, мовляв, сам буду все це виправляти.
Я перечитав повідомлення кілька разів, і тільки тоді до мене дійшло. Правило справді було. Не виносити меблі з дому. І я його порушив. У той момент мене накрило не страхом, а якоюсь пустотою. Повним виснаженням. Мені вже не хотілося нічого виправляти, нічого розуміти. Я просто хотів, щоб це все припинилося.
Я майже на автоматі пішов до машини, знайшов там траву, повернувся на кухню, взяв вино. Потім якось стягнув диван вниз і ліг на нього. Як саме — я вже не пам'ятаю. Я лежав, дивився у панорамне вікно і намагався відключитися. Алкоголь і дим змішалися, думки розвалювалися, реальність пливла.
Я не пам'ятаю, що було далі. Але дуже чітко пам'ятаю одне відчуття: це місце не просто дивне. Воно тисне. Воно ламає. І я вже почав здаватися.
Я лежав у вітальні накурений і п'яний, і вперше за ці дні мені стало не те щоб добре, а просто байдуже. Ніби всередині щось вимкнулося. Я вже не намагався зрозуміти, що тут відбувається, бо дійшов до простого висновку — пояснення не буде. За ці дні я плакав більше, ніж за все життя. Навіть коли пішла Міра, навіть коли батьки відвернулися — тоді я не плакав. А тут мене просто прорвало. І десь глибоко я вже розумів, що навряд чи виберуся звідси. Надія згасла, і залишилося тільки пити, курити й чекати, чим це все закінчиться.
Я лежав, затягуючись, і дивився у вікно, коли помітив у темряві кілька вогників. Вони блимали десь далеко, і спочатку це здалося навіть красивим. Ніби вони рухаються, ніби танцюють. Я підвівся, підійшов ближче і почав дивитися, як вони мерехтять. І раптом мене це почало смішити. Без причини. Просто смішно, і все. Я тихо засміявся, потім голосніше, і вже за кілька секунд стояв і ржав, як ненормальний, не розуміючи, чому мені так весело.
Я навіть не задумався, що роблю, коли вийшов надвір із косяком у руці й пішов у їхній бік. Було темно, по землі стелився тонкий туман, а я просто йшов вперед. З кожним кроком вогників ставало більше, вони ніби множилися, і від цього мене ще більше розбирало на сміх. Телефон у кишені безперервно вібрував, приходили повідомлення, але мені було начхати. Я навіть не думав його діставати.
Я йшов хвилин десять, поки не підійшов достатньо близько, щоб зрозуміти — це не просто вогники. Це лампи. Ті самі, які я вже бачив. Але тепер їх було багато. Вони стояли по всьому полю і блимали, ніби живі. Я затиснув косяк зубами, підійшов до однієї з них і торкнувся. Мене одразу хитнуло, в очах потемніло, але всього на мить. Я моргнув — і лампи зникли. Просто зникли. Я стояв один посеред поля, і мене накрило ще сильніше. Я почав сміятися вже істерично, майже задихаючись.
І в цей момент я обернувся і побачив сосну. Високу, густу, прямо переді мною. Я повернув голову — ще одну. Потім ще. І ще. Я почав крутитися на місці і бачив, як їх стає більше з кожною секундою. Поки не зрозумів, що я вже не в полі. Я стояв у лісі. Щільному, темному, чужому лісі, який з'явився нізвідки.
І от тоді мене накрило по-справжньому. Це не була галюцинація. Не трава і не алкоголь. Це було реально. Телефон знову завібрував, і я на автоматі дістав його. Руки вже тряслися. Повідомлення від Ліка було коротким: він написав, що я вже мертвий, і порадив якнайшвидше дістатися додому і здохнути там. У цей момент у мене похололо всередині. По лобі виступив холодний піт, дихання збилося, я почав хапати повітря ротом.
Я різко обернувся, випустив телефон і побіг. Просто вперед, не розбираючи дороги. Гілки били по обличчю, по руках, чіплялися за одяг, дряпали, але я цього майже не відчував. В очах стояли сльози, у роті накопичувалася слина, я задихався від страху і біг, не зупиняючись, бо було відчуття, що якщо я зупинюся хоч на секунду — щось мене наздожене.
Продовжуючи бігти як скажений, я не зупинявся, поки не вирвався з того лісу. Ноги підкошувалися, не слухалися зовсім, мене трусило так, ніби мене кинули в крижану воду. З губи текла кров — я навіть не пам'ятав, коли саме мене розсікли ті гілки, але кожен подих віддавався болем. Я обернувся — і в ту ж секунду мене ніби прошило струмом: лісу більше не було. Взагалі. Позаду знову тягнулося те саме нескінченне поле, ніби я нікуди й не біг, ніби нічого не сталося.
Я стояв, задихаючись, і не міг зрозуміти, що з цього реальне, а що — ні. Але повідомлення Ліка... воно не виходило з голови. "Ти вже мертвий". Ці слова ніби застрягли всередині, як уламок скла. Я почав йти до дому, спотикаючись, ледве тримаючись на ногах, і в якийсь момент просто впав у пилюку.
ДІМ, ЩО ТАНЕ
Мій дім… танув.
Не руйнувався, не горів — саме танув. Повільно, огидно, ніби був зроблений зі снігу або воску. Стіни сповзали вниз, форми втрачали чіткість, усе текло. У вухах почало дзвеніти так, що я схопився за голову, але це нічого не дало. Звук лише наростав. Я закричав — не знаю навіщо, кому, але кричав з усіх сил, поки не зірвав голос.
Я дивився крізь сльози, як дім остаточно розпливається, поки не залишилася тільки величезна темна калюжа.
І раптом — тиша.
Настільки глуха, що мені здалося, ніби я оглух.
Вібрація телефону в кишені різко повернула мене назад. Руки тремтіли, коли я читав повідомлення:
"Якщо живий — на цьому все. Твій термін завершився. Ти вільний. Гроші біля машини."
Я видихнув так, ніби весь цей час взагалі не дихав. Усередині щось обірвалося — не радість, не полегшення… просто порожнеча. Я розвернувся і пішов до машини.
І саме в цей момент знову почув той звук.
Різкий, металевий дзвін, від якого мене перекосило. Я схопився за вухо і обернувся.
І побачив це.
У повітрі, метрів на дванадцять над землею, висіла кімната. Без вікон. Просто коробка з одними дверима. Вона ніби не мала ваги, але водночас виглядала неправильно… неприродно. Її нижня частина переливалася, як розлите масло, тільки з холодним сріблястим відтінком.
І до цих дверей вели сходи. Звичайні дерев'яні сходи, що піднімалися просто в нікуди.
Я міг піти. Просто розвернутися, сісти в машину і поїхати. Все вже закінчилося.
Але я не пішов.
Я сам не розумію чому.
Крок за кроком я почав підніматися. Серце билося так сильно, що віддавало в горлі. Кожна сходинка скрипіла під ногами, і з кожним кроком мені ставало все гірше — ніби я роблю щось, чого робити категорично не можна.
Дійшовши до самого верху, я зупинився перед дверима.
Рука сама потягнулася до ручки.
Я повернув її.
І в ту ж секунду все зникло.
Кімната. Сходи. Все.
Я зробив крок — і ступив у порожнечу.
Падіння було коротким.
Я навіть не встиг закричати.
Коли я впав на землю, я вже розумів, що не піднімуся. Тіло не слухалося. Дихати було важко, кожен вдих різав зсередини. Я відчував, як тепло розтікається під спиною.
І тоді до мене дійшло.
Лік не жартував.
Запис завершено.
Об'єкт: Калеб Андерсон.
Результат: порушення правил. Смерть.
Рішення: підготувати місце для наступного об'єкта.
Звіт зданий. — Лік