Ходімо краще до нашої ділянки. — Камікадзе трохи охолодився від дощової зливи та я відвів його до ділянки.
Старший офіцер ледве заспокоївся. Його червоне мов помідор обличчя стало рожевим. Він вирішив знайти товариша Сузукі наступного дня. Через високу температуру і серцебиття, Камікадзе впав на підлогу та захропів у себе в кабінеті.
Розділ 2
Рано вранці припинився брудний дощ. Йосьо Сираторі прокинувся на кухні та знову дивився на богородицю з немовлям та молив її допомогти йому. У хаті була тиша, що злочинцю стало страшно. Раптом Сираторі почув з віконця якусь сирену, наче десь прибула поліція. Він глянув у вікно та побачив поліцейський фургон. Він нагадував якусь вантажівку. Біля нього стояло двоє офіцерів озброєні катаною. В руках вони тримали сталеві дубинки. Тепер Сираторина свідомість мала складний вибір.
— Що робити? Втекти? Чи здатися поліції? — думав Йосьо Сираторі дивлячись на портрет сикстинської мадонни, який знаходився у вітальні.
— Ні! Тікати не варто. Треба буть твердішим за будь-яке залізо чи сталь. — промовивши це, Сираторі мовчки вийшов на вулицю.
— Ось він, Тосіо! — крикнув Торі Камікадзе. — Схопи його!
— Так, панове. — відповів я. Сираторі вже стояв з піднятими руками. У нього не виникало думки про втечу. Я без труда одягнув наручники на зап'ястя злочинця.
— Чудова робота, юначе. А тепер сажай його в кузов поліцейської машини! — я не роздумуючи посадив заарештованого в машину. — Сідай у машину та почекай мене. Я вип'ю саке.
Я сів у кабіну. Камікадзе дуже був радий, що я його послухався. Він дістав зі свого чорного халата невеличку горілку саке та випив її за один ковток. Його вираз обличчя нагадував сьогоднішнього президента Росії. Мені хотілось дати відсіч своєму наставнику, але після вчорашнього удару по щоці я передумав. Можливо, життя дасть добрячого прочухана цьому лютому бугаю.
— Я тут. — сказав Торі Камікадзе . — Прямуємо до ділянки! Там у підозрюваного розпитаю, навіщо він убив Токедзо.
— Так. — відповів з серйозним обличчям я. — Заодно дізнаємось, чому він почав красти. Трогай!
— Звісно. —Камікадзе взяв ключик та завів поліцейську машину.
Вона їхала мов вітер. Це здивувало мене. Я був впевнений, що у Японії усі види транспорту стануть найшвидшими та найкращими за радянські чи американські. Камікадзе теж так думав, але не казав мені. Його дуже здивувало, чому злочинець дуже легко здався поліції. Це щось нагадує одну європейську мудрість "Той, хто потрапив до лап лева знає: просити у нього помилування не варто". Я дивився у віконце на розкішні вулиці, рожеві сади, широченні рисові поля, наповнені водою до верха. Вода ніколи не зникає з поля. Але чому? Мабуть, селяни, які там живуть, щодня крутяться, як білки в колесах. Цей рис вони збирають серпами вручну та віддають його державі за гроші. Неподалік від городів стояли якісь кам'яні стовпи На них були вирізьбленні круглі обличчя. Можливо, це ідоли. Ним поклоняються селяни. Трохи далі від ідолів стоїть старий будинок. Його побудував ще в кінці 18 століття мій прадід, який походив з давнього самурайського роду. Його батьки загинули, коли той був хлопчиком. Саме тут я народився і виріс.
— Сподіваюсь, нам ще не довго їхати?
— Ми майже на місці, Франц Тосіо. — попередив Камікадзе.
— Так, вчителю.
Автомобіль зупинився. Я вийшов з машини. Старший офіцер був поруч зі мною.
— Відчиняй кузов та приведи злочинця до ділянки. Я тебе дожену. — наказав Камікадзе.
— Добре. — я відчинив кузов фургона, дістав звідси заарештованого та повів його до ділянки.
Руки Йосьо Сираторі були закуті міцними наручники, як в українських художників та письменників, що намагались повстати проти царської влади. Він не міг зламати наручники, бо вони були наче непробивний бар'єр. Нарешті ми прибули до ділянки. Я привів заарештованого до кабінету начальника. Але начальника не було у кабінеті.
— Дуже добре, Тосіо. Ти привів його до потрібної зали. Там він і розповість, чому вчинив злочин. — сказав Камікадзе. — А тепер чекай начальника. Без нього опитувати ми не маємо права. Ти почув мене?
— Я пам'ятаю це правило. — Камікадзе зняв наручники з лівої руки злочинця та прикував до заокругленої металевої трубки на столі, щоб не втік. Я лише мовчки сидів та сторожив заарештованого.
Сираторі тим часом думав, як виправдовуватись, щоб ще сильніше не потрапити у халепу. Він сидів за столом та глядів у віконце, через яке було видно прозоре небо та якийсь таємний двір. Його нерви піднялися ще сильніше. Здавалось, ось-ось станеться щось погане, але щось несподівано вдарило електричним струмом у свідомість Сираторі.
— Це, мабуть, боги хочуть дати аріаднину нитку. Не варто заперечувати їм. — тихенько мовив сам собі Йосьо Сираторі та завмер.
Нарешті двері кабінету відчинились та зайшов якийсь старий та підтягнутий чоловік. Сираторі був шокований. Цей чоловік носив форму радянських військових. У нього була коротка стрижка, як у багатьох вождів совєтського союзу. Штани у нього були такі, наче їх погризли пацюки. А вуси такі товсті та закручені вверх, що не видно верхніх губ. Це був начальник поліцейської ділянки в Аоморі — Жак Морісо, який мав не японське, а французьке походження.
— Сідайте всі. Починаємо розмову. — мій наставник сів на стілець, який стояв біля кабінету. Сам начальник сів за стіл, куди прикували затриманого. — Розповідайте, шановний, чому ви потрапили сюди. Ми вас слухаємо.
— Розумієте, … я почав викрадати гроші у інших для того, щоб розплатитись з боргами. — почав говорити Йосьо Сираторі. — Бо жив дуже бідно, як ті японці, що живуть у маленьких містах. Можливо, вам про це відомо.
— Відомо. Але мене цікавить не цей випадок. — заперечив Жак.
— А який тоді? — запитав Йосьо Сираторі.
— Мене цікавить те, за що ви вбили Токедзо. Продовжуйте, шановний.
— Емм! — Сираторі не знав, що сказати. Йому стало не по собі.
— Що емм? Будемо говорити чи теревені править?! — Сираторі мовчав та дивився на Жака Морісо, ніби хотів про щось попередити.
— Насправді Токедзо вбив мій товариш. Нацуме Сузукі його ім'я. Я лише захищався.
— Ви теж до цього причетні.
— Не причетний до цього! — сердито мовив Сираторі. — Це був самозахист! Правда.
— Не перебільшуйте. — весело сказав Камікадзе.
— Я не перебільшую! Кажу, як є! — заперечив Сираторі.
— Що, злочинцю?! Заплутались?! — посміявся начальник поліції над заарештованим. — У в'язницю Аоморі його!
— Вибачте, Жак, але в яку камеру краще посадити злочинця? — втрутився я.
— В камеру для поодинців, Тосіо. Цьому злочинцю там і місце. Він повинен бути наодинці. — сказав Жак та усміхнувся двом своїм офіцерам.
Камікадзе зняв наручники з руки Сираторі. Мені довелось виконати те, що радив начальник. Я допоміг Камікадзе вести заарештованого до тюрми, яка була через дорогу від ділянки.
Розділ 3
Йосьо Сираторі прокинувся у якійсь дивній кімнаті. Навколо нього були сірі стіни, а перед його лицем стояли чорні двері, вкриті непробивним бар'єром.
— Це, мабуть, мене посадили. — розсуджував Сираторі. — Ех! Так мені і треба.
Не встиг він і встати, як раптом до камери зайшов якийсь дуже знайомий мужик, озброєний сталевою дубинкою і катаною. Це був Камікадзе. Він схопив злочинця за руки та побив його дубинкою по голові. Сираторі відчув дуже нестерпний біль, що не став робити відсіч та мовчки терпів.
— Що ж ти за людина така! Навіть не каже, що боляче! — розгнівався Камікадзе, а в'язень мовчки дивився ніби хотів про щось попередити. — Та й бог з тобою! Погибай в цій пустельній могилі та гний мов овоч! Звідти ніхто не зміг вийти живим! Ходімо, Тосіо!
— Так, панове. — мовчки відповів я.
Я зачинив камеру та зі своїм наставником пішли на кухню перекусити. Я ледве не заплакав від того, що вчинив мій учитель. Але показати свою образу на когось чужому не варто. Коли-небудь життя самостійно вирішить долю Камікадзе.
В'язень встав з підлоги. У нього дуже кружляла голова після такого потужного удару. Це нагадувало, якийсь шторм, у який часто потрапляють моряки, перепливаючи по Тихому океану. В його очах наче б то була куряча сліпота, що він майже нічого не бачив. Він дивився на чорну стіну. Біля неї в кутку стояло тіло злочинця, який тут загинув. На підлозі були калюжі сухої крові.
— Боже милий, молю тебе! Дай мені силу! — промовляв Сираторі. — Щоб ці грішники знали з чого я пошитий! Благаю тебе! Звільни мене з цих кайданів!
Сираторі спокійно сів на ліжко у позі лотоса. Як тільки він це зробив, стінки та двері камери стали якогось дивного кольору. Замість чорного кольору камера виділила якийсь світло червоний колір. Цей колір нагадував йому колір української калини, яку дуже полюбляв прадід Йосьо Сираторі, який загинув під час громадянської війни. Його обличчя відображалось на стіні тюремної камери. Також в'язень побачив якісь сірі та худі мов нитки обличчя. Це були Іто Сьонагон та Йосьо Акайо. Їх вигляд був немов у янголів з розправленими крилами, білосніжним кімоно та вишиванку. Вона була під кімоно.
— Мамо?! Тату?! Ви тут.. Яке щастя!
— Так, синку, ми тут. Нам дуже жаль, що ти потрапив у пекло. Не вішай носа. Ти знайдеш вихід з цього пекла. — сказав Акайо.
— Ви навіть знаєте, що зі мною сталось?
— Так, синку. — втрутилась Сьонагон. — Ми знаємо, що ти не винен у вбивстві Токедзо. Нам треба.
— Стривай! Не покидай мене! — але обличчя батьків зникли з тюремних стін.
Хтось раптом відчинив двері камери. Це був Торі Камікадзе. Сираторі побачивши його обличчя був здивований, куди ділась його дубинка. Замість дубинки в лівій руці офіцер тримав відро з проточною водою, а у правій — тарілку з рисом.
— Ось тобі миска рису. Коли поїси, помиєш підлогу біля камер. — сказав Камікадзе.
— Добре.
Камікадзе відвернувся від Сираторі та пішов з якоюсь підозрілою усмішкою. Йосьо Сираторі був голодний весь день, тому був вимушений їсти те, що є. Він з'їв половинку свіжого рису.
— Що це за рис такий?! У ньому якісь черви! — розсердився в'язень та викинув рис в унітаз. — Вважаєте себе доброю людиною?! Ваш характер такий самий, як у правительства Російської імперії.
Йосьо Сираторі викинув рис із червами в унітаз, якому було літ за сто, та змив. Сираторі ще сильніше розлютився та знайшов спосіб, як можна розлущити цей горішок та замести сліди.