Мало не щодня студенти влаштовували дискотеки, якісь розваги, а головне, що тепер в їдальні нас більше ніхто не питав хто ми, і чого прийшли.
Довнер переселився до нас у табір, дивом втуливши ще одне ліжко, переставивши стіл у центр конури. Разом із ним у кімнаті з'явилась гітара, магнітофон і особлива гордість Антохи, світломузика, яка своїм миготінням крізь штори на скляних дверях, створювала враження, наче в наш протипожежний перехід заїхала пожежна машина.
Дасич привіз із міста та розклеїв на стінах плакати зі Шварценегером та Сталоне, тож тепер, хоч від постійного плентання туди –сюди натовпу і складалося враження, що ми живемо десь у переході, хоча в принципі так воно і було, вже не соромно було когось запросити до себе. Життя налагоджувалося.
Десь у першій половині цього твору, я зарікся не занурюватися в амурне питання і вважаю це цілком виправданим рішенням, зважаючи на постать мого головного критика й редактора, якій я першій читаю написані розділи. І якось до цього моменту, мені вдавалося з'їжджати з цієї теми, обходячи гострі кути, хоча звісно й шкодячи твору, позбавивши його гостроти й романтизму, а себе виставляючи якимось сухарем. Та мабуть правила для того й існують, щоб їх порушувати, так що додам трохи перцю і підмочу власну репутацію. Тож amore mio, amore mio.
Вже на першій стихійній дискотеці в таборі, я познайомився з кількома студентками педінституту, а так як Дасич до жінок ставився приблизно як і до спиртного, то на мене самого лягав весь тягар підтримування стосунків із дівчатами й намагання долучити до процесу Вову. Розкутий і товариський між нами, при спілкуванні з жінками, Дасич якось ніяковів і замикався, тож мені приходилося мало не силою витягувати його з нашої конури, і влаштовувати якісь посиденьки.
Нові знайомі займали кімнату неподалік нашого тунелю, тож іноді, заходячи до дівчат у гості, ми проводили разом монотонні вечори. Чи то з вини гороскопу, чи ще з якихось вселенський причин, взаємної цікавості вистачило на пару днів і більшість часу, ми нудьгували, просто перекидаючись якимись фразами.
Кожного разу прийшовши до дівчат, Дасич відсторонено сидів на одному зі стільців, а я намагався якоюсь лабудою підтримати розмову. Та одного такого вечора в двері постукали, і за хвилину кімнату осяяло світло, джерелом якого було створіння з сяючими блакитними очима, янгольською посмішкою і золотими пасмами хвилястого волосся, спадаючого на плечі з під напівпрозорої шифонової хустки.
Створіння зайшло до кімнати по якихось справах і щось питало в присутніх дівчат, та мої слухові рецептори відключилися, у вухах загуло, і я вже нічого не чув, а тільки дивився, відкривши рота, не в силах одірвати погляд від цього дива. Отримавши відповідь від власниць кімнати, створіння побачило мене і судячи з руху губ, привіталося, закліпавши очима з величезними віями. У цей момент, крім слуху, збій стався й із моїм голосовим апаратом, і з вщент пересохлого горла в мене зірвався якийсь безглуздий звук, після чого я ще й подавився, і потім довго відкашлювався. Та як не дивно, блакитнооку Німфу такий мій конфуз не відлякав, а щира посмішка ще більше прикрасила і без того миле личко. Тепер щось сталося і з моїм зором, тож крім цієї посмішки і блакитних очей, я більше нікого не чув і не бачив, включаючи й Дасича, який розчинився разом з іншими присутніми.
Все відбувалося в якомусь уповільненому стані, наче уві сні, оповитому туманом і осяяному сяйвом, що розливалося від посмішки, і золотистого волосся Німфи. Моє обличчя горіло, а ми вже кудись йшли і йшли, куди і навіщо я не замислювався, не помічаючи і не чуючи навколо нічого, крім своєї супутниці.
До тями я прийшов лише після того, як мої долоні пронизав гострий біль, а штани й футболку щось міцно схопило, зовсім не збираючись відпускати. Я стояв на одній нозі, в світлі ліхтаря, наполовину залізши в трояндову клумбу біля радгоспної їдальні, тримаючи в руках декілька зірваних величезних, рожевих квіток, чиї шипи вп'ялися в мої долоні, а решта кущів, із помсти міцно тримала свого кривдника за руки й ногу.
Десь поруч почали гавкати собаки, тож я швидко передавши квіти дівчині, насилу відчепившись від колючих гілок, виліз із клумби. Ми поспішили від їдальні, намагаючись сховатися в темряві тополиної алеї, ведучої до табору і сповільнили ходьбу, лише відійшовши на значну відстань.
Німфу звали Ірина. Вона навчалася на другому курсі інституту, на факультеті ГБ, що незважаючи на страшну абревіатуру, означало географію і біологію. Ми повільно йшли алеєю, насолоджуючись теплим, вересневим вечором, ароматом троянд, шелестом тополиного листя, розмовляли, любувалися зоряним небом і вечірньою панорамою міста, що тисячами вогників освітлювало мало не половину того неба. Дорога що вела до табору, була досить довгою і кожен раз, йдучи ранком до контори, і повертаючись увечері, ми втрачали купу часу й сил, та зараз, зважаючи на обставини, я вперше не хотів щоб вона закінчувалась, а хотів ось так йти і йти, і щоб не закінчувався цей вечір, і світили зорі, і місто, моє місто освітлювало мало не половину неба.
Життя як завжди намацало свої колії і незважаючи ні на що, продовжувало налагоджуватися. Прокинувшись і поснідавши в табірній їдальні, наша трійця рушала пішки до радгоспної контори. Частина шляху проходила дорогою, обабіч якої росли старезні, мало не в два обхвати пірамідальні тополі, звернувши з алеї ліворуч, ми опинялися на центральній вулиці селища і пройшовши повз сільську їдальню з трояндовою клумбою, хвилин за двадцять вже підходили до сірої будівлі контори.
Тут наші шляхи з Довнером розходилися. Він десь зникав, а я з Дасаєвим, на попутній вантажівці добиралися до томатного поля, де бригадирка Тома, кожен день, все з більшим пафосом роздавала нам якісь розпорядження і ми занурювалися в процес. Накерувавшись процесом та провівши автобуси з робітниками, я поспішав до табору, чепурився й залишок дня проводив у товаристві Ірини.
Довнер теж не пас задніх і вже через пару днів представив нам свою нову пасію, Ксюху, яка вчилася на третьому курсі педінституту, та на якомусь іншому факультеті ніж Ірина. Щоб Дасич не сумував і для балансу, Ірина познайомила його зі своєю подружкою Варею і ми всі постійно робили все, щоб їх десь залишити на одинці, та Вова завжди викидав якихось коників, руйнуючи нашу ідилію. На противагу Дасаєву, в мене та Антона, все було чудово і ми проводили досить багато часу разом із нашими новими знайомими. Дівчата виявилися досить милими, веселими і модними створіннями. Чи не кожен день Ірина з'являлась в якомусь новому вбранні, міняючи щодня свій імідж разом із різноманітними хустками, шаликами і пов'язками. А ще дівчата частенько моталися розвіятися в місто, завжди повертаючись зі смачненькими тортиками, чи тістечками і влаштовували нам солодкі столи.
Це якось дуже згодилося, коли до нас якимось вітром занесло Зюзя з Руденком та Шелягом, які проходили практику в Шевченківському, на іншому кінці міста. Відпросившись із роботи, ми відвели звалившихся як сніг на голову товаришів у табір, де дівчата влаштували нам чудовий стіл із тортом і тістечками. Це було напевно вперше в історії нашої компанії, коли ми відмітили зустріч саме солодким столом.
Незважаючи на мізерні розміри нашого пристанища, ми жили за принципом, що людина красить місце, тож повірте, краса нашого місця була незрівнянною. Магнітофон, або гітара, по черзі лунали на весь корпус до самого відбою, або й довше, а ще додайте сюди наші традиційні душевні розмови і святкове миготіння Антонової пожежної світломузики. Та як відомо, все кольорове і неординарне викликає неприйняття у всього сірого і посереднього, тож часто ця заздрість ставала причиною непорозумінь із деякими майбутніми географами і ботанами, а з їхньої подачі й керівництвом табору.
Справа в тім, що саме поняття відбою в Ерастівці, завжди було досить умовним явищем і майже все найбільш цікаве починалось саме після нього, а тут, якісь незрозумілі особи, нав'язували нам режим піонерського табору.
Особливим подразником адміністрації була вокальна творчість Довнера. Антон хоч знав і не дуже багато пісень, та майже всі вони були з тієї категорії, яку співати, а відповідно і слухати, можна було лише вваливши пару чарок тонізуючого напою, і якщо в нас із цим не було жодних проблем, то начальник табору і чергові викладачі не володіли цим секретом, тож кожен раз, коли з пожежного переходу центрального корпусу лунало: "Цыгане носят кольца, а кольца не простые, цыгане носят кольца, а кольца золотые", вокальний талант Довнера стикався з якимось несправедливим нерозумінням.
Дещо подібне відбувалося і при ранковому підйомі, коли всі студенти разом піднімалися і бігли на стадіон виконувати ранкову зарядку, а ми, спокійно закинувши на плечі рушники, йшли виконувати ранкове умивання. Та особливо напруженою ситуація стала після того, як у таборі з'явився декан під прізвищем Харламов.
Цей чолов'яга з коротким, гострим носом, бігаючими оченятами і виразом обличчя НКВДешника, тільки і займався тим, що постійно все винюхував і всіх ставив на місце. Все пізнається в порівнянні, тож навіть наш Віктор Юхимович Собко, на тлі цього аспіда, був просто доброзичливцем.
І от ця особа, яка зовсім не мала уяву про правильний ранковий підйом із промовою (про горячий чай и печенье в столовой ), чомусь вирішила, що люди, яких навіть Дім Дімичу не завжди вдавалося вигнати на зарядку, будуть виконувати його забаганки. Тож після двох нахабних спроб Харламова урівняти нас з іншими табірними обивателями, на третій, йому було запропоновано піти у дуже відомому, але не дуже приємному напрямку.
Судячи з реакції Харламова, таке з ним відбулося вперше і не маючи імунітету до подібних випадків, побліднілий та приголомшений, він миттєво десь зник. Наступного ранку нас вже ніхто не чіпав, і ми вирішили, що питання закрите.
Десь за пару днів вийшло так, що через дощову погоду, ми увечері ніде не пішли і разом із дівчатами просто проводили час у нашій кімнаті. Спілкуючись і в принципі тихо поводячись, всі засиділись, а дівчата досить суттєво затрималися після відбою.