Тесть дрімаючи за столом майже нічого не їв і не пив, чого не можна сказати про дружку. Ларік весь вечір веселилася, напевно в передчутті майбутнього весілля, а я споглядаючи на свою майбутню партнершу, просто заливав своє маленьке горе вмістом великого графину. А всі разом, наче в якомусь циганському танці, ми хлопали себе по обличчям, ногам і рукам, відганяючи сп'янілих, і ще більш від цього нахабних комарів.
Наступного дня, попрощавшись із новими родичами Довнера, я сів у приміський помаранчевий ПАЗик і поїхав додому готуватися до практики й майбутнього весілля.
РОЗДІЛ 20
Все, що добре починається, закінчується погано.
Усе, що починається погано, завершується ще гірше.
Закон Паддера.
Вперше за дванадцять років я зустрічав перше вересня не на святковій лінійці. Якось дивно й сумно. Ніколи не любив це міроприємство зі стадною поведінкою, якимись безглуздими правилами, заїждженими, одноманітними фразами і промовами. Не любив, та ніколи не пропускав, а тепер стою і відчуваю якесь дивне, подвійне відчуття. Наче я й виріс вже з тих лінійок, я вільний, та їду по іншим, важливим і дорослим справам, а в грудях якась туга, і я почуваю себе школярем, що прогулює уроки. Дивно.
Домовившись із Дасаєвим про зустріч на автостанції, я купив квитки й чекав його стоячи біля скляної вітрини, споглядаючи за перехожими. Біля виходу з підземного переходу, численні бабусі влаштували стихійний квітковий базар, продаючи букети з хризантемок й інших різних бур'янів, які мами з дітьми в шкільних костюмах, і платтячках, розбирали наче гарячі пиріжки, по дорозі поспішаючи до школи. Люди текли нескінченним потоком, хто скуплятися на базар, а дехто поспритніший, вже й вертався з повними сумками. Навпроти автостанції, наперсточники заманювали і розводили лохів, обіцяючи легкі гроші, і так само легко їх позбавляючи. Звичайна п'ятниця, звичайний базарний день.
Нарешті між людською масою я побачив знайоме обличчя і пішов на вихід. Захеканий Вовка з великою спортивною сумкою на плечі, посміхаючись стояв біля входу в автостанцію. Привітавшись із товаришем, ми підійшли до стоянки автобуса і закуривши стали чекати потрібного маршруту.
За п'ять хвилин після об'яви нашого рейсу завжди хворим на ангіну диктором, ми вже стояли в набитому людом ПАЗику, стиснуті між сумками, мішками, іншими пасажирами, занурені в звичайну для нас останні три роки атмосферу і готові ковтати пил з усіх відкритих люків та вікон.
Опинившись у селі, ми дістались до контори, та зайшли до приймальні для оформлення документів на практику. Ларік, не відриваючись від печатної машинки привіталась, але якось сухо і холодно, що було досить на неї не схоже, і зовсім не велася на мову. Що трапилося, я не розумів, Довнера ніде не було і де він, ми так і не дізнались.
У конторі до нас нікому не було діла і ніхто не знав, що з нами робити. Ми ходили з кабінету в кабінет, намагаючись комусь вручити свої направлення на практику, та місцеві канцеляристи відмахувалися від нас руками й ногами, і поводились так, ніби перший раз чули про якихось практикантів. Було таке враження, наче ми з Вохою самі придумали якусь практику, приїхали в перший ліпший радгосп і втираємо цим добрим, заклопотаним людям про співробітництво. Це був перший випадок, коли я пошкодував, що поруч нема Петра Йосиповича Підгорного, з його розповідями про таку прекрасну співпрацю технікуму з цим передовим господарством. Мене з Дасичем відправили до гуртожитку, але і там, чи не було місця, чи ще з якихось причин, поселитися нам теж не вдалося. Нарешті втрутився директор і в супроводі якоїсь жінки, ми пішки відправились у трудовий табір, що знаходився хто зна де, на околиці селища.
Табір готувався до заїзду студентів із педагогічного інституту і крім персоналу, нікого ще не було. Салюту й розпростертих обіймів там теж ми не побачили і ніхто поселяти нас не збирався. Викликаний начальник табору і чути за нас не хотів, зсилаючись на нестачу місць, свою заклопотаність, і взагалі, хто за них відповідатиме?
Після наполягань і умовлянь нашої супроводжуючої, начальник нарешті виділив нам пожежний вихід із центрального корпусу. Це був наскрізний прохід із будівлі, навпроти центрального входу, з двома стінами й двома дверима, одні з яких були скляні, тож ми з Вовою могли відчути, як воно бути акваріумними барбусами, або гупачками.
За дорученням начальника, завгосп видав нам два ліжка і стіл, та головне, він приніс дві штори, тож забивши в двері два цвяхи і натягнувши на них дріт, ми отримали умовно— затишний куток. Ще одним хитким, але дуже приємним бонусом слугувала табірна їдальня. Хоча на нас ніхто і не розраховував, працюючі там практиканши з якоїсь кулінарної бурси, зі скрипом, все ж нагодували двох скитальців, пообіцявши й на майбутнє щось придумати, напевно розраховуючи на якусь взаємність, та зважаючи на типові для всіх жриць із подібних закладів габарити, нам щось не дуже це подобалося і кожен раз, ми врубали режим дурника і поївши тихенько зникали.
Підкріпившись табірними наїдками і викуривши по цигарці, ми з Дасичем почимчикували до контори нагадати радгоспникам і світу про своє існування. Взагалі, по життю, я дуже полюбляв ходьбу і не раз про це згадував. З дитинства я з друзями і дня не проводив без якоїсь мандрівки на чималу відстань по криворізьким річкам, кар'єрним відвалам і проваллям, чи ще якимись місцевими принадами. Пізніше, в шкільні літа, займаючись у секції орієнтування по азимуту, звісним ділом у походах було намотування десятків кілометрів. У технікумі, з Панамою, ми теж любили робити пробіжки на досить значні відстані, та такий кілометраж, який ми намотували на нашій із Вовою переддипломній практиці, спокійно можна було б заносити до сторінок книги рекордів Гіннеса, якби тоді ми знали, що воно таке. Воістину, бійтесь своїх бажань. Отож, першого вересня 1989 року, коли всі студенти країни, після святкової лінійки сиділи в затишних аудиторіях, двоє майбутніх спеціалістів широкого профілю, під палаючим, степовим сонцем, виборювали своє право відбути практику в надзвичайно передовому господарстві, намотуючи таку кількість кілометрів своїми ногами, від якої давньогрецький герой Фідіппід, не тільки покрив себе вічною славою, але ще й простягнув, ті, свої ноги. Прийшовши до контори, ми знов зіштовхнулись із нерозумінням і повним несприйняттям самого нашого існування радгоспною системою й пооббивавши ноги об конторські пороги, ні з чим повернулися в свою протипожежну конуру. Єдине що більш-менш внятне ми почули від однієї з робітниць контори, це була фраза, яка нас насторожила: "А, це ви з того технікуму звідкіля і Антон? Зрозуміло". Що їй було зрозуміло, вона не пояснила, та якийсь досить неприємний осад ліг на наші души дуже товстим шаром. Взявши сумки, ми в розпачі знов поперли до контори. Якась із конторських жінок, побачивши нас, напевно щоб спекатись, порадила їхати додому, а з'явитись у понеділок, на ранкову нараду.
Колись, три роки тому, після бурхливих подій третього вересня, ми з Дасичем, як і більшість наших товаришів, вистояли в досить наполегливій спробі долі не дозволити нам стати спеціалістами широкого профілю, а четвертого, на зло всім негараздам вийшли на заняття, тож тепер, у річницю цієї події, ніщо не могло стати нам на заваді до нашої мети.
Хіба могла недолуга радгоспна система зламати дух, загартований у численних нічних дискурсах, що велись до хрипоти, і мало не до бійок, та стосувались тем, які сторонню людину могли ввести в повний ступор, наприклад про відмінності суниці від полуниці? Ніт. Хіба могли якісь там канцелярські служниці завадити нам, посланцям самого Короля Василя Прокоповича, після трирічної підготовки, пройти в польових умовах перевірку на профпридатність? Ніт. Ніколи. Тож четвертого вересня 1989 року, в річницю четвертого вересня 1986 року, о 8.00, ми з Дасичем сміливо стояли перед зачиненими дверима приймальні директора радгоспу N і гордо чекали, щоб нас хоч кудись пристроїли .
Після півгодинної напруги, з приймальні вийшов гомінкий натовп людей, серед яких був і Антон. Привітавшись, він сказав, що все нормально і нас передають під шевство бригадирки Тамари, на відділ огородництва. Весілля з Ларіком скасовується, бо вони всі бикороті, а він перебирається жити до нас, у трудовий табір. Після останньої новини, в мене залишилося подвійне відчуття, перше радісне, бо мене не буде заносити на руках у РАГС Ларина дружка, а друге, не дуже, на МТ нам більше не їздити.
Віднісши сумки до табору і переодягнувшись, ми повернулися до контори, де нас, нарешті посадили в кузов вантажного ГАЗона, і майже як людей, вперше, вивезли на овочевий город. Поле нашої майбутньої діяльності являло собою поле, перепрошую за тавтологію, з незліченними рядами помідорів і такими ж незліченними штабелями дерев'яних ящиків, і сенс усього дійства був у тому, щоб наповнити ці ящики, тими помідорами. Головними виконавцями цієї маніпуляції з помідорами й ящиками була різношерста, завезена з міста публіка, від шахтарів, надісланих у радгосп кіровським рудоуправлінням, в'єтнамців із взуттєвої фабрики, студентів і школярів, до якихось найманців, із перегаром і синцями під очима, головною метою яких, було побільше накрасти повні торби помідорів, заховати їх у посадці, а потім непомітно позаносити в автобуси. Та на противагу цим несумлінним громадянам, Ерастівський сільськогосподарський технікум, заздалегідь потурбувався й прислав на практику двох, сумлінних молодих людей, чиїм завданням було керування процесом наповнення помідорами ящиків, і протидія наповненню тими ж помідорами торб.
Перші дні, я з Дасичем повністю віддавались процесу збору томатів. Ми розподіляли між організаціями ряди, рахували ящики, перевіряли автобуси і все це, при тому, що добру половину збирачів складали студенти з медичних, торгівельних, і економічних технікумів, де жіноча частина складала чи не сто відсотків. І мало не кожному відсотку потрібно було приділити час та увагу. А додайте до цього десятикласниць. Бачили б Ви, які там помідори.
Десь за тиждень, до трудового табору завезли цілий педагогічний інститут і все ожило, загуло, заголосило, заливаючи округу шаленою силою, і енергією.