Дно коляски між зламаних і напівзотлілих дощок якихось ящиків, було встелено товстим шаром пожовклого виноградного листя і житньої соломи, яка напевно символізувала японське хікае, тобто землю. З цієї основи композиції, тягнучись до гори і символізуючи сін, тобто небо, стирчало з десяток хилитаючихся під вітром житніх колосків, а центром цього витвору невідомого майстра, був величезний, квітучий кущ картоплі, уособлюючий сое, тобто людину в її японській інтерпретації.
— Чий апарат? – Запитав я.
— Теща подогнала – відповів Довнер.
— Яка така теща? — Здивувався я, хоча у випадку з Антоном, чомусь дивуватися не доводилось, тож на відповіді я не наполягав.
Попрощавшись із Санею, я накинув свою торбу на плече, та всівся на розірване сидіння позаду Антона. Довнер теж попрощався сигналом клаксону, розігнавши повернувшихся було до двору горобців і вивергаючи купи диму, та піднімаючи заспокоїних собак, рушив по вулиці.
Зустрічні перехожі, водії і трактористи вітались до нас, хто киванням голови, хто теж сигналячи клаксоном, нащо Антон панібратські відповідав помахом руки.
Коли мотоцикл промчав повз радгоспну контору, на першому поверсі якої був гуртожиток, я перекрикуючи двигун запитав в Антона куди ми їдемо?
— Спакуха, я тут уже не живу, щас все увидешь — у відповідь прокричав Довнер, різко додавши газу і вивернувши кермо, через що я мало не злетів зі старого сидіння.
Завернувши на сусідню вулицю і проїхавши пару дворів, Антон зупинив мотоцикл. Відкривши металеві ворота, ми втягли транспорт у невеликий, тінистий двір, накритий металевою, затягнутою виноградом перголою.
Посміхаючись, Довнер узяв із моїх рук спортивну сумку і заніс її до хати. Повернувшись із будинку, випереджаючи мої запитання, він всівся разом зі мною на велику лаву і запалюючи сигарету розповів, що це будинок його нареченої, що за три тижні весілля, і я його шафер. Покуривши і відпочивши від спеки в затінку перголи, нам здалося що пора щось поїсти. Антон пішов до літньої кухні. Крізь відкриті дерев'яні двері я чув, як чоловік ревізував холодильник, потім в якихось шафах дзеленчали каструлі й інший посуд. Хвилин за п'ять Антон вийшов із кухні в не дуже доброму настрої і трохи подумавши, вхопившись за кермо почав розвертати мотоцикл.
— Щас похаваем в столовке, а потом я тебя с Лариком познакомлю.— Заводячи МТ, промовив Довнер.
За пару хвилин, деренча і здіймаючи куряву з пилу, наш чорний зореліт причалив до радгоспної їдальні. Біля входу до закладу знаходилася невелика, але пишна клумба з квітучими, розкішними трояндами. Залишивши наш транспортний засіб на паркувальному майданчику перед нею, ми зайшли в середину храму громадського харчування. Як і в будь якій іншій їдальні того часу, в напіосвітленому приміщені з численних плакатів на сірих невиразних стінах суворо дивилися хлібороби, з попередженнями для відвідувачів про дбайливе ставлення до хліба, а навпроти них висіли мудрі цитати великих людей, які стосувались харчів. Повітря цього храму їжі наповнював аромат каш, супів, і інших страв, а за вітринами з наїдками, між каструль та плит, поралися ловкенькі, червонощокі жриці в білих халатах і ковпаках.
Після мало не годинного обіднього процесу Довнера, за час якого я встиг з'їсти перше і друге блюдо, двічі запити це все компотом і викурити пару сигарет біля трояндової клумби, ми нарешті всівшись на старий мотоцикл з квітучою ікебаною в колясці, поїхали презентувати мені Антохіну обраницю.
Довнер направив мотоцикл до радгоспної контори і зупинився біля центрального входу. Перший поверх сірої, цегельної двоповерхівки був спланований під гуртожиток, а піднявшись по сходах на другий, ми опинилися в довгому, темному коридорі, з купою дверей, між яких бігали заклопотані жінки і чоловіки. Десь з іншого боку лунав звук печатної машинки. Пройшовши на звук далі коридором, ми опинилися біля дверей приймальні. Довнер відчинив двері і першим зайшов у невелику, але світлу кімнату з столом, за яким сиділа досить приваблива дівчина, що орудувала пальцями на печатній машинці. Побачивши нас, вона посміхнулась і припинила вдаряти по клавішах.
— Знакомься — это Ларик— почав Довнер.
— Дуже приємно – привітався я до Лариси, дійсно вражений її зовнішністю. Світлоока і з довгим русим волоссям, дівчина мала досить приємні риси обличчя. А пропорції фігури, в порівнянні з іншими місцевими жінками, особливо жрицями з їдальні, возводили Ларіка мало не в статус місцевої королеви краси.
— Так, мені теж приємно – відповіла вона – як доїхали?
— Нічого, нормально.
— А Антон чомусь не казав, що в нього є брат. Ви ж дійсно брати? — Запитала Лариса.
Спочатку я не зрозумів про що йде мова, та в своїй манері втрутився Довнер, на ходу придумуючи і несучи якусь лабуду: "Конечно правда. Это наша семейная тайна, нас в детстве разлучили и мы росли у разных родителей, я у бедных, а Андрюха у богатых. Росли и не знали друг о друге, пока не встретились в технаре. "
Ларік сиділа й слухала з відкритим ротом, а я представив як Довнер зараз вискочить на стіл, скине ногою печатну машинку й танцюючи, заспіває індійську пісню.
Раптом Довнер повернувся до Ларіка спиною і показав мені пальцем знак, щоб я не втручався.
— Ну шо Лара?— Продовжував Антон, підморгуючи мені —Ты у девок спрашивала за наркотики?
— Які наркотики, Антон? Шо ти мелеш, я не збираюсь нічого ні в кого питати — червоніючи відповіла Лариса — відчепись.
— Та ты шо? Пацаны с Кривбасса приедут. Чем встречать будешь? Надо шприци, таблетки – не вгамовувався Довнер підморгуючи мені.
— Які таблетки? – Ніяково дивувалась Лариса.
— Як які?— Промедол, Галопердол. Дасыч приедит, знаешь, что с тобой сделает если наркоты не будет?— Вже ледве стримуючи сміх продовжував Антон.
Не дочекавшись закінчення вистави, я вийшов із контори і спустився на двір, закуривши сигарету. За декілька хвилин до мене вийшов і посміхаючийся Антон.
– Нашо ти так?— Запитав я.
– Та то так, приколы— відповів Довнер. — Слушай Андрюха, мне на работу пора, хочешь на речку отвезу?— Запропонував Антоха, явно розраховуючи на мою згоду.
— Чому б і ні? — Погодився я, зважаючи на спеку й досить неприємну перспективу самому сидіти в чужій хаті.
Сівши на мотоцикл, ми виїхали з селища і помчали між полів та посадок до Інгульця.
Поступово дорога почала спускатися в долину річки, з іншого боку якої, незважаючи на відстань, виднілась панорама міста з відвалами кар'єрів і трубами заводів. Інгулець спокійно ніс свої води, переливаючись тисячами спалахів полуденного сонця. Привізши мене до води і договорившись за вечір, Антон розвернув мотоцикл і помчав у справах.
Піщаний пляж був майже порожнім, а юрба дітей галасливо граючись, стрибала у воду з гранітної скелі ліворуч. Роздягнувшись, я зайшов у воду. Вода була прохолодною і настільки прозорою, що навіть зайшовши по пояс, я міг розглядати дно з камінцями, та шмигаючими між пальцями моїх ніг бичками.
Набравши повні легені повітря, я пірнув і занурюючись глибше й глибше, поплив вздовж дна на глибину. Вода з кожним метром ставала холоднішою, та залишалася такою ж чистою і прозорою. Усе дно було вкрите хитаючимися на течії заростями рдесту, елодії, довгих стрічок валіснерії. Між їх листям ховались зграйки окунців, на піщаних прогалинах господарювали маленькі піщані бички, а в розсипах каміння, помітивши мою тінь задирали клешні і п'ятилися зелені раки.
Повітря в легенях скінчилось і тиск у грудях змусив піднятися на поверхню. Очікуючи вечір, я провів залишок дня купаючись і загоряючи на піщаному пляжі, насолоджуючись то теплом серпневого сонця, то прохолодою прозорих вод Інгульця.
Десь біля п'ятої години вечора з дороги спершу почулося деренчання, а потім з'явилася курява пилу, центром якої був Довнер верхи на МТ. Зупинивши мотоцикл, він закурив і сказав щоб я збирався, бо нас вже чекають.
У центрі двору під перголою з виноградом стояв грубо збитий дерев'яний стіл, накритий строкатою клейонкою. Більшість поверхні вже була заставлена тарілками, мисками й іншим посудом. Біля столу поралися троє жінок, одною з яких була Лариса.
Другою була вже літня жінка в чоловічому комбезі і такими ж манерами поведінки, зачіскою, та голосом. Теща, мімікою і губами, беззвучно пояснив мені Антон. Тепер у повній мірі було зрозуміло, чий це мотоцикл і хто тут рулить.
Третьою була особа з таким виразом обличчя, ніби вона бачила вже все і у всіх, та головним був об'єм її талії-необ'ємний. В їхньому з Ларіком тандемі, зрозуміти, хто некрасива подружка, можна було навіть із гелікоптера. І в подібних ситуаціях я не міг зрозуміти, що в них, таких різних, взагалі могло бути спільного, хіба що вони обидві любили ловити рибу, або ходили разом на футбол чи регбі. Дивлячись на подружку, я відганяв неприємну думку, ні тільки не це.
Під стіною будинку, на лаві сидів якийсь худорлявий дядько, якого мені представили як батька Лариси, він мовчки споглядав за дійством і виходячи з поведінки, якщо, і їздив на мотоциклі, то швидше за все на місці ікебани в колясці, а якщо на сидінні, то тільки ззаду, тримаючись за жінку.
Після кожного входу і виходу тещі до літньої кухні, стіл набував більш досконалого вигляду. Нарешті, після появи в центрі стола великого графину всі заспокоїлись і повсідалися навколо по місцях. Антон ще раз, у більш офіційній обстановці представив мене присутнім, а потім присутніх мені, після чого, мої підозри стосовно Ларікової подружки остаточно підтвердилися. Саме ця особа була призначена на роль дружки, що повністю відбило в мене всякий інтерес до весілля. При всій повазі до Антона, легше було представити, як ця дружка вносить мене в РАГС на руках, ніж як ми разом, посміхаючись входимо туди за молодятами. Принаймні виходячи з наших пропорцій так було б більш гармонійно.
Залишок вечора ми провели за столом, осушуючи великий графин і годуючи комарів, які налетіли на світло ламп з усіх навколишніх калюж, та боліт. Спочатку вони ховалися у виноградному листі, вичікуючи свій час, а коли вміст графину розбавив і розігрів нашу кров, накинулися на нас, як студенти на халявну випивку. Довнер неохоче щось обговорював і обіцяв теще, яка, як мені здалося, не дуже то йому й вірила ( до речі, правильно і робила).