Що пили, з ким, скільки, де взяли?— продовжував завуч.
Ком у горлі почав досить відчутно піджимати, а тиск у скронях так стискав голову, що єдиним моїм бажанням було швидше все скінчити і добратися до гуртожитку, та упирі з керівництва, бажаючи вчинити повчальний процес, вже вчепилися в мене, і так просто від показової жертви не відчепляться.
Намагаючись швидше відкараскатися, я розповів якусь байку про мужика на Кутку, який впіймав нас із Докторовим і мало не силою, змусив купити пляшку горілки і випити з ним на трьох. Моє пояснення оживило натовп глядачів, перетворивши нудне і монотонне міроприємство на балаган. Бджоляр Стельман, який напередодні приймав найактивнішу участь у моєму виловлюванні зі ставка, почав кричати на весь клуб, що ми слабаки і не вміємо пити, бо так сп'яніти від пляшки горілки, дуже соромно.
— Це гра на публіку. Виключити зі складу учнів. Це гра — цідив крізь зуби кращій друг всіх студентів, Собко.
— Это ошибка, он исправится – перечила Собкові викладач біології, Валентина Павлівна.
Студенти займалися кожний своїм, дехто спав, дехто всміхався і підморгував мені, а дехто кричав про поруки. Викладачі в більшості мовчали, та все ж багато хто з них досить жваво мене захищав. Та згодом я зрозумів, що питання зі мною і Докторовим було вирішене ще зранку, після того як ми пішли з наради, і ця подія набула такого показного вигляду тільки заради виховної мети. Мовчали ті викладачі, які були присутні на ранковій нараді, а сперечалися ті з них, хто не був там і не знав про прийняття рішення.
Нарешті директору здалося, що я досить принижений, Валєра покараний, а наш приклад слугуватиме всім повчанням і почав витягувати з мене обіцянку не вживати горілку. Десь з третьої спроби, абияк вичавивши з пересохлого рота якісь звуки, схожі на обіцянку не вживати горілки, мені вдалося скінчити цей фарс, а з ним і першу частину моєї екзекуції.
Незважаючи на мій стан, вихідного мені давати ніхто не збирався і в роздутих, мов вітрила Комсоргових штанях, я був змушений цілий день плентатися за групою, та дезінфікувати аудиторії перегаром. Взагалі мені було дуже соромно і звісно я цим не пишаюсь, та все ж навіть у такому неподобстві бувають позитивні моменти. Першою після моєї ранішньої кари, була пара з організації праці, викладачем якої був мій добродійник, Собко. Невеликого зросту, цей добродій, сидячи на стільці за викладацьким столом ногами не дотягувався до підлоги, а верхня його половина ледве виглядала з-за столу, тож Віктор Юхимович вимушений був викладати предмет стоячи за невеличкою фанерною трибуною, яку він виставляв на стіл.
Приплентавшись до аудиторії Собка, я всівся за першу парту, навпроти викладача. Не гаючи жодної хвилини, Віктор Юхимович демонстративно взявши свою трибунку, перейшов із нею за сусідню, порожню парту, показуючи всім своїм єством невдоволення і презирство. Та десь за хвилин десять, мій подих дракона, звів нанівець його маневр, тож трибунка в супроводі викладача перекочувала на парту в іншому ряду, а коли я повернувся з перерви, то стіл із трибуною вже стояв біля вікна.
Якщо до цього мої відносини з Собком ще хоч якось можна було називати відносинами, то тепер це перетворилося на якийсь сюр і навіть за досить пристойні знання я отримував незадовільні оцінки, приєднавшись до чималої когорти "улюбленців " цього світоча науки.
Що стосується Докторова, то десь за два тижні, він знов з'явився в технікумі, і наче й не було нічого, продовжував ходити на заняття. На питання, як так сталося, Валера всім розповідав, що Король персонально вмовив його повернутися на навчання. Все могло бути добре, та Валера після повернення став ще більш пришелепкуватим і мало не щодня втрапляв в якісь неприємності. Замість того, щоб зупинитися і зайнятися навчанням, він і надалі робив якісь безглузді речі, продовжуючи всім розповідати про прохання директора повернутися в технікум.
Ці балачки дійшли до Короля ( рядок гідний пера Шекспіра ), і десь ще через два тижня, після моїх проб у перукарській справі, поголений налисо, Докторов був відчислений із технікуму вдруге, і остаточно.
Пояснюючи на одному з зібрань причину остаточного виключення Валери, Василь Прокопович розповів, що до нього приїхав батько Докторова і посилаючись на зруйнований у Степанокерті землетрусом дім, мало не на колінах благав повернути сина до технікуму.
Напевно директор слабо розбирався у військових погонах, бо три зірки старшого прапорщика, переплутав із трьома зірками полковника і декілька раз наголошував, що перед ним, мало не на колінах, стояв полковник, а тепер його син ходить, і розповідає нісенітниці про те, як директор технікуму, персонально вмовляв його повернутися на навчання.
Останній раз, ми зустрілись із Валєрою коли він забирав документи з технікуму, а згодом, за декілька місяців отримали від нього листа з армії, в якому він описував події свого нового життя в своїй, такій же дивакуватій, як і сам Докторов, манері.
РОЗДІЛ 19
Випровадивши до армії всю чоловічу частину четвертого курса, повисапувавши всі кукурудзяні і бурякові поля, й поздававши іспити, ми перевернули ще одну сторінку свого буття, закінчивши третій, і в більшості своїй, доживши до четвертого курсу. На цьому тернистому шляху з нашої групи якось тихо і непомітно відстали Вітя Казік, та Паша Кучеренко, вочевидь відбувши відсипатися і розповідати старі анекдоти новим товаришам в армії, й незважаючи на всі умовляння директора, залишив наші ряди, Валера Докторов.
Закінчивши навчання на самому комфортному курсі, ми опинилися на останній сходинці перед дверима в доросле життя. Четвертий курс, з усього навчання був найкоротшим і по суті являвся підготовкою до проходження державних іспитів. А ще він починався з півторамісячної переддипломної практики на сільгосппідприємствах. Весь вересень і половину жовтня, учні четвертого курсу повинні були провести в якомусь колгоспі, чи радгоспі, перевіряючи свою профпридатність у польових умовах. Тому після здачі іспитів і переходу на четвертий курс, всі учні написали заяви з назвою бажаного місця проходження практики.
На протязі весни частим нашим гостем був Довнер, що приїжджав у гуртожиток, чи не щотижня. Спочатку він це робив щоб разом із нами поїхати випровадити до армії чергового свого сокурсника, а згодом, за звичкою, просто щоб провести з нами час. Антон працював агрономом по захисту рослин в одному з радгоспів під Кривим Рогом. Зважаючи на це, мій із Дасаєвим вибір місця для практики був очевидним. Крім цієї досить суттєвої підстави, на користь нашого вибору вплинуло і географічно близьке розташування підприємства до Кривого Рогу. А ще, цей радгосп був підшефним мого району, тож із дитинства я його знав і ще зі школи, разом із класом ми їздили сюди, на усілякі прополки й збори капусти, редьки, та помідорів. Та головне, що під час однієї з таких поїздок, саме в цьому місці, я вперше побачив якогось мужика в брезентовій вітрівці й гумових чоботях, який ходив міжряддями капусти і щось там видивлявся, тож був мною кваліфікований, як агроном. Складаючи всі ці чинники, іншого вибору, крім як це знакове місце я і не уявляв. Єдиною ложкою дьогтю в діжці меду була наша розмова з Підгорним. Займаючись як зам директора розподілом студентів на практику, Бурік натрапив на наші з Дасичем заяви. Вже за кілька хвилин, я з Вовкою стояв у кабінеті, перед роздувшим ніздрі викладачем.
Бурік був таким збудженим, що одразу не міг промовити й слова, відкриваючи рот і хапаючи ним повітря, як витягнутий із води карась. Потім, зібравшись, на завищених тонах, він почав мичати своїм басом обдивляючись нас із Вохою червоними очима:
— Голуб, Каганець, я ж вас знаю. Чого Ви туди їдете?— Стрясаючи руками питав нас Бурік.
— Як чого? – перепитав я – ми їдемо на переддипломну практику.
— Це передове господарство. Відмовтесь. Я ж Вас знаю – продовжував повторювати викладач.
— Та Ви шо, Петро Йосипович? Все буде добре, Ви ж нас знаєте-втрутився Дасич, доброзичливо посміхаючись і намагаючись заспокоїти Буріка, та той не вгамовуючись завівся ще більше.
— Я ж і кажу, що я Вас знаю. Це передове господарство. Ми багато років із ними співпрацюємо. Виберіть якесь інше – наполягав викладач.
— Петро Йосипович, все буде добре, ми Вас не підведемо — парирував я, теж завівшись від такої образливої недовіри.
Бурмило, видаючи якісь ричащі звуки зрозумів, що ми не поступимося і попередив:
— Дивіться мені, я Вас попередив Я особисто приїду на перевірку. Боронь Боже Ви все зіпсуєте. Я особисто перевірятиму.
Погроза про особисту перевірку, звісно зіпсувала нам настрій, та вже за якусь годину, займаючись своїми справами, ми вже не думали про розмову з викладачем. А ще за кілька днів, роз'їхавшись на канікули, взагалі забули про цей інцидент.
В подальшій розповіді, зважаючи на те, що деякі казкові герої описуваних мною подій ще можуть бути в доброму здравії, я не називатиму назви того чарівного підприємства, де проходили наступні події і яким так дорожив Петро Йосипович, але імена зміняти не збираюсь, бо вони мною забуті, записані навмання, тож всяке співпадіння, являється співпадінням.
Тож до справи. Тобто до відпочинку. Опинившись на канікулах у місті, я майже не застав своїх міських товаришів, так як більшість їх, або десь роз'їхалась, або вже служила в армії. Просидівши декілька днів у задушливій квартирі, викуривши блок цигарок, я зібрався і вирушив у радгосп до Довнера. Опинившись на центральній садибі радгоспу, не заставши Антона на місці, я залишився чекати його в Лазоріка, Сані Лазоренка, на рік меншого від мене учня нашого технікуму, що жив недалеко від радгоспної контори. Менший брат Сані, побачивши мене, чогось вирішив, що я дуже схожий із Довнером і що ми брати, а вже в другій половині дня, все село знало, що до Антохи з міста приїхав брат.
Про появу Довнера нас попередив гавкіт собак і галасне деренчання якогось МТ, розлякавше в дворі Лазоренка всіх горобців. Вийшовши з дому, ми з Лазоріком побачили усміхаючогося Антоху, у вицвілій афганці, сидячим верхи на старому, пошарпаному мотоциклі з коляскою. Транспортним засобом прибулому агроному слугував чорний, бачивший види " Днепр ", із розірваним сидінням і стирчащім із проржавілої наскрізь коляски ікебани, зібраної за всіма правилами цього японського мистецтва.