Місцеві жінки і чоловіки, напевно звиклі до подібних марафонів, розуміючи, що через понаїхавших на проводи студентів, їхні шанси сісти у автобус, зважаючи на нашу кількість скоротилися ще десь у двічі, мчали чимдуж обганяючи одне одного. І тоді я зрозумів, що маю досить велику перспективу затриматися у цьому чудовому місці.
Та раптом, чиїсь руки підхопили мене з усіх сторін і ледве торкаючись землі, ми понеслися до автобуса. Мєл, Саня Скакуненко, ще хтось із наших, потягнули мене до ПАЗика. Якимось дивом втиснувшись у двері, стиснуті з усіх боків натовпом, ледве дихаючи, ми все ж опинились по інший бік реальності що склалася, і задоволені рушили зверхньо дивлячись крізь запилене вікно на залишившихся на зупинці невдах.
Так для мене закінчилося перше знайомство з Йосипівкою і проводи Івана Великого до армії.
Маючи таке гучне прізвище, Іван Великий, напевно мав тримати марку, принаймні в технікумі це йому вдавалось досить легко і природно. Як і коли ми познайомилися, історія і моя пам'ять замовчує, та вже при нашому навчанні на другому курсі, Ванька був частим гостем у нашій кімнаті. Він заходив зі своїм другом Віктором Галушко до нас поспілкуватись, завжди збираючи навколо себе чималеньку юрбу. Хоча всі й називали Великого Ванькою, між нами з Руденком і Зюзем було заведено називати його Балшим. Це було прийнято лише між нами та Іваном, і походячи від спотвореного прізвища, являлося частиною нашого внутрішнього сленгу.
Іван серйозно займався карате і навіть якось на пару місяців затягнув нас до себе на тренування, безжально ганяючи навколишніми садами, та зіпсовані сигаретами й портвейном, такі організми як ми, порозбігались не витримавши навантаження і темпу. Ванька махнув на нас як на спортсменів, що зовсім не вплинуло на наші відносини.
Заняття спортом не заважало Івану досить добре навчатися і якщо я нічого не плутаю, а я майже ніколи нічого не плутаю, він закінчив навчання з червоним дипломом.
І ще, я ніколи не бачив Великого без посмішки на обличчі, ніколи. Чи ми дуркували, чи просто про щось розмовляли, або яка б не була серйозна ситуація, обличчя Балшого завжди світилося усмішкою. Навіть того останнього разу, коли я бачив Івана на його смертному ложі. Так, він теж лежав посміхаючись.
Другий раз я приїхав на проводи Великого в Йосипівку, тільки тепер, ми проводили його з нашого світу в інший. Сотні людей йшли за труною по вкритій квітами дорозі, до сільського кладовища, проводжаючи посміхаючогося Івана Великого, тепер вже назавжди.
Вбили Івана жорстко і технічно, не залишивши йому жодного шансу. З того що я чув, то це те, що за його автомобілем поставили "Жигулі", з встановленим автоматом Калашникова на дистанційному керуванні. Після того, як Великий підійшов до дверей свого автомобіля, пролунала автоматна черга, а в самих "Жигулях" спрацювала вибухівка, стерши всі сліди злочинців. Ясно, що виконавець був профі і виконував заказ досить серйозних людей. Версій про причину і замовника було багато, та напевно, Івана просто наздогнали дев'яності. Після його смерті, я чув якісь неприємні речі, знаю що напевно частина з них мала місце, бо часи змінюють людей, а особливо часи 90-х, та все ж крім цього знаю і тих, хто з великою повагою й вдячністю згадує Івана Великого, тих кому він дуже допоміг, причому в таких справах, що мало хто б наважився. А для мене, як і для всіх наших, Іван Великий назавжди залишився тим Ванькою, яким ми його пам'ятаємо. Ванькою, який виходив із посмішкою на обличчі в нічний коридор гуртожитку й вирішував, що все добре і пора розходитися, і добрий десяток армійців просто розвертався, та мовчки розходився по кімнатах.
РОЗДІЛ 18
Якось спілкуючись із викладачем фізкультури, я почув одну, сказану ним фразу, яка досить сильно мене зачепила. Не знаю чи звернув на неї увагу ще хтось із присутніх, та я чомусь запам'ятав її дуже добре. Дім Дімич, як поборник здорового способу життя, чихвостив нас за куріння, чи ще якісь студентські гріхи й наприкінці закінчив свій монолог словами, які відклались у моїй пам'яті: " Колись із роками, Ви зрозумієте, що це був найкращий час Вашого життя ".
Тоді під тиском тогочасних проблем і справ, звісно що нам так не здавалось, і навпаки, хотілося швидше вирости, закінчити технікум, і змінити набридлу обстановку. Та згодом, закінчивши навчання й занурившись у доросле життя, я досить часто згадував слова старого викладача й з роками, сенс їхній стає все чіткішим і зрозумілішим. Тепер ті часи дійсно сприймаються як щось тепле і світле, весняне та квітуче. І з роками все відчутніше.
Звісно, що самі по собі молоді літа своєю природою, з її відчуттями і гормонами, немов весняний сокорух пробудили і зростили кожного з нас, залишаючи якийсь теплий, та світлий слід у житті, хоча напевно не менше значення для формування особистості має й саме місце зростання. Це як різниця між тим, щоб народитися і жити в Італії, з її природою, архітектурою, Неаполітанською затокою у вікні, або десь, в обдертій криворізькій хрущовці, з видом на закопчені димом труби Коксохіму. Так, нам пощастило опинитися в своїй маленькій Італії, зі своїми природними і архітектурними принадами, чого тільки вартий Ерастівський ставок із затишною алеєю сріблястих тополь, вздовж водойми сяючої в променях заходу сонця, пристанню, острівцем, і будинком Бродських. Та й сама територія технікуму мала вигляд старого англійського парку, центром якої був палац із розарієм, казковою будівлею хімхати і навіть мініатюрною набережною, яку прикрашала квіткова ваза й білі сходи, що під пологом плакучих верб спускалися до темної гладі Лозуватського ставка. Як не дивно, цю атмосферу на псував навіть більш примітивний в архітектурному плані новий гуртожиток, а тим більш наші, одноповерхові помешкання, які розміщувалися біля кленового лісу, де кожної весни, невмовкаючі, днями й ночами між старих крон заливав округу своїм співом соліст місцевого Ла Скала — невгамовний соловей.
Місце проживання і навчання, безперечно, має дуже великий вплив на формування будь якої особистості, особливо в юнацькому віці. Та мабуть не менший, якщо не більш значущий відбиток вносять і оточуючі особу індивідууми. Це стосується будь-чого, починаючи від моди на зачіску, вбрання, закінчуючи манерою поведінки, спілкування, набором слів і виразів.
При тому чим авторитетнішою вважається людина в суспільстві, тим більш значущим об'єктом для наслідування вона являється для оточуючих. Виходячи з цього, половина нашого курсу ходила з руденківським начосом на голові, а довнерівський лексикон, навіть досі, по прошестю десятиліть, іноді проскакує в мене при спілкуванні. Особливо виразно це стосувалося й одягу, від шкіряних краваток, драпових штанів, до джинсів варенок, та махерних шаликів.
Що стосується зачісок, то середина і кінець вісімдесятих, взагалі відрізнялась безбашенністю, і назва однієї з модних тем, " вибух на макаронній фабриці ", вже сама по собі про щось каже. Хоча більшість тодішніх модників надавали перевагу об'єму, між нас були й шанувальники більш консервативних течій.
Перукарем на Кутку працювала досить симпатична жіночка, на їм'я Тетяна. Зважаючи на високий рівень майстерності і привабливу зовнішність, я досить часто надавав їй перевагу, над міськими майстрами, тим більше, що Тетяна була ще й приємною співрозмовницею.
Зачіска, яку робила мені майстриня, називалась " бобрик ". Коротка й охайна, згодом по відростанню, при невеликій корекції, вона перетворювалась на асиметрію, з довгою чолкою. Цей "бобрик" дуже подобався Валері Докторову і не раз він згадував про це. Чому Валера не стриг цю зачіску в перукарні, я не пам'ятаю, та зважаючи на тарганів орендуючих жилплощу в його голові, особливого подиву це не викликало.
Валера дуже довго вмовляв мене підстригти його під "бобрик " і всі мої посилання на невміння, відкидав, аргументуючи моїми чудовими здібностями в малюванні. Відмахуючись до останнього, якось я здався, вирішивши, чому б і ні? Валера так довго мене вмовляв і вселяв мені віру в мою майстерність, що я увірував. Будь яка справа залежить від підготовки і інструментів. Прошерстивши весь гуртожиток, та назбиравши всі наявні інструменти, які більш-менш асоціювалися з перукарством і були придатні для стрижки, ми приступили до дійства. На білій поверхні стола в битовці лежали: невелике кругле дзеркальце, штук п'ять гребінців, три пари ножиць, дві електробритви і навіть таке диво б'юті — індустрії, як шаветка, або небезпечна бритва, для правки якої, я навіть знайшов десь шкіряний ремінь.
Викуривши з Валєрою по сигареті для сміливості і не маючи уяви з чого починати, я почав. Перше враження про досить просте завдання, змінилося невеличкою невпевненістю, яка наростала з кожною новою сходинкою на Валєріній потилиці. Завернутий у простирадло, Докторов спокійно сидів виставивши свій гоголівський ніс в очікуванні результату, в той час як я, пітніючи, намагався зробити плавний перехід між його шиєю та головою. Вискубавши задню частину голови мого піддослідного ножицями, я сподівався вирівняти ситуацію електробритвою, за допомогою пристрою для рівняння скронь, та крім схожості звуку зі справжньою перукарською машинкою, нічого путнього видати мені не вдалося. Закуривши ще одну сигарету, я відійшов від моделі і почав розмірковувати, як це все закінчити? Кожна спроба покращити ситуацію, призводила до нової сходинки, або ще однієї білої прогалини на тлі смоляного волосся Докторова. Десь за хвилин десять, до битовки за чимось зайшов Миник і побачивши Валєріну потилицю, почав було реготати, та зупинений мною, став заспокоювати запідозрілого щось недобре, мого клієнта.
Забувши про мету свого прибуття до битовки, Миник взявся за ножиці і спробував якось виправити ситуацію, вистригши ще цілий сходовий марш. На щастя, дзеркало було одне й клієнт хоч і відчував якийсь недобрий хід розвитку подій, навіть викручуючись, ні як не міг роздивитись результат нашої півгодинної праці.
Ще хвилин через десять, мови про "бобрик: вже не могло й бути, та й якось згладити хід справ, нам теж ні як не вдавалося. Через якийсь час, до нашої перукарні зайшов Шеляг і крім правосторонніх сходових маршів, на потилиці Докторова з'явилися ще й лівосторонні.