Ще до повернення, в технікумі ходили легенди про його круту вдачу і вплив на жіночу стать. Поява цього двометрового брюнета робила без мікрофонів та музичних інструментів із жінками та дівчатами те, що Бітли робили цілим гуртом і за допомогою вагона апаратури. Навіть проходячи повз якусь зі студенток, Довнер примушував її серце вискакувати з грудей, не кажучи, що відбувалось із бідними ученицями, якщо цей Ловелас звертав на котрусь із них увагу. Я особисто знав не одну дуреху, згодну покинути чоловіка та дітей, аби Довнер поманив.
Вищій на голову за будь кого зі студентів, Антоха завжди горував над юрбою, будь це черга в клуб, чи їдальню, або просто по дорозі до технікуму, де ще й привертав до себе увагу своїм галасом. Крім гучного голосу, він мав набір лексикону, який більше пасував до тваринництва чи ветеринарії, ніж агрономії і складався з таких характеризуючих оточення прикметників, як бикороті, рогопіли, рогулі, та інші парнокопитні терміни.
Родом Довнер був із Кривого Рогу, принаймні так всім розповідав. Це було такою ж напівправдою, як і його служба в Афганістані. Взагалі, все що стосувалося особистих даних Антона, було повною туманністю за сімома печатями, хоча ця таємничість якимось чином і додавала бонусів цьому аналогу місцевої рок зірки.
Поводився Довнер і був оригіналом в усьому. Частенько, зайшовши до їдальні, можна було застати його сидячим за столом перед тарілкою вже з другим блюдом. Вистоявши чергу і придбавши повноцінний обід із першого та другого блюд, плюс компот з якимось пряником, ми підходили і сідали за стіл Антона. Той продовжував ковирятись у котлеті з вермішеллю. За розмовами, з'ївши борщ, друге блюдо і запивши це все компотом із тим пряником, ми залишали Довнера десь на середині процесу його діалогу з вермішеллю. На питання чому він так повільно їсть, Антоха відкидувався на спинку стільця і з такою ж неспішною дикцією відповідав:
— Мать приучила.
А ще Довнер був рекордсменом по кількості виключень із технікуму. Більш відмороженої особистості в цьому плані годі й шукати. Відрізняючись крутою вдачею, за час навчання, Антоха встиг нажити собі ворогів майже серед усіх вчителів. Не дивно, що особливі стосунки в нього склались із Собком, і як результат цих стосунків, стало його виключення зі складу учнів технікуму. Це був офіційний наказ, із печатками і підписами керівників технікуму. Та Довнер, як ні в чому не бувало ходив на заняття і на диво, все саме собою якось розсмоктувалось. За місяць всі за все забували і після нового зальоту на дошці оголошень з'являвся новий, завірений печатками і підписами наказ. І так тривало до дня отримання Довнером диплому з закінчення технікуму.
З самим Довнером особисто в мене і всієї нашої компанії складались досить непогані відносини. Декілька спільних поїздок додому сприяли їх розвитку і загалом, спілкування викликало взаємну довіру. Крім Антона, в групах старших за наш курсу на рік, чомусь зібралося досить велика кількість армійців і з більшістю з них у нас було взаємне ігнорування, хоча з деякими і досить натягнуті стосунки, які іноді переростали в неприємні сутички.
Між учнів, що відбули армію, на четвертому курсі вчились такі собі дві сіренькі, непоказні особистості, Мазай і Бульба. Жили вони в гуртожитку з другим курсом і єдиною їхньою позитивною рисою було те, що вони до нас геть зовсім не мали стосунків. Та мабуть доля вирішила, що це досить нудно. Одного вечора, Мазай разом з якимсь місцевим, досить плотно наступивши на пробку відчув себе билинним богатирем і зайшов у наш гуртожиток. Сталось так, що в цей час майже всі наші дивились у клубі фільм і особисто нікого крім мене в коридорі гуртожитку не було. Виходячи з кімнати на ганок для перекуру, я зустрів цих двох не дуже привітних джентльменів. Мазай підійшов до мене з якимись закидами, а його супутник став із лівого боку. Сконцентрувавшись на намаганні зрозуміти звуки утворенні ротовою порожниною Мазая, я раптом відчув різке і не дуже приємне відчуття в супроводі яркого спалаху в лівій частині обличчя. Прийшовши до тями, в підсумку нашого короткочасного спілкування, я залишився в холі гуртожитку на самоті, з похитнулою гідністю і дзвенячим, почервонілим вухом. Ані, Мазая, ані його місцевого друга в гуртожитку вже не було. За декілька хвилин, хол гуртожитку наповнився галасливою юрбою, яка повернулась із клубу, та парочки моїх співрозмовників і слід простив.
Ні на вулиці, ані в себе в кімнаті Мазая не було і справа мала зійти нанівець. На невеличкій нараді з цього приводу було прийнято рішення вирішити питання сьогодні. Крім мене цієї думки дотримувався і Саня Мельник, якого ми звали Мєлом. Мєл був за любий кіпіш. Він виділявся своєю статурою, досить непередбаченою вдачею і ніколи не пропускав нагоди помахати кулаками, тож відчувши таку нагоду вже потирав руки.
Доручивши комусь із другого курсу стерегти Мазая, ми засіли в очікуванні. Нарешті десь через годину, з першого гуртожитку прибіг посильний із чудовою звісткою і вийшовши на ганок, я побачив світло у вікні. Разом із Мєлом, не гаючи часу, як метелики, ми полетіли на те світло в Мазаєвому вікні. Саня, який відрізнявся досить безкомпромісною поведінкою, розлючений таким довгим очікуванням, сходу, без єдиного слова, з одного удару ноги вибив двері в мазаєвій кімнаті. Переполоханий Мазай вискочив на двір у самих трусах і зробив за сьогоднішній день другу, найстрашнішу помилку, став у стійку.
Мельник, побачивши таку реакцію, немов дикий тур, надув ніздрі і різко випустивши через них пар, вцідив Мазаю у вухо долонею, навіть не збираючи пальці в кулак. Та чуваку в трусах цього вистачило з лишком. Отримавши у вухо такою кувалдою, як Мєлова долоня, Мазай навіть не міняючи положення ані рук, ані ніг, так у стійці і перевернувся, влетівши головою в чавунну урну для сміття.
Поки ми з Мєлом стоячи над тілом думали що робити далі, отямившись, бідолаха різко підскочив і голосно гарлаючи побіг у гуртожиток до четвертокурсників. Ми рвонули за ним. Десь по дорозі узявся дружок Мазая Бульба і вся наша чудова четвірка забігла у гуртожиток. Гарлаючи, Мазай по сходах дерся на другий поверх, та повірте на слові, робити це, коли тебе за нижню білизну тримає Саша Мєл, ой яка невдячна справа.
На другому поверсі цього гуртожитку жили армійці і всі вони переполохані таким галосом, у такий пізній час, повискакували з кімнат, хто в чому. Їхньому погляду відкрилась дивовижна картина. Над сходами через поручні майданчика другого поверху, звисало напівоголене, гарлаюче тіло Мазая, якого тримаючи однією рукою, другою гамселив Мєл, а позаду їх, відмахуючись від мене, намагаючись допомогти дружбану, дерся Бульба. Остовпівши від побаченого, армійці не могли прийти до тями, зважаючи на таке чудове видовище.
Ще б пак, у самому лігві, на другому поверсі гуртожитку, набитому до країв армійцями-четвертокурсниками, вночі, двоє третьокурсників анітрохи не стидаючись, дискутують із двома їхніми сокурсниками. Потім, все таки оговтавшись і перервавши нашу вечірку, армійці почали розбірки. Навіть те, що Мазай по всіх правилах був неправим, в їхніх очах, нас ані трохи не виправдовувало. Головним було те, що ми підняли руку на армійців, та ще й в їхньому гуртожитку. Зважаючи на кількість наших супротивників, справи мої з Мельником були не дуже. Та на наше щастя, на одному поверсі з армійцями жили Ванька Великий і Вітя Галушко, які теж повиходили на галас, й принаймні не дали б нас із Мєлом в обіду, а вислухавши мої доводи, взагалі заявили, що все по чесному, Мазай редиска і всі можуть розходитись.
А коли я побачив усміхаючогося Антона Довнера, який стоячи біля своєї кімнати, багатозначно підморгував мені, то зрозумів, що нічого поганого з нами не станеться, ніхто нас за Мазая і Бульбу чіпати не буде, бо хоробрим доля допомагає.
РОЗДІЛ 17
Навчаючись у кінці вісімдесятих років, насправді, ми навчалися і жили на зламі епох, зовсім про це не здогадуючись. Саме так. Йдучи до армії в 1990 році з однієї країни, я як і всі мої однолітки повернулись геть в іншу. І це стосувалося не тільки якогось ладу, чи порядку, ні, це був злам епох, злам світогляду, злам менталітету. Після повернення, нас закрутив вир дев'яностих, з якого дехто так і не вирвався, дехто пройшов більш менш нормально, дехто так собі. А були й ті, кого ці дев'яності наздогнали потім, через роки.
Іван Великий, як і наш староста Вітя Страшний, був родом із невеличкого, але довгого кіровоградського села Йосипівки. Чому довгого? Саме таке враження залишило це селище в мене, коли після проводів Івана до армії, ми зранку чимчикували до сільської зупинки з класичним, помаранчевим ПАЗиком, його нескінченною вулицею. Прокинувшись після гучної ночі на якійсь лаві, попрощавшись із від'їжджаючим на " Жигулях " до армії Ванькою, я як і мої супутники поплентався в напрямку вказаному ( в доброму сенсі цього виразу) кимось із місцевих.
Вийшовши з двору, я здивувався досить невеликій у порівнянні з вчорашнім днем кількості наших студентів, та поступово картина почала змінюватись по мірі того, як ми йшли селом. Телепаючись по дорозі й втупившись під ноги, боковим зором я помічав, як нізвідки до нашої ходи прибавлялися знайомі обличчя. З якихось закапелків, хат і дворів, виходили і приєднувались до юрби якісь люди в перемішку з нашими студентами.
З одного з дворів вийшов Комсорг, Саня Скакуненко, а слідом за ним вискочила молодичка і всунувши почервонілому на обличчі Саші якийсь згорток, бігом повернулась у хату. Поступово, натовп значно зріс, ми йшли далі, ноги запліталися, хотілося пити, хотілося зупинитися, повернутися, або десь прилягти, а дорога все ніяк не закінчувалась. Всі йшли і я йшов за ними. Сонце піднялося вже досить високо і яскраво освітлюючи навколишній світ, хати, дерева, юрбу, засліплювало очі, а ми ледве перебираючи ногами йшли і йшли. Зважаючи на загальний стан самопочуття після минулої ночі, напевно досить нормальним було те, що все сприймалось у такому сповільненому темпі, та навіть це пояснення не полегшувало таку довгу ходу. Нарешті дорога кудись повернула і ледве піднявши повіки, я помітив оповитий сяючою аурою ПАЗик, із дверима відчиненими в такий бажаний, та такий далекий зараз, мій звичний світ.
Юрба ринулася до цього помаранчевого чуда на колесах.