Напевно зважаючи на прізвище, добрі студенти прозвали Підберезського Пеньком, та в реальності, це сухе прізвисько не мало нічого спільного з цим жвавим і світлим чоловіком.
Стоячи перед аудиторією, тримаючи руки в кишенях брюк, похитуючись, він постійно робив якісь маніпуляції в штанях тими руками і при цьому, розповідав своєю гаркавою вимовою матеріал у такій легкій манері, що всім все було зрозуміло. Підберезський робив це настільки доступно і просто, що предмет овочівництва сприймався студентами як один із простіших і найприємніших. Та крім простоти подачі, Підберезський примудрявся тему предмету супроводжувати якимись невимушеними репліками і жестами, які мимоволі викликали в таких дурносміхів як студенти напади істеричного сміху. Наприклад, зачепивши якось технологію консервування огірків, Віктор Григорович захопившись темою, в своїй манері, почав розповідати про нормальні розміри цього продукту:
— Огірочок повинен бути маленьким, із мізинчик – показуючи мізинець на всю аудиторію, пояснював викладач – а в нас консервують, от такі лапті! — Різко підвищуючи голос, наголосив Підберезській, у запалі показуючи досить неоднозначний жест правою рукою, вдаряючи її на згині лівою, перед усіма студентами. І це був досить звичайний випадок.
Жоден опис нажаль не здатен передати атмосферу цих занять, та повірте, овочівництво як предмет розуміли всі, на відміну від не менш, а може й більш значущого предмету під назвою, організація праці. В дійсності, ми як майбутні керівники могли не знати якийсь сорт помідора, чи глибину загортання насіння огірків, та вміння організувати працю ввірених тобі людей виходило на перше місце. Це все зрозуміло з позиції будь якої нормальної людини, та тільки не викладача цього предмета, Собко. Настільки значущий і в принципі легкий предмет, цей викладач перетворив на якесь незрозуміле сплетіння правил і понять, вимагаючи суцільне зубріння і заучування, що возвело його в ранг найважчого з усього, що вивчалось у технікумі.
Якщо б в ті далекі роки проводились рейтинги анти популярності, то безперечним лідером поміж викладачів, на протязі багатьох років був би Собко. Ця не дуже доброзичлива з усіх позицій особа, з якоюсь підозрою відносилася до всього оточуючого і особливо, напевно до молоді, і виходячи з цього, найбільшим об'єктом неприязні, звісно були студенти.
Та й студенти не пасли заднього, зважаючи на взаємну неприязнь і допікання, які чинив цей викладач по відношенню до учнів, дні відпустки і поїздок десь подалі від Ерастівки, щорічно у Віктора Юхимовича припадали саме на час випускного.
А от найживописнішим викладачем безперечно був, Петро Йосипович Підгорний. У ньому було прекрасно все. Від зовнішності, до прізвиська. Якийсь невідомий вихованець Ерастівського технікуму колись назвав Петра Йосиповича Бурмилом і більш підходящого слова годі й шукати.
Цим іменником у Підгорного характеризувалось все, і кремезна статура чоловіка, і завжди червоне обличчя, складене немов якимось каменярем-початківцем із кам'яних брил, і здоровезні кулаки, якими він не раз у запалі розбивав учительський стіл, і голос, яким після цього обурювався, пробуючи тими ж ручищами скласти запчастини столу до купи:
— Ну шо се за стіл? Ну хіба, хіба можна таке продавати за сімдесят рублів? Га?
Як не поглянь, Бурмило. Хоча насправді, своєю безкомпромісністю і прямотою, цей чоловік-ведмідь викликав нашу повагу, і ми частіше називали його Буріком. Що стосується викладання предметів, то в мене з цього приводу склалось подвійне відчуття. Рослинництву з його плугами і лущильниками, Петро Йосипович підходив як ніхто, а от що до генетики, уявіть, як людина такого складу могла викладати предмет, який вивчає молекули, гени, і клітини?
Заходячи в аудиторію, Бурік зупинявся і в залежності від сценарію минулого вечора, або набундючений, мовчки йшов до вчительського столу, або ж із дверей починав урок улюбленою фразою:
— Ти диви. Я тут стою, а вони по партах бігають – і проходячи в авдиторію добавляв – ну шо це? Не аудиторія, а якийсь звіринець.
Повісивши на дошку плакат із будовою клітини, викладач, тикаючи в нутрощі цієї клітини указкою голосним басом із властивим тільки йому, ну дуже своєрідним почуттям гумору починав пояснення:
— Ось оце кругле, схоже на пробку від пляшки, це ядро. Ядро клітини, зрозуміло? А ось це, схожі на п'ятихатські пиріжки, мітохондрії – і так тикаючи указкою, перераховуючи складові тієї клітини, Петро Йосипович підбирав їм схожі і смішні на його погляд асоціації.
За тих часів мірилом комфорту серед автомобілів були "Жигулі". Всі, від викладача агрохімії Івана Федоровича Буряка, який вважав "Ладу" єдиною машиною, яку зробили люди для людей, до передового комбайнера Васі, який на питання про враження від нового комбайну" Дон 1500 ", оцінив: як у "Жигулях", всі захоплювалися "Жигулями". Всі крім Підгорного. Маючи у власності "Москвич", Петро Йосипович вважав еталоном продукт виробництва АЗЛКа, під номером 412.
Для проходження курсів із водіння легкового автомобіля, в технікумі був власний "Москвич". По черзі студенти старших курсів їздили на ньому по Ерастівським околицям, під керівництвом інструктора. Одного разу, під час мого уроку з водіння, по якійсь дуже важливій справі нам прийшлося везти Буріка в Жовті Води. Приїхавши до потрібного місця, ми сидячи в салоні когось чекали. Раптом повз нас проїхала новенька "Лада 2108 ", вісімка, як казали водії. Ця нова модель мала незвичний, прогресивний на той час дизайн і викликала інтерес, та захоплення. Сидячи на задньому сидінні, тримаючи обома руками свій портфель, Петро Йосипович мовчки дивлячись з — під лоба, провів поглядом автомобіль, пригнувшись, виглядаючи через бокове віконце Москвича і після паузи видав:
— Ну що це таке? Хіба ж це машина? Ха! Це жжжаба якась.
І в цьому був весь Підгорний Петро Йосипович, весь від самого свого ядра, до останньої мітохондрії.
***
Влаштувавшись на передньому сидінні джіпа, я вставився на Руденка. Мені досі ще не вірилось, що це дійсність. Вчора, коли з трубки телефону пролунав чийсь незнайомий голос, я міг подумати на будь кого, хоч тінь батька Гамлета, та тільки не за Руденка. Та іноді життя приносить сюрпризи.
Вже після мого повернення з армії, ми ще спілкувалися з Русланом десь на протязі року. Я декілька раз приїжджав у П'ятихатки, а в березні 1993 року невеличким складом учні В групи навіть зустрілись в Ерастівці. Наталка Кудінова вийшла заміж за одного з місцевих і жила з ним в Опитній. Наш незмінний староста Вітя Страшний, по закінченню навчання передав Наталці на зберігання спадок у вигляді ощадної книжки нашої групи, принаймні те, що від неї залишилося після випускного. На ці кошти, які значно схудли після реформ Павлова, Наталочка і влаштувала нам бенкет. Після закінчення зустрічі ми вийшли на двір, де її чоловік сфотографував присутніх. Старе, чорно-біле фото так і закарбувало нас, з якимись розгубленими поглядами, вісьмох колишніх учнів групи В, трьох дівчат і п'ятеро чоловіків перед тим, як ми розлетілись хто куди, кожен у свій бік.
Невдовзі Руслан виїхав до Сполучених Штатів і більше я про нього не чув. І от вчора, після короткої розмови по телефону, на моїй кухні, за столом сидить Руденко. Це було ніби вибух, чи удар по голові.
Проводячи Руслана, я запропонував навідати Вітю Казіка, якого я інколи зустрічав у місті, тож ми поїхали в Шевченківське. Руслан проходив тут переддипломну практику і добре знав селище. Попитавши у місцевих адресу, ми швидко знайшли Вітю в якійсь малосімейці, де двері відкрила його жінка, бо інакше і бути не могло, Вітька як і два десятиліття тому займався своєю улюбленою справою, спав. Тож деякі речі не змінюються.
Після відвідування Віті, ми домовились наступного дня зустрітись у П'ятихатках, і роз'їхалися по домівках. І от повернувшись у машині часу на двадцять років за півтори години, я трясусь у Руденковому джіпі по п'ятихатських дорогах. Якби я кліпав очима трохи повільніше, або одвертався в інший бік кожного разу, проїжджаючи деякі нечисленні магазини з новими вивісками, то П'ятихатки були б лідером у грі в повернення в минуле. Хіба ями на дорогах стали більші, а так повний залік.
Спілкуючись, Руслан маневрував машиною об'їжджаючи дорожні ями з калюжами. Ми їхали в Балку, так називався район де жив Ігор Зюзь. Справжньою балкою ця заглибина ставала вже за містечком, вбираючи в себе всі відходи життєдіяльності п'ятихатців, а тут біля міської лікарні, вона була швидше дренажною канавою, що не завадило їй дати негласну назву цілій частині П'ятихаток. Проїхавши майже через усе містечко, машина завернула в провулок, де перед воротами стояв якийсь лисий, гладкий дядько. Зюзько. Хоча дивлячись на чоловіка, що нас зустрічав, тепер крім як Ігор Валерійович, його і не назвеш. Вийшовши з машини я спробував обійняти цього лева, та де там, немов обіймаючи здоровенного дуба, довжини моїх рук не вистачило. Літа, пиво і важка праця на залізниці перетворила Зюзя на неохватного громилу з двома кулачищами, а замість колишньої шевелюри на голові зяяла здоровенна, загоріла під вітром і сонцем лисина.
Дивлячись на нього теперішнього, я чомусь подумав, що того, переляканого пацаньонка, яким він прийшов до нас у гуртожиток на першому курсі в шкірянці і з сумкою в руках, цей дядько міг би запросто розчавити тими ручищами, посадивши на одну, й прихлопнувши зверху іншою.
На цьому сюрпризи не скінчились. Хвилин за десять до двору Ігоря під'їхала чиясь запилена " Нива " , зупинившись за Руденковою машиною. З неї виліз ще один колишній власник рудого начосу, який тепер теж відсвічував сонячне сяйво відполірованою верхньою частиною голови. Рацуха. Маленький, худорлявий хлопчик із мого минулого, перетворився на дорослого чоловіка з вивітреним обличчям, і тільки очі, сяючі очі, нагадували мені, хто стоїть переді мною.
РОЗДІЛ 15
З усіх чотирьох років навчання, третій курс у моїй пам'яті відклався чомусь найменш кольоровим. Навіть не те щоб там бракувало подій, чи якихось екстремальних моментів, ні, навпроти цього було аж занадто. Просто я думаю справа в тім, що ми поступово дорослішали і в нас, як у справжніх дорослих людей фарби світосприйняття теж поступово тьмяніли, а також змінювалися пріоритети, і те, що ще рік тому вважалось важливим, цікавим, і мало не вирішальним, ставало звичайним і пересічним.