Нарешті, після невдалих спроб, наші переговори перешли в інше русло і хоча віддалено й були пов'язані з хімією, вартували нам неабияких дипломатичних здібностей.
Серце хімічки здригнулося лише після того, як хтось із нас, звернув її увагу на непристойно подерту шкільну дошку і вичовганий подіум. Ми запропонували виправити ці недоліки виробом хімічної промисловості і скинувшись купили, і завершили справу фарбою, якогось до безобраззя непристойного кольору. Пояснивши викладачці, що іншої фарби на Кутку не було, нарешті поверталися до гуртожитку любуючись трояками в залікових книжках.
Якщо здача іспитів — це одне з головних призначень студента, то їхня перездача — це вже якесь таїнство і вища ступінь студентського буття. І вище неї може бути тільки одне — це процес обмивання результатів цих іспитів. Нажаль Пиливко так і не видерся з мутних потоків на чистий берег, тож брав участь у нашому бенкеті, вже як бувший студент і наш однокурсник, тобто як цивільна особа. Найстарший брат із Кучеренків закінчив четвертий курс і вже служив в армії, а от середній був старше за нас на рік, і з однокурсниками відбував практику, тож увечері приєднався до нашої компашки. Закупивши на селі місцевого напою з буряка, а на Кутку традиційного продовольчого набору у вигляді хліба, ікри кабачкової, та кільки в томаті, і трохи збагативши раціон картоплею, позиченою на вчительських городах, нашим душам все ж хотілось чогось більш вишуканого. А що може бути вишуканіше ніж гладка, домашня качка? Тільки качка під соусом помсти.
У кожному навчальному закладі обов'язкова посада прибиральниці. В Ерастівському технікумі ця посада називалась бабатаня. Цю старішу за сам технікум, замотану в якісь ганчірки бісову бабцю боялись усі, від директора і завуча, до самого нетямущого першокурсника. Літаючи без ступи по поверхах технікуму зі шваброю і відром, вона могла накинутись на будь кого зі страшними прокльонами тільки за те, що в тебе є ноги і ти ходиш ними по підлозі. Та найулюбленішою її зброєю була брудна ганчірка для підлоги, якою діставалось всім, від Миника до Паереля, та особливо чомусь сімейству Кучеренків.
Тож зважаючи на це, в цей знаменний вечір, брати Кучеренки вирішили поєднати дві такі чудові страви, як качка і помста. Нічого не кажучи нам, вони пішли десь по справам. Поки ми з Сєрим в умивальні здирали тоненьку шкірку з молодої, кругленької картопельки, брати залізли в курник до бабитані і переполохавши всіх курей, гусей, і собак, вкрали найбільшу відьмину індокачку.
Потішивши наші душі фантастичними стравами, зіркою серед яких звісно була смажена птиця, обмивши наше закінчення другого курсу, а Пиливкове досрочне технікуму, ми полягали спати в очікуванні того, що вночі прилетить скажена бабця з відром і шваброю, по свою качку. Та бабця не прилетіла, а згодом виявилося, що як в Ерастівському ставку качок їсть велетенська щука, так у Лозуватці качок крадуть цигани, а крім качок, ще й копають картоплю на вчительських городах.
РОЗДІЛ 14.
Якою б важкою не була доля героїв будь якої казки, рано чи пізно всі лускунчики перетворюються на принців, а попелюшки на принцес. Десь щось подібне траплялось і зі студентами в Ерастівці на третій рік навчання. Хоч третій курс у технікумі і не найстарший, та в цій системі координат саме третьокурсники займали найбільш вигідне становище. Якщо четвертокурсник починав новий навчальний рік із переддипломної практики, бігаючи в робі по садах, полях і городах, десь за тридев'ять земель, в якомусь радгоспі "Тридцять років без врожаю " , розриваючись між виробництвом і збиранням матеріалу для дипломної роботи ( принаймні так воно повинно було бути ), то студент Ерастівського радгоспу-технікуму, третього курсу, в цей самий час поснідавши в їдальні, не поспішаючи, з одним загальним зошитом на всі предмети й випадки, в білій сорочці, з чорним, шкіряним оселедцем на шиї і сигаретою в зубах, йшов на заняття в чисту, світлу аудиторію. Крім того, після повернення з практики, над четвертим курсом вже висіла тінь держіспитів та армії, а учень третьокурсник, ще цілий рік жив, як сир у маслі.
Першого вересня на щорічній урочистій лінійці третій курс почував себе володарями світу. Принаймні до п'ятнадцятого жовтня, допоки не повернеться четвертий курс. На самій лінійці третьокурсники стояли з поблажливим виразом обличчя, вони вже все чули, все бачили і все знали, що нового Ви можете нам розповісти? Тепер за якимсь неписаним правилом можна було не ховаючись затягуватись цигаркою в курилці і жоден викладач, навіть грізний колись Дім Дімич, крім несхвального похитування головою не може тобі щось зробити з цього приводу. В їдальні ти стояв у черзі разом із усіма тільки тому, що не поспішав, бо поспішати тобі було вже несолідно. І взагалі, ти тепер все робив солідно та не поспішаючи. Тож пройшовши за два роки шлях від першого курсу до третього, ти здійснив еволюційний стрибок від духа до людини, яка просто насолоджується життям.
Залишившись у тому самому гуртожитку, наша компанія переселилась в іншу, меншу за розміром кімнату. Незважаючи на менші розміри, нова кімнатка виходила вікном на тиху, задню сторону гуртожитку і була більш затишною. Однак довго насолоджуватись затишком і тишею нам не довелося. Крім Руденка, Зюзя й мене, до нас підселився Валера Докторов. Дати притулок цьому дуже своєрідному створінню прийшлося зважаючи на те, що його вигнали з чергової квартири на селі і більше бажаючих зв'язуватися з Валерою, серед місцевих не знайшлось. Прижившись, Валера досить швидко освоївся і розбавив наше монотонне життя своєю пришелепкуватою енергетикою. Докторов абсолютно не вмів ні те що мовчати, а навіть тихо розмовляти. Появу Валери в будь якому місті постійно супроводжував якийсь гомін, крик і незрозумілі пісні. Йому будь де потрібно було щось нести своїм довгим язиком, і в усі справи пхати своїм, не менш довгим носом. Якось тиняючись по Кутку, Докторов підійшов і причепився до купки кавказців, що гомоніли біля місцевого кафе. Поки я купував у сусідньому магазині цигарки, Валера залишився з новоявленими земляками і енергійно жестикулюючи руками про щось із ними розмовляв. Скупившись, я вийшов на двір, відкриваючи нову пачку "Експресу", біля входу мене зустрічав радісний Валера з двома пляшками пива в руках. Виявилось, що ці діти гір взяли кафе в оренду і стоячи біля фасаду сперечалися з приводу його нової назви. На щастя, доля привела їм Валеру, який на їхню радість, зважаючи на походження всіх присутніх, запропонував назвати заклад "Кавказом". Радісні горці, схваливши ідею, віддячили мудрого земляка двома пляшками пива, а за декілька днів над дверима оновленого кафе висіла кольорова вивіска з гордою назвою "Кавказ".
Ледве переживши другий курс без втрат, на третьому, наш склад навіть поповнився. Після служби в армії до технікуму повернувся Вітя Губа. Невеликого зросту, кремезної статури, Вітя мав такі сильні руки, що міг без зусиль двома пальцями роздавити волоський горіх, а на турніку робив такі викрутаси, що стоячи поруч, у мене починала ходити обертом голова. Вітя відслуживши армію був за нас старшим на три роки, та маючи досить добру вдачу знайшов свою нішу і поводився досить товарисько. Однією з розваг Віті було полювання на водяних щурів, з яких він збирався робити шапки. Якось пару раз я ходив із ним перевіряти капкани, які взимку той наставляв в очеретяних хащах біля щурячих хаток, та кожного разу ми заставали пастки порожніми, може то місця були невдалі, а може в тваринок були якісь вихідні і господарі були відсутні по якихось своїх щурячих справах.
Жив Віха як кіт, особливо ні до кого не прив'язуючись і довго ніде не затримуючись. Він міг декілька місяців прожити в гуртожитку, а потім звалити на квартиру, де жив з іншим армійцем Майдановичем. Якось вони знімали житло в Лозуватці за Кутком. Стара, маленька хатинка-мазанка, з зеленими дверима й сволоками мала таку ж невеличку піч-грубу, і була досить затишним куточком.
Взимку ми іноді влаштовували там застілля, подалі від гуртожитків, з їх галасом і рейдами чергових викладачів. Господарем хатинки був старий як світ, і білий як крейда дід, із такою ж, тільки сварливою бабцею. Дід полюбляв коли до постояльців приходили гості і заходив потайки від жінки, наче просто привітатися, знаючи що студенти ніколи не пошкодують чарки з оковитою. Отримавши бажане, старий просив сигарету і зникав за дверима, а за кілька хвилин ми вже чули, як у сусідській хаті господарів бабця давала дідові прочухана. А іноді просто, затихав, забутий всіма в кутку за грубою й мовчки, або дивився на нас, або дрімав. Хоч до цього місця й потрібно було хто зна скільки чимчикувати, я полюбляв ці візити. Особливо мене захоплювала та тиша і зоряне небо, яким я насолоджувався виходячи на перекур. Не знаю чому, але з якоїсь дивної причини над гуртожитками я ніколи не помічав такої кількості зірок, а з приводу тиші, нема про що навіть заїкатися.
Розпрощавшись із математикою, фізикою і іншим шкільним відлунням, ми остаточно впряглись у борони, плуги і лущильники, та занурились в овочі, фрукти й комах, які їдять ці овочі і фрукти.
Відповідно й склад вчителів змінився кардинально, замість математично точних, і хімічно стійких жінок, прийшла ціла плеяда викладачів чоловічого роду, з рівнем, якому позаздрили б деякі артисти розмовного жанру.
Першими серед перших, як на мене, були викладач овочівництва Віктор Григорович Підберезський і Петро Йосипович Підгорний, який виконував обов'язки зам. директора, викладача генетики, рослинництва, розділяв зі своєю жінкою Лідією Михайлівною посаду класного керівника в Беків, і взагалі, був для студентів, як щука для карася, засобом від дрімоти.
Крім цих титанів, нам прийшлось мати справи ще з добрим десятком більш, чи менш харизматичних жінок і чоловіків, які зі слів Підгорного, щоденно, в муках і стражданнях витесували з таких телепнів як ми, спеціалістів широкого профілю.
Віктор Григорович був у технікумі таким собі сонячним промінчиком, невеличкого зросту, з лисиною на голові, зовнішньо нічим особливо не вирізнявся. Незважаючи на це, манера викладання і спілкування була настільки своєрідною, що залишити когось байдужим не могла від слова абсолютно.