Ти прийшов за мною. – ледве промовив малий.
— Ні, звичайно ж ні! Ти просто втратив віру, сину! А наш рід ніколи не втрачав її, бо ВІРА – то єдине, що надихає і двигає. В тебе є мій захист, синочку, тримайся.
Михайло зіскочив, наче ужалений, з матрацу, на якому спав. Раптом стало дуже жарко!
Ранком малого трусило, він горів. Температура, напевно, була дуже високою, але її ніхто не міряв. Сашко приніс якісь жарознижувальні (знайшов у хаті), стало трохи легше. Михась сприйняв сон за марево.
04.01.2023 рік.
Вперше батько сказав йому неправду, так подумав Михась. Він приходив за ним. Хлопчина лежав і майже не вставав з ліжка. Російські військові, які вкотре вчора напилися, хотіли "прекратить мучения малого". Сашко не дав. Знову захистив пацана. Хоча, ризикував, бо п'яний росіянин – то мавпа з гранатою. Не знаєш куди вона її кине, та чи кине взагалі.
Сашко приніс багато теплих речей, обклав ними Михася, щоб хоч трохи зігріти. Обличчя хлопчини палало, вірніше те, що залишилося від обличчя. Очі впали десь так глибоко, що і не видно. Попід очима чорні кола, в яких губиться все.
Михась кашляє. Здається, міх ковальський працює тихіше, ніж перекачують повітря легені хлопця.
Сашко старається бути частіше біля малого, хвилюється за нього.
10.01.2023 рік.
Вибухи!!!
Зліва щось так рвонуло!!!
Дежавю???
Колись таке, ніби, вже було з Михасем!
Хата захиталася, стіни почали складатися. Наче в кіно. Цей раз Михайло все бачив на власні очі!
— Вставай, бежим! – закричав, ввірвавшись у кімнату Сашко.
— Немає сил в мене, не піду. Та й довго не протягти мені, ти ж бачиш.
— Вставай! Вот так тут умереть я тебе не дам! – гаркнув на малого Сашко.
Михась підвівся. В голові свистіло і паморочилося. Стін майже не залишилося, вони ледве трималися купи, а тут ще їх вибуховою хвилею зовсім поклало долі. Мишко йшов крізь глину і цеглу. Ледве перебираючи ногами все-таки вийшов на двір. Ніч. Чи то так вдень темно?
Його роздуми обірвав чийсь крик. Знайомий голос.
Малий вперше відчув холод і його свідомість почала повертатися.
Де кричали?
Хто?
Де ті кляті орки?
Хто стріляє, звідки?
Питання роєм оскаженілих бджіл снували в дитячій голові й жалили відсутністю відповідей. Знову крик!
Михась набрав повітря у легені, що заскреготали, як старі колодки, пішов в сторону, звідки лунав крик. Повз нього пробігли два рашисти, щось кричали про наступ, ракетну атаку, про ЗСУ.
Михась затремтів… Невже?..
Наші! Українці!
Сашко! Де Саня???
На Михася ніби вилили відро окропу. То він кричав!
— Сашо, Сашко, — малий, забувши про біль, втому й легені, що палали жаром, рвонув в сторону. За розваленим від вибуху сараєм лежав Сашко.
— Я зараз. Я витягну тебе звідси.
За декілька секунд знайшов якусь ганчірку і перекотив на неї Сашка. Ухопився і що було сили потягнув.
Він не чув, як летіли снаряди й розривалися поряд, не чув, як неподалік розвертався наш танк. Ледве живий, він тягнув людину, яка допомогла йому вижити, в надії, що зможе врятувати його.
— Людоньки, рідненькі мої, спасіть, — кричало хлоп'я.
Та з горла виривався лише хрип.
Іще зусилля, ще трохи, за ту хату, від лінії вогню, ще, ще метр…
З-за хати вискочив солдат, наставив автомат на хлопця.
— Я ж свій, рідненькі. Я з полону втік, — хрипів малий.
— А це також полонений, але тепер наш. Він гарна людина, проти війни. Але його поранило. Допоможіть донести його в безпечне місце.
І знову така невчасна темрява, яка поглинула Михася.
Скільки він був непритомний, не пам'ятає.
Відкрив очі. Біль. Легені горять.
Сашко! Де він?
— Сашко, — погукав несміло хлопець.
Тиша.
Спробував піднятися. З великим болем, але це вдалося.
24.02.2023 рік.
Роковини початку війни.
Михась вже нормально говорить. Пройшов курс лікування вкрай запалених легень, ледь вижив. Лежав у реанімації, навіть не все пам'ятає.
Та ніколи не забуде того, хто неодноразово рятував йому життя у полоні. Хто мріяв про мир і був проти цього страшного жахіття. Кого змусили прийти в пекло, яке самі ж вони, росіяни, і створили.
Михась не забуде той застиглий навіки погляд і руку, яка притискала до себе фотографії братиків і сестрички.
Автомобіль зупинився біля блок посту. З бетонного бліндажа вийшов худенький хлопчина у воєнній формі. На вигляд йому було не більше 8 років. Перевірив документи і побажав гарної дороги.
— Ти диви, такий малий, а в формі. Що він там розуміє в цій війні, — усміхнулася пані в автомобілі.
— А що ось там, на блок посту? Бачиш? – запитав водій жінку.
Михась вже не чув подальшої розмови. Він пішов в сторону блок посту, на якому висіли великі фото двох хлопців і однієї дівчинки.
А під ними підпис.
Сашко…