Так… Це було ще те видовище!
Того дня дружбу кота і хлопця закріпили кров'ю!
Пролетіло 3 роки. Сашко освоївся в дитячому будинку, завів друзів, спілкувався з ними, та ось свого Мурчика ніколи не забував. Багато читав, годинами засиджувався у бібліотеці в той час, як смугастик чекав його на підвіконні знадвору.
— Сашо, йди но сюди, — вихователька зазирнула в бібліотеку.
Сашко невдоволено поплентався за нею. Йшов і всю дорогу бурмотів, бо тільки почав читати О. Дюма (любив пригодницьку літературу) і його відірвали від цього захопливого дійства.
— Ось цей хлопчик, — промовила вихователька, заштовхуючи малого в кімнату.
Він зайшов і побачив Василя Петровича у розмові з двома якимись людьми. Чоловік і жінка. Вони повернулися і глянули на Сашка зацікавленим поглядом.
Малий майже не зомлів. Він знав, що декого з їхнього дитячого будинку усиновили, та вважав, що його ніхто і ніколи не візьме. Кому він такий потрібен? Малий, худий? Користі з нього ніякою.
А жінка підійшла, присіла біля Сашка і заглянула йому в очі.
— Підеш зі мною? – спитала вона.
Її очі наче розчинилися теплом в серці хлопця і торкнулися найтремтливіших струн. Десь здалеку, з глибин виринуло слово "мама"… Але воно було таким світлим, ніжним і наче переливалося яскравими кольорами.
— Піду, — сказав Сашко, не відводячи очей з жінки. Навіть не розуміючи, що говорить.
Того ж дня він поїхав у гості до родини Інни та Дмитра Бондаренко.
Мурчика вже давно ніхто не бачив ні на подвір'ї, ані в сараї, де він постійно спав. Його вже 5 днів шукала вся малеча, та і дорослі діти долучилися до пошуків улюбленця-смугастика. Прочісували ліс, що неподалік, вигукували з усіх приміщень, що були у дворі закладу. Мурчика ніде не було. Директор дуже засмутився. Адже частенько і він грався з пухнастим красунчиком, ділився з ним ласими шматочками чогось смачненького. А зараз кіт пропав.
У пошуках пройшло 6 днів. І нарешті, пізно ввечері, на 7 день, у дворі малеча помітила знайомий силует. Але, наразі, впізнати його було дуже важко. Від чистенького котика, що виблискував красивою шовковою шерстю та багатими білими вусами, залишилися тільки вуса. Та й ті, поламані та вискубані.
Дітлахи почали скиглити, дехто плакав. Директор швиденько забрав кота до свого кабінету і уважно роздивився. Так. Пошкрябаний, подертий, брудний. Але ж живий!
— Не хвилюйся, друже! Ми тебе вилікуємо, відгодуємо і на ноги поставимо! Будеш як раніше – чистенький і гарненький. Ти взагалі де був? – директор з напускною суворістю виговорював котові.
Діти зайнялися Мурчиком. Пройшло близько 5 днів, як Мурчик став на ноги. І знову зник. Весь дитячий будинок перевернули, щоб його знайти. Ніде немає. Та цього разу через 3 дні він прийшов сам.
Так і тяглася ця історія з відсутністю по декілька днів Мурчика у дитячому будинку. Де він пропадав і що робив – ніхто не знав. Прийде, бувало, наїсться, відіспиться, покажеться на очі директору, щоб не хвилювався (от розумна тварина) і знову зникає на 3 дні.
Сашко не приїжджав у дитбудинок. Говорили, що ці Бондаренки – дуже гарна родина, люди порядні й люблячі. Пройшли чутки, що хлопець вступив до інституту й успішно вчиться.
Мурчик постарів. З маленького кошеняти, яке підкинули в дитячий будинок, перетворився на старенького кота, якому було вже близько десяти років. Він все менше пропадав з дитбудинку, все більше лежав у сараї. Останні 10 днів взагалі нікуди не ходив, виходив тільки поїсти.
Одного дня біля закладу зупинилося красиве авто. З нього виліз огрядний молодий чоловік зі стильною зачіскою. Він одразу ж пішов до сараю і вийшов з котом на руках.
Директор не одразу впізнав у красивому юнакові того маленького та кволого Сашка. Парубок змінився, змужнів, погляд відкритий, сміливий.
— Олександр! Невже? Не впізнав… не впізнав, — зрадів Василь Петрович і обійняв хлопця. Мурчик спокійно лежав на руках у Сашка.
— Я дивлюся, не забув він тебе? – директор посміхнувся.
— Звичайно не забув. Ми з ним всі роки разом! Ось тільки останні 10 днів не приходив до мене. Я хвилювався і вирішив приїхати, чи не трапилося чого! – відповів, погладжуючи кота, Сашко.
З першого дня, як тільки машина Бондаренків від'їхала від двору дитбудинку, Мурчик все зрозумів і дременув прямо за машиною. Звичайно, наздогнати її він не зміг. Довгих 4 дні кіт бродив містом, винюхував кожен слід, спостерігав за перехожими, шукав свого Сашка. Того, кого він повинен захищати й берегти. Голодний, у постійних бійках з місцевими котами, він пробирався крізь індустрію міста, щоб знайти хлопця.
Велика сила любові й прихильності надавала Мурчику сили. І ось на шостий день він знайшов його. Сашко сидів на гойдалці, у дворі на дитячому майданчику. Передати цю зустріч двох сердець неможливо! Сашко не відпускав кота аж до вечора. А коли стемніло і мам покликала хлопчика додому, кіт залишився чекати його до ранку.
Так пройшло декілька днів.
Сашко облаштував Мурчику житло у підвалі їхнього дому. Та раптом пухнастик пропав. Його не було декілька днів. Хлопець з сумом виглядав з вікна, ходив на місце їхньої першої зустрічі на майданчик, та кота ніде не було. Через 5 днів смугастик з'явився і все продовжилося знову.
Хлопець зрозумів, що кіт ходить додому, у дитячий будинок. Показується, що живий, щоб не хвилювалися. Бо за роки, які там прожив Сашко, всі звикли до Мурчика і полюбили за вірність та сміливість. А ще за неймовірну ласку до дітей.
Дні, немов бурульки по весні, стікали крапельками й перетворювалися на місяці і роки. Школа. Престижний інститут. Сашку були відкриті всі дороги. Йому пощастило. Родина виявилася дійсно чудовою, та й він став для них справжнім сином.
Олександр Бондаренко стояв посеред ігрової кімнати з іграшкою смугастого котика. По щоках його котилися сльози.
— Саню, ти де там забарився, Василь Петрович налив вже чаю, йди но сюди, — пролунав голос друга по коридору.
Сашко вийшов з кімнати з іграшкою і пішов у кабінет директора.
— О, ти свого друга знайшов? – спитали хлопці.
— А я його і не губив. Він завжди зі мною, — із сумною посмішкою проказав Олександр.
— Та бачили ми, бачили. Ось, Василю Петровичу покажи! – попросив один з випускників дитбудинку.
Гортаючи сторінки родинного альбому в мобільному телефоні, директор, окрім дружини Олександра, його синочка, побачив будинок, який купив чоловік за кордоном, квітники в його дворі і… Маленького смугастика. Такого сіренького, один в один, як їхній Мурчик!
Василь Петрович посміхнувся фотографії, на якій щаслива родина тримає на руках пухнасте щастя.
Ви теж можете мати таке щастя. Чи це тільки мрія? не було. Директор дуже засмутився. Адже частенько і він грався з пухнастим красунчиком, ділився з ним ласими шматочками чогось смачненького. А зараз кіт пропав.
У пошуках пройшло 6 днів. І нарешті, пізно ввечері, на 7 день, у дворі малеча помітила знайомий силует. Але, наразі, впізнати його було дуже важко. Від чистенького котика, що виблискував красивою шовковою шерстю та багатими білими вусами, залишилися тільки вуса. Та й ті, поламані та вискубані.
Дітлахи почали скиглити, дехто плакав. Директор швиденько забрав кота до свого кабінету і уважно роздивився. Так. Пошкрябаний, подертий, брудний. Але ж живий!
— Не хвилюйся, друже! Ми тебе вилікуємо, відгодуємо і на ноги поставимо! Будеш як раніше – чистенький і гарненький. Ти взагалі де був? – директор з напускною суворістю виговорював котові.
Діти зайнялися Мурчиком. Пройшло близько 5 днів, як Мурчик став на ноги. І знову зник. Весь дитячий будинок перевернули, щоб його знайти. Ніде немає. Та цього разу через 3 дні він прийшов сам.
Так і тяглася ця історія з відсутністю по декілька днів Мурчика у дитячому будинку. Де він пропадав і що робив – ніхто не знав. Прийде, бувало, наїсться, відіспиться, покажеться на очі директору, щоб не хвилювався (от розумна тварина) і знову зникає на 3 дні.
Сашко не приїжджав у дитбудинок. Говорили, що ці Бондаренки – дуже гарна родина, люди порядні й люблячі. Пройшли чутки, що хлопець вступив до інституту й успішно вчиться.
Мурчик постарів. З маленького кошеняти, яке підкинули в дитячий будинок, перетворився на старенького кота, якому було вже близько десяти років. Він все менше пропадав з дитбудинку, все більше лежав у сараї. Останні 10 днів взагалі нікуди не ходив, виходив тільки поїсти.
Одного дня біля закладу зупинилося красиве авто. З нього виліз огрядний молодий чоловік зі стильною зачіскою. Він одразу ж пішов до сараю і вийшов з котом на руках.
Директор не одразу впізнав у красивому юнакові того маленького та кволого Сашка. Парубок змінився, змужнів, погляд відкритий, сміливий.
— Олександр! Невже? Не впізнав… не впізнав, — зрадів Василь Петрович і обійняв хлопця. Мурчик спокійно лежав на руках у Сашка.
— Я дивлюся, не забув він тебе? – директор посміхнувся.
— Звичайно не забув. Ми з ним всі роки разом! Ось тільки останні 10 днів не приходив до мене. Я хвилювався і вирішив приїхати, чи не трапилося чого! – відповів, погладжуючи кота, Сашко.
З першого дня, як тільки машина Бондаренків від'їхала від двору дитбудинку, Мурчик все зрозумів і дременув прямо за машиною. Звичайно, наздогнати її він не зміг. Довгих 4 дні кіт бродив містом, винюхував кожен слід, спостерігав за перехожими, шукав свого Сашка. Того, кого він повинен захищати й берегти. Голодний, у постійних бійках з місцевими котами, він пробирався крізь індустрію міста, щоб знайти хлопця.
Велика сила любові й прихильності надавала Мурчику сили. І ось на шостий день він знайшов його. Сашко сидів на гойдалці, у дворі на дитячому майданчику. Передати цю зустріч двох сердець неможливо! Сашко не відпускав кота аж до вечора. А коли стемніло і мам покликала хлопчика додому, кіт залишився чекати його до ранку.
Так пройшло декілька днів.
Сашко облаштував Мурчику житло у підвалі їхнього дому.