Нічим особливим не відрізнявся, нас майже не чіпав і запам'ятався лише тим, що мав у себе в кімнаті якийсь бабінник з італійцями, і вся наша абітура пройшла під "Сюзанну" Адріано Челентано. Так і вдень, і вночі з дверей нашого притулку було чути : "Susanna, Susanna mon amour".
У кімнаті нас було четверо і Вадик. Моїми компаньйонами виявились хлопці з Кіровоградщини ( як ми виявили раніше, Кіров до неї, як і до технікуму, не мав жодного відношення) та солонянського району Дніпропертовської області. Першим був Валера Колісник, спокійний сільський хлопець, з якогось далекого села. Від нього я узнав слова: крашанка, ряднинка і кватирка. Валера міг визначити сорт яблуні за зовнішністю дерева, що вводило мене в ступор. Ще він виявився здібним рибалкою і це нам не раз ставало в пригоді. Взагалі риболовля в Ерастівці — це особлива тема. Численні ставки на річці Лозуватка та Терновці, яка є її притокою, в ті часи були переповнені раками, карасями, коропами, в'юнами, й іншою живністю, і для вічно голодних студентів — це був Клондайк.
Повітря свободи та незалежності дуже п'янка річ, але має один невеликий недолік. Так, ти сам собі господар і сам розпоряджаєшся своїми фінансами, та в цьому і є підступ, особливо коли навколо так багато спокус. Парадокс у тому, що коли нікому сказати стоп — це призводить до того, що дуже швидко твої фінанси починають співати і це відбивається на послабленні твоєї платоспроможності. Отож частенько, надихавшись та напившись свободи, студенти відчували таке послаблення, і тоді вони згадували за рибалку.
Якось безцільно вештаючись із Валерою біля ставка, що був неподалік гуртожитку, хтось із нас перечепився через шматок заплутаного, старого, рибальського волосіння і о, ЕВРИКА! У мене знайшлась англійська шпилька, в маленькому кленовому лісочку була вирізана пряма кленова гілка, стара гайка і справа за малим. Треба поплавок. І за цим діло не стало. Благо в ті часи, берега ставків у селах, мов якісь пташині острови, кишма кишіли зграями сільських качок та гусей. Пару хвилин забігу, потім крик зганьбленого гуся і от, маємо чудовий поплавок. Зігнута шпилька у формі гачка, жменя дощових хробаків і ми вже шукаємо місце для риболовлі.
На березі того ж ставка, під великою парасолькою, в солом'яному брилі сидів якийсь дід – рибалка. Оснащений за останнім писком тогочасної рибальської техніки, старий із важним виглядом підкидував прикормку у воду і незадоволено щось бормотав під ніс. Спочатку він, помітивши конкурентів занервував, але коли побачив наш супер спінінг, то мало не зареготав. Дивлячись на наш гачок, дід сказав, що тільки карась-самогубець може накинутись на нього. Але хоробрим доля допомагає. Або дідову прикормку якась невідома течія несла до нас, або в цьому ставку карасям дуже набридло життя, та за декілька хвилин у нас клюнуло, і за мить на траві стрибав перший карась— самогубець. Дід мало не впав із табуретки. Поправивши наживку на саморобному гачку, Валера закинув знову. За хвилину гусячий поплавок тихенько посмикався і в чергове зник під водою. Такого кльову я ніколи не бачив ні до того, не після. Ще за хвилин тридцять, на траві, переливаючись на сонці, стрибало зо два десятки срібних злитків. Завернувши скарб у два великих листка лопуха, щасливі та задоволені собою, ми з Валеркою пішли з ставка, залишаючи позаду себе бурчачого й червоного від злості діда.
Купивши на Кутку хліба, солі й алюмінієву пательню за 26 копійок ( так 26 копійок ), ми усамітнились у тіні старих кленів за якоюсь будівлею, що була між ставком і двоповерховим гуртожитком. Як з'ясувалося пізніше — це була аудиторія з військової підготовки зі стрілецьким тиром. Між нею й нашим ставком був невеличкий лісок із клену ясенелистого. Саме з того, з якого було наше вудилище. Судячи з кількості пляшок із під вина в цьому місці, цей лісок був дуже популярним у студентів, мабуть як бібліотека, або майже, як кабінет з агрохімії . Почистивши і посоливши рибу, ми поклали її на розжарену на вогнищі пательню. Без олії риба не хотіла смажитись і при помішуванні перетворилась на якийсь паштет. Звичайно то була не фуа-гра, та для голодних абітурієнтів — це було щось. Наївшись, ми заховали наше кухонне знаряддя й пішли в гуртожиток.
Ще одним мешканцем кімнати був Вовка Біловус. Вовка, хлопець у шкільному піджаку і смугастому светрі, був настільки худим, що навіть не відкидав тіні. Поводився він як сільський кіт. Бачили ми його тільки ввечері перед сном і зранку після пробудження, де він був цілий день, і чим займався, він не казав, а ми й не питали.
На ліжку біля дверей розмістився ще один Валера, Самсонов. Він був із Солонянського району й вигляд мав відповідний. Вибілене мов сіллю, бліде, вкрите веснянками обличчя, з гострим, коротким носом, солом'яна стріха на голові й сірий костюм, який висів на ньому, як на вішалці.
Ще в нас прижився Вадик. Ні, Вадик, це теж не кіт. Вадик, довготелесий хлопець у джинсах, студент із третього курсу. Вадик не здав якийсь іспит і не міг перейти на четвертий курс, тому не їхав додому, а в коротких перервах між залицянням до абітурієнток, щось там зубрив і здійснював напевно невдалі спроби перездачі іспитів. Він був односельцем Біловуса й тому жив у нас.
Хоча особливого дискомфорту це не робило, коли Вадик здав іспит і здимів, ми зраділи.
Susanna, Susanna mon amour.
Ранок після нічних забав під Susanna mon amour, був не дуже радісним, але консультації з вступних іспитів і перспективи нового дня, служили яким не яким, а стимулом. Не знаю як кому, а для мене моє нове життя било ключем і кожної хвилини несло щось нове. Нові відчуття, нові смаки і запахи, і навіть нове відношення до Серпня.
Серпень. В минулому шкільному житті, я його не любив. Так, хоч це й час канікул, але ж — це останній місяць, і з перших його чисел ти починаєш рахувати дні. А вони, як на зло пролітають швидше і швидше, і ось вчора ще літо, а завтра хризантеми, і перший дзвоник.
Та по прошестю літ, я зрозумів, що серпень — це воістину царський місяць. Недаремно латиняни назвали його на честь Октавіана Аугуста, імператора могутнішого навіть за Юлія Цезаря, ім'ям якого, до речі, вони називали теж досить приємний місяць, та все ж. Серпень — це вам не якийсь там зелений Червень, чи гарячкуватий Липень. Це вже зрілий і мудрий чоловік. Він повільний і солодкий, як мед. Його вінець сплетений із листя і гроно винограду, гілок слив, яблук, груш, сонячної аличі. Мантія зіткана з золота пшениць і степових трав. В його коморі є все, від помідорів і огірків, всіляких баклажанів, кабачків, до динь і червоних кавунів. Серпень справжній господар і трудяга. Він жнець. Серпневе сонце ще має свою силу, але воно вже інше, під впливом законів фізики й влади Серпня, гріє лагідно і ніжно, наче вогонь у сільській грубі, приносячи тепло і спокій. А ночі серпневі, зоряні і томні, полегшують дихання, несучи першу прохолоду. Річки серпневі, теж теплі, немов парне молоко і повільні, ледве перебирають своїми водами поміж глиняних берегів, вкритих перезрілими, втомленими травами, і сріблястих очеретів. І всі їх мешканці, від чапель і коропів, до жаб, бабок, і всіляких равликів, сповільняючи темп життя, насолоджуються серпневим сьогоденням.
І от, у цей божественний час, пройшовши всі ранішні ритуали, поснідавши на якісь копійки в їдальні, закуривши улюблений "Експрес", ми рушали до технікуму. Від дівчат приємно пахло парфумами, від нас легким пивним перегаром і сигаретами. Привітавшись і позалицявшись до дівчат, ми опинялись біля технікуму. Будівля була дійсно величною. Особливо цю велич підкреслювали дві зелені ялини обабіч входу. Стара червона цегла, покрита патиною років, також надавала якоїсь таємничості і давнини. Пройшовши вістебюль і піднявшись парадними сходами, ми розтікались по своїх аудиторіях.
Консультації самі по собі, не несли в собі якийсь негатив, але вони нагадували про неминуче, іспит. Зараз, по прошестю літ, я згадую з посмішкою ті консультації й іспити, але ж тоді. Першою карою була математика. Сказати, що я не долюблював цю науку, це не сказати нічого. Математика для мене, це зла мачуха і terra incognita в одній особі. Для мене не було б особливої різниці, якби викладач пояснював матеріал на китайській мові, або на суахілі. Від самої думки про математику, на шкірі з'являлись неприємні мурашки. Та крім того, холоду по спині додавала викладачка, Валентина Іванівна Зима. Спокійна і розважлива жіночка поза аудиторією, але холодна й невблаганна, як і її прізвище, під час занять. Та на той час ми ще не були близько знайомі й тому, основним заняттям було кивання головою, з розумним виглядом обличчя, розглядання жіночої половини аудиторії і стара шкільна розвага з ловлі гав.
Переживши тортури формул і законів, придуманих давніми греками, ми, не торкаючись ногами сходів вилітали на волю. І ось він, подих волі і сигарети. Сценаріїв дня було декілька. Можна було піти на ставок. Цей сценарій ніс три різні варіанти. Можна просто купатись, можна рибалити і ловити раків, а можна це все й об'єднати.
Колєся, так тепер звали Валєрку, щоб не плутати з Самсоновим, пригадав, що хтось розповідав йому про баштан десь недалеко і що звідти видно якесь місто, як виявилося пізніше, це був Вільногірськ. Та до нас підійшли Біловус із Самсоновим, якого тепер звали Самсоном, щоб не плутати з Колісником.
— Що робитимемо? — поцікавився Вовка.
— Яка є пропозиція ? – спитав я, вже розмірковуючи про кавуни, і не сподіваючись на якусь толкову ідею.
— Можна піти на гору "Дружба" — запропонував Самсон.
— Яка така "Дружба"? – Вже зацікавлено запитав я.
І Самсонов тицьнув вказівним пальцем на піраміду Джосера, що проглядалась крізь гілки дерев.
— Так — продовжував Валера — моя мама тут колись навчалась на заочному і вони називали цю гору "Дружбою". Мені стало смішно від такого пояснення, однак самому давно вже кортіло з'ясувати, що то за таємнича споруда. Кавуни і Вільногірськ перемогла "Дружба".
Куток. У давній Римській Імперії всі дороги вели в Рим. В Ерастівці, як у всякій порядній Імперії, теж були дороги, і судячи зі стану, не менш давні за віком. І всі вони вели на Куток. Куток і за розмірами, і за оздобленням звісно трохи поступався Риму, але не за значенням.