Але запам'ятай — це не піонерський табір, де все за розкладом і за тобою постійно дивляться вожаті. Це будівництво. Тато працюватиме з ранку до вечора, тож ти мусиш бути відповідальною. Сама не гуляй, особливо ввечері. До моря — тільки з дозволу і бажано не одній. Не їж казна-чого на пляжі, особливо тих креветок, що їх носять на кожному кроці, і в чужі, незнайомі компанії не лізь. Зрозуміла? І пиши мені. Часто. Дуже часто. Звіт — як на роботі, кожен день! — мама навіть спробувала погрозити пальцем, але її очі все одно залишалися лагідними.
Любаша кивнула, відчуваючи, як ці слова лягають на неї вагомим, але дорослим обов'язком.
— Добре, мамо. Я буду серйозною. Обіцяю. — додала вона.
Мама зітхнула з полегшенням і нарешті усміхнулася, міцно пригорнувши доньку до себе.
— Я тобою пишаюся, моя золота. Ти в мене вже майже доросла, розумниця... Я дуже, дуже тебе люблю! — прошепотіла вона, ніжно гладячи Любашу по спині.
Вони ще трохи посиділи мовчки, відчуваючи тепло одна одної. А потім мама відсторонилася і змовницьки підморгнула:
— А тепер — свято! Я ще зранку купила твій улюблений горіховий торт із білим кремом, обсипаний горішками! І три пляшки лимонаду "Буратіно"! А ввечері — в кіно! Бабуся, тітка Ніна, ти і я — йдемо на "У джазі тільки дівчата". Чула, там Мерілін Монро? Кажуть, такої краси ніхто ще не бачив!
Любаша аж засміялася, і її сміх розлився по всій кухні:
— Оце так дзвоник! Солодкий і з кіно! Це найкращий кінець навчального року!
Розділ 3. ДОРОГА В КРИМ ТА НОВІ ДРУЗІ
Того вечора батько Володимир приїхав зовсім несподівано — якраз тоді, коли дівчата: мама Світлана, бабуся, тьотя Ніна та Любаша були в кіно, насолоджуючись пригодами невдах-музикантів. Умка, яка, як справжній вартовий, лежала біля самих дверей, тихо сопучи, перша почула знайомі, такі рідні кроки на сходовій клітці. Ще мить — і біла пухнаста кулька вже шалено стрибала навколо тата, обнюхуючи його черевики, шкрябаючи лапками об штанини і видаючи радісне, несамовите повизкування, немов повідомляла всім навколо, навіть сусідам: "Наш тато приїхав! Наш! Ура!" Вона стрибала так високо, що майже діставала до плеч.
— Та ти ж не собака, а заєць якийсь! — сміявся батько Володимир, відхиляючись від невгамовної Умки, намагаючись зняти пил з піджака, що вже весь був у дрібній собачій шерсті. — Ще трохи — і по шафах бігати почнеш, як справжній тарганячий король!
Він довго мився під душем, здавалося, немов змивав не тільки дорогу та пилюку, а й утому від будівництва і той невідступний запах цементу, що в'їдається в усе на світі. Потім, у одній світлій майці, сів на кухні і з таким апетитом доїдав залишки вечері, що муркотів від задоволення, як великий ситий кіт.
Саме тоді за дверима почулося знайоме хіхікання і — голос Любаші:
— А як вона кричала: "Я не хочу за мільйонера! Я хочу за саксофоніста!" — і знову заливистий сміх.
— А ти бачила очі Дафни, коли він вперше побачив Монро? — додала мама. — Ох, артист! Справжній!
Двері відчинились — і всі разом, веселі, трохи ошалілі від кіно, увійшли до квартири, не помітивши одразу, що вдома їх чекає сюрприз.
— Тату?! — вигукнула Любаша, її очі округлились від несподіванки, а потім засяяли ще яскравіше, ніж екран кінотеатру. — Ти приїхав?!
Вони кинулись обійматися: мама, Любаша і тато — міцно, щиро, з тим особливим теплом, що накопичується за тижні розлуки. Умка, образившись, що її, вірного вартового, залишили ззаду, вирішила увірватись у середину цього щасливого обійму — і їй таки вдалося! З гучним "гав!" і несамовитим дриганням хвоста вона втиснулася поміж Любашею та татом, і всі четверо опинилися в тісному, трохи смішному, але неймовірно щасливому колі.
— А ти чого приїхав? Все добре? — запитала мама, ще трохи здивовано, але вже з посмішкою. — Ми ж тебе зовсім не чекали. Ні листівки, ні телеграми!
Батько, обійнявши всіх, відповів:
— Приїхав на вихідні. Нудьга смертна там без вас. Скучив. І подумав — навіщо мені повертатись у Крим самому, як самотньому вовкові? Візьму Любашу й Умку з собою! Їдемо всі разом. На мікроавтобусі — як люди. Буде веселіше!
— Все так просто? — мама підняла брову, але в її очах вже танцювали веселі іскорки. — Приїхав, побачив, забрав?
— Саме так! — батько розвів руками, усміхаючись. — Їдемо! Вона відпочине, я попрацюю, Умка за нами пригляне, щоб ми нікуди не втекли!
Всі засміялися так голосно, що, здавалося, навіть стіни квартири посміхаються. Умка, ніби розуміючи, що щось неймовірно гарне відбувається, радісно мотиляла хвостом.
Любаша світилася від радості. Море ставало дуже близьким. Це був найкращий сюрприз у її житті!
Виїзд запланували на неділю, о четвертій ранку. Всю суботу Любаша носилася по квартирі, як справжній вихор, і постійно щось клала у валізу: яскравий купальник, улюблену книжку про "Легенди Криму", шкіряний пенал з новенькими олівцями, блокнот для "відкриттів", куди вона обіцяла записувати всі свої враження. Вона навіть запхала старий дротяний навушник, щоб було чим слухати музику, і раптом згадала, що в неї ж плеєра ще немає, — і тоді хихикнула, дістаючи дротик назад.
Мама Світлана лише зітхала, перебираючи речі на дивані.
— Любо, ти знову поклала пухнастий светр і ті важкі чоботи? — її голос звучав м'яко, але рішуче. — В Криму не Ямбург, доню! Там така спека буде, що миші пішки ходять, а ти мені тут зимовий гардероб збираєш!
— А якщо буде дощ? — упиралась Любаша. — Або раптом похолодає? Там же гори, мама!
— У нас є плащ, — зітхнула мама, вкладаючи його зверху. — І дах над головою — вагончик, забула? Не палатка ж, зрештою!
Батько Володимир заглядав у кімнату час від часу, але лише посміхався, дивлячись на жіночі "баталії".
Умка ж сновигала за всіма, немов справжній чотириногий контролер. Загляне в мамину кімнату — нюхне пакет з аптечкою, наче перевіряє термін придатності ліків. Перевірить валізу Любаші — обережно, кінчиком лапки витягне рожевий бантик, ніби питає: "А це точно треба?" Застрибне на диван до батька — і, звісно, ляже прямо на розгорнуту мапу Криму, бо вона ж головна, їй видніше.
— Ти диви, — сказав батько, спостерігаючи за нею, — справжній чотириногий диспетчер. Без неї нічого не зрушиться з місця. Вона головний начальник усіх зборів!
Увечері мама ще раз усе перевірила, поставила будильник на 3:30, а потім довго стояла біля дверей кімнати Любаші, дивлячись на сплячу доньку.
— Ну що ж, — сказала мама тихо, майже пошепки. — Пора тобі у світ. З татом. З Умкою. І з мрією, яку ти так старанно заслужила.
Виїхали ще затемна. Місто спало міцним сном, оповите ранковим туманом. Та спершу батько Володимир звернув до невеликої вулички з приватними будинками, де їх уже чекали.
Біля воріт стояв дядя Микола, механік зі стажем, вірний товариш батька, у своїй вічній затертій вітрівці поверх картатої сорочки. Від нього пахло мазутом і якоюсь особливою чоловічою надійністю. Поряд — два його сини-близнюки, Діма і Вадик, п'ятнадцятирічні, вічно усміхнені телепні з ідеальними зачісками "під брітву" і постійним нестримним бажанням жартувати. А ще — молодша донька Оленка, тендітна дівчинка з сумними очима й тонкою книжкою в руках, яку вона міцно притискала до грудей.
— Ну що, команда, поїхали до моря? — вигукнув батько.
— До моря, до Криму! Ура! — радісно підхопили хлопці, і вже через п'ять хвилин валізи, термоси, подушки, розкладний мангал і навіть химерний складний табурет, що його тягнув за собою дядя Микола, були спритно закинуті до багажника. Здавалося, вони могли впхати туди половину свого будинку.
Любаша спочатку трохи зніяковіла: нові обличчя, такі дорослі хлопці, інша дівчинка. Але Оленка, тиха, з обережною посмішкою, сіла поруч, і Любаша одразу помітила, як та швидко, майже потайки, сховала за пазуху книжку — якусь стару збірку казок, папір у якій був тонкий і пожовклий. Це викликало миттєву повагу і почуття спорідненої душі.
— Ти читала про міфи Криму? — спитала Любаша пошепки.
— Так… Про золоту рибу і гору Аю-Даг, — кивнула Оленка. — А ти?
— Ох, і я! Я знайшла в бібліотеці "Легенди Криму"! Мені найбільше сподобалася історія про Прекрасну Федору!
— Про Федору? А хто це така? — Оленка, заінтригована, відклала свою книжку.
— Вона була царицею… десь у Криму. Дуже вродлива. Дала обітницю, що не вийде заміж, бо хотіла служити своєму народу. Але її змушували вийти заміж за нелюба, а вона кохала іншого! — Любаша говорила майже на одному диханні. — І коли вороги напали на її місто, вона билася до останнього. Там, де вона билася, скелі стали червоними від крові! Уявляєш?
— Ого! Це майже як у моїх казках, тільки сумніше і про справжніх героїв.
— У мене вдома навіть конспект є. Можна буде подивитись разом, коли приїдемо. Там такі історії!
А в цей час Діма й Вадик вже сміялись із першої великої ями на дорозі, яку мікроавтобус подолав з гуркотом.
— О, це знак! В море з віражами! — вигукнув Діма, а Вадик його підтримав заливистим сміхом.
Умка крутилась біля ніг, як пухнастий маятник, вибираючи, на кому зупинити свій собачий контроль. Вона навіть спробувала лизнути Діму в ніс, за що отримала щирий сміх.
Батько сів за кермо, дядя Микола — поряд.
— Все, колеги, рушаймо, — урочисто, майже як капітан корабля, промовив батько. — Крим чекає!
Дорога ставала живішою, сонце поволі піднімалося, розмальовуючи небо рожевими та помаранчевими кольорами. На рідкісних зупинках купували гарячі пиріжки з капустою і картоплею, лимонад "Тархун" у скляних пляшках, а з рук бабусь — запашні спілі черешні, від яких аж сік по долонях тік. А в полі біля Каховки влаштували справжній пікнік: батько варив каву на маленькій бензиновій горілці, Умка бігала за метеликами, а діти їли бутерброди з паштетом, запиваючи лимонадом.
Чим ближче до Криму, тим більше ставало сонця — воно не просто світило, а наче лилося згори розпеченим медом. Повітря ставало щільнішим, гарячим, і пахло зовсім по-новому: гіркотою дикого полину та їдким запахом паленого асфальту. Любаша не відриваючись визирала з вікна і думала, як усе тут не схоже на її рідне місто з рівними вулицями, заводськими димарями та хрущовками.
На під'їзді до Чонгара батько зупинився біля невеликого ринку. Пахло рибою, солодкими ягодами та свіжою випічкою.