Він давав корисні поради щодо всіх цих дивних подій.
Апетит на той час уже зник, і я вирішив зробити обхід, як і сказав Лік.
На вулиці стояв легкий, але помітний туман. Мабуть, саме тому Лік наказав не відходити далеко від дому. Накинувши куртку, я вийшов надвір. Повітря було прохолодним.
Відійшовши кілька метрів від парадних дверей, я почав думати, у який бік піти. Озирнувшись довкола, я тихо насвистував, щоб хоч трохи підбадьорити себе, і рушив просто вперед.
Яким саме маршрутом робити обхід, Лік мені не сказав. Тому я вирішив, що пройтися просто вперед і назад буде достатньо.
Я йшов, час від часу озираючись, щоб перевірити, наскільки далеко відійшов від дому.
Так минуло хвилин п'ять.
Коли я знову озирнувся, то помітив, що дім усе ще видно — на відстані кількох десятків метрів.
Я пішов далі.
Йшов і йшов… поки знову не озирнувся.
Дивно.
Відстань виглядала такою самою, як і кілька хвилин тому.
Я зупинився.
Повернувся всім тілом і довго дивився на будинок крізь туман.
Здавалося, він навіть не віддаляється.
Наче я йду… але місце навколо мене залишається тим самим.
Нахмурившись, я зробив ще кілька кроків і знову озирнувся.
Нічого не змінилося.
Я прискорив крок.
Та все одно не віддалявся.
Тоді, вже трохи наляканий, я побіг.
Я біг швидко, крізь колоски пшениці. Вони шурхотіли об ноги, а туман ставав густішим.
Коли я знову озирнувся — дім був там же.
Той самий.
На тій самій відстані.
І тоді я раптом помітив дещо дивне.
Дим із труби будинку не рухався.
Він просто завис у повітрі, ніби час навколо нього зупинився.
У цей момент мені стало по-справжньому страшно.
Я знову побіг, тепер уже різко звернувши праворуч. Але коли озирнувся — дім знову стояв на тій самій відстані.
Тоді я кинувся бігти прямо до нього.
Добігши до машини, я відкрив двері й сів усередину, сподіваючись від'їхати хоча б на кілометр від дому. Але я ніяк не міг знайти свої ключі.
Я обшукав усе: під сидіннями, під килимками, навіть у бардачку. Нічого.
Я подумав, що, мабуть, коли був п'яний, десь їх кинув або обронив.
Вийшовши з машини, я присів на землю й почав шукати. Заглянув під автомобіль, пройшовся маршрутом від машини до вхідних дверей, але безрезультатно.
Тоді я вирішив, що ключі можуть бути в домі. Я почав обшукувати всі кімнати, де був учора: спальню, вітальню й ванну. Але так нічого й не знайшов.
Розбитий, я знову вийшов на двір.
І саме тоді отримав повідомлення.
Від… ну, ви вже здогадалися.
Від Ліка.
У повідомленні він ніби насміхався з мене, описуючи, як я біг по полю, намагаючись віддалитися від дому. Він пояснив, що так обхід не роблять. Краще ходити по колу навколо дому — тільки так можна зробити справжній обхід.
Я запитав у нього, чи бачить він мене, бо складалося враження, що він спостерігає за кожним моїм кроком.
Він відповів якось розмито:
— Я ніби бачу… а ніби й ні. Думай як тобі завгодно.
Закінчивши круговий обхід, я повернувся додому, знявши перед дверима ботинки. Нероздягаючись, я розкинувся на червоному дивані в вітальні. Здавалося, що зараз я вирублюсь, із переляку в тому числі. Але вібрація в кармані пробудила мене із дрьому.
Лік написав, щоб я не звертав уваги на те, що зараз буде на вулиці, і порадив не дивитися у вікна спальні, якщо хочу зберегти свою психіку. Це повідомлення зтривожило мене — ну як всі повідомлення від нього. Але мені було до жаху цікаво, що ж там за вікном. Зрештою, Лік не написав нічого страшного, нічого, що могло б реально зі мною статися… окрім психіки, звісно.
Але цікавість перемогла страх, й я повільно пішов до спальні. Зайшовши, підійшов до окна, що було завішане шторами. Вздихнувши, різко відкрив штори й подивився назовні. Я застиг на місці від побаченого: на дворі, де я ходив ще кілька хвилин тому, з'явилася величезна впадина в землі. Я б навіть сказав — воронка. Ніби якийсь бур нереальних розмірів пробурив її, поки я лежав надиваний.
У ту мить я остаточно зрозумів, що тут є щось незвичайне. Щось, що викликає… аномалії. Все ще стоячи на місці, тримаючись руками за штори, я із відкритим ротом спостерігав, як воронка йде все нижче й нижче. Чи мала вона дно, я так і не дізнався, бо коли задернув штори і знову їх відкрив — її вже не було.
Я ще сумнівався, чи не напився я раптом отруйної води з-під крану, чи не були отруєні макарони. Я не знав. Не розумів, чи це все насправді.
Відійшовши від вікна, мені знову написав Лік:
— Я ж просив тебе не заглядати у вікно. Тепер мучитися будеш.
Я не зрозумів, про що він, і запитав.
— Ну, вночі побачиш… а точніше, почуєш.
Я все ще не розумів, про що він. Повернувся до вітальні, взяв із кухні бакал й пляшку вина. Лежачи на дивані й потроху п'ючи, я зацікавився телевізором. Чи він тут взагалі працює? Подивившись на плазму, потім вниз, я помітив пульт на низькому шафі під телевізором. Підвівшись, схопив його й знову впав на диван.
Вмикнув плазму й натрапив на передачу про автомобілі. Але щось було не так: місця, де презентували машини, були дивні. На фоні будинків з'являлися абстрактні форми, мов із картини Піта Мондріана*: всі вікна різних форм, будівлі переливалися кольорами. Чим довше я дивився, тим більш абстрактними ставали й люди, й машини.
Невитримавши, я переключив канал. Тепер показували антикваріат — на перший погляд нормальний, але вже через кілька хвилин я побачив, що й він стає дивним: речі на екрані танули, мов сніговик або шоколад на жарі.
Я переключав далі й далі — нічого не змінювалося. Зрештою вимкнув телевізор й написав Ліку, чи нормально це. Він відповів:
— Не звертай уваги, так воно завжди.
Продовжуючи пити вино, я пішов на кухню робити вечерю. Відкрив банку з рибою, поставив макарони варитися. Сидячи за столом, думав: що то була за воронка, що відбувається з телевізором і де, в біса, мої ключі від машини?
Я дивився на каструлю з киплячими макаронами і… ніби не міг поворухнутися, мов закаменів. Міг лише обертати голову, спостерігаючи, як вода й макарони наче летять по кухні. Раптом усе це наблизилося до мене, і я зрозумів: зараз ошпарить кип'ятком! На щастя, я зміг різко відскочити — макарони впали на місце, де я сидів ще кілька секунд тому.
Серце вистрибувало з грудей, мене трусило на підлозі. Я дивився то вгору, то вниз на стілець, швидко дихаючи.
На телефоні, що лежав поруч, прийшло повідомлення від Ліка:
— Не звертай уваги, це явище часто повторюватися не буде.
І так, день за днем, Лік писав мені після кожного подібного явища. Пройшло, мабуть, п'ять днів відтоді, як я вперше побачив воронку у вікно спальні. Кожну ніч мене мучили мігрені — болісні й довгі, я не міг нормально спати.
Тоді я зрозумів, про які муки говорив Лік. Щоранку хтось стукав у двері, і я забирав коробку з харчами та чорний конверт на дні. Але одного дня мою увагу привернула дещо ще загадковіше…
Пітер Корнеліс Мондріан (1872-1944 рр.) Нідерландський художник-абстракціоніст відомий своїми геометрично-абстрактними, різнокольоровими картинами.
Лампа
На восьмий день перебування тут я вийшов провітритися зранку після чергової болісної ночі з мігренню. Голова все ще важко гуділа, ніби щось усередині повільно тиснуло зсередини, не даючи нормально зосередитися.
Вийшовши на вулицю, я взяв із кухні стілець, виніс його на невелике крильце перед вхідними дверима й сів, намагаючись трохи прийти до тями. Повітря було прохолодним і вологим, але приємним — воно трохи полегшувало стан. Я зробив кілька глибоких вдихів, заплющив очі на секунду... і коли відкрив їх — одразу помітив її.
Прямо переді мною, посеред поля, стояла блакитна лампа. Довга, тонка, схожа на звичайну настільну, яку ставлять на письмові столи. Вона виглядала настільки недоречно в цьому місці, що спочатку я навіть не зрозумів, на що дивлюся. Вона стояла нерухомо, метрів за п'ять від мене, і не видавала жодного звуку.
Я кілька секунд просто дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи це не наслідок втоми або мігрені. Але лампа не зникала. Вона залишалася на місці, ніби чекала, поки я щось зроблю.
Погода тим часом ставала ще важчою: небо затягнули темні, майже чорні хмари, десь у далині глухо гуркотів грім. Повітря ніби стало щільнішим, давило на плечі. Я підвівся, не відводячи погляду від лампи, і повільно почав іти в її бік.
З кожним кроком мені здавалося, що вона ледь помітно блимає жовтувато-білим світлом. Це було настільки слабке мерехтіння, що його легко можна було б не помітити, але щось у ньому було неправильне. Проте я вже не зупинявся. За ці вісім днів я бачив достатньо дивного, щоб перестати одразу відступати.
Та щойно я скоротив відстань між нами, моє самопочуття різко змінилося. Спочатку зір почав трохи розмиватися, ніби я дивився крізь воду. Потім у роті з'явився гіркий, неприємний присмак, який швидко посилився. У голові загуло, і це був не просто біль — здавалося, ніби всередині щось вібрує, розходячись хвилями по всьому тілу. Мене хитнуло, і я ледве втримав рівновагу.
Чим ближче я підходив, тим гірше себе почував. Логічно було б зупинитися, але я не міг. Ніби якась сила змушувала мене рухатися вперед. Кожен крок давався все важче, ніби підошви різало гострим ножем. Дихання збилося, а перед очима почало темніти.
Коли я підійшов зовсім близько, я майже нічого не бачив. Світ розпливався, і здавалося, що ще трохи — і я просто впаду. Я витягнув руки вперед і наосліп торкнувся лампи. Поверхня була холодною, металевою.
І в ту ж секунду все припинилося.
Біль зник. Шум у голові стих. Зір повернувся. Я стояв, дихаючи рівно, ніби нічого не сталося. Розгублено озирнувшись, я зрозумів, що лампи більше немає. Вона зникла повністю — ніби її тут ніколи й не було.
Мої долоні були вологими від поту, по спині пробіг холодок. Не бажаючи залишатися тут довше, я швидко розвернувся й попрямував назад до дому.
Підійшовши до крильця, я одразу помітив, що стілець, на якому я сидів, зник. Це було вже занадто навіть для цього місця. Мене почало нудити, у горлі з'явився важкий клубок, а дивний присмак повернувся. Тепер він був металевим, нагадував залізо або мідь. Такий смак я відчував лише в дитинстві, коли з цікавості лизнув монету, але зараз він змінювався — ставав різкішим, майже оцтовим.
Слина наповнювала рот, ковтати ставало дедалі важче.