Все стихло. Телефонний дзвінок. Це його друг дитинства Сергій…
Тільки Сергій під Києвом, захищає столицю.
— О, Сергію, живий? — питає він.
— Та не дочекаються, — чує у слухавці відповідь друга.
Учора Сергій підбив російський вертоліт.
– Так їм, вбивцям і треба, усіх прикінчимо.
П'ять місяців страждає Україна. П'ять місяців війни…
Солдати, мирні жителі, діти!!!
Діти!!!
Вони ще не зрозуміли як воно жити, ще не змогли відчути, побачити усю красу земного життя, як страшне горнило війни вже зламало їм крила.
Діти…
Вони бачили смерть, бачили на власні очі найжахливіше – ґвалтування і маніакальне вбивство своїх батьків…
Навіть ті, хто з них вижив, назавжди залишаться морально переламані, зломлені навіки.
Це все кожного дня бачить і він… Жах…
— Агов, швидко! Атака!..
Знову орки б'ють по його бліндажах. А відступати не можна, позаду них "Азовсталь", там мирні люди, там діти ховаються у бомбосховищі. Ворога не можна туди пускати!
— Вогонь! Ще раз вогонь! Іще вогню, Іще!!!
***
— Таке неймовірне світло. Біле, чисте.
Звідки воно? Начебто була ніч. Дивно.
Він ніколи не бачив такого яскравого світла, навіть примружив очі. Мабуть, подумав, засліпив вибух, що недалеко тільки прогримів. Зараз він проморгає трохи і знову у бій. Хлопців підтримати треба, там, на сусідній вулиці зачаївся ворог.
Та світло не зникало. Він озирнувся. Позаду нікого, попереду – білий дим. Нічого не розуміючи, він стояв і не знав що робити.
Аж раптом білий дим загустів, став щільнішим і перед ним проявилася дорога. Йому нічого не залишилося, як піти по ній. Дорога зразу йшла рівненько, а потім – кудись під гору, увись.
Скільки йшов тією дорогою, не пам'ятає. Та і де він, не розумів.
Раптом побачив малюка, який чимчикував йому назустріч. У білій свитці, з очима, дивлячись в які, можна було побачити дно океану, малий подивився на нього.
— Ти хто? Звідки тут узявся?
— Я йду на Землю, — відповіло маля.
— Не ходи туди, там війна, страшна вбивча, не треба тобі туди!
— Та як не треба? Мене вже зачекалися там. Моя мама…
— А хто твоя мама?
— Вона – найкраща мама у світі. Іще у мене є братик, дорослий вже. Я саме до них поспішаю.
— На когось ти мені схожий, малий, — сказав він.
— Та я ще не народився, ви мене не можете знати, — промовив тихо малюк.
— А як маму кличуть, знаєш?
— Маргарита, — лупнуло оченятами мале Янголятко.
Все попливло перед його очима…
— Сину!!! Сину Мій!!! — він не промовляв, він кричав!
Кричав до болю у вилицях!!! Він волав, здавалося, на увесь світ!
— Як??? Як таке може бути???
— Я, я… я твій татко! – і сльози закапали, наче горох.
Підступні сльози застрягли клубком у горлі, не давали йому промовити більше ні слова. Великий, мужній і справжній чоловік плакав, мов маленький хлопчик. Плакав від безсилля.
Скільки минуло часу – чи хвилина, чи вічність, він не пам'ятав, але двері нагорі відчинилися, скрипнули засуви.
— Іди сюди, герою, — покликав його ніжний тембр з дзвіночками у голосі.
— Дайте мені ще мить, дайте мені зберегти в душі тепло свого сина, зберегти його образ у моїй пам'яті, — тільки й зміг прошепотіти він.
Але яскраве світло, що спустилося стовпом згори розняло їхні обійми. Його очі заплющилися. А біла дорога понесла уверх, туди, де немає болю і тривог, де все спокійно. Раєм увінчало його серце небо.
Малюк озирнувся, до нього спустився Господь, узяв за руку і повів шляхом на Землю.
Пологи… Вона кричала з розпачу, що дитя ніяк не могло народитися. Перейми були дуже болючі, вона благала Господа про народження дитинки. І ось, нарешті, так спокійно стало їй, у родовій кімнаті пролунав крик новонародженого немовляти.
– Синочку мій, крихітко моя, — лагідно торкнулася Маргарита ніжною тендітною рукою до щічки немовляти.
Дитя посміхнулося. І ніхто навіть не міг збагнути, що син усміхається, бо йому пощастило зустріти свого батька на небі, на шляху, що веде увись. Туди, де немає болю і тривог.
Це було історичним початком.
Але мама ніколи не взнає,
Що Господь дав їм стрітися з татком,
На дорозі, що в небо злітає…
31.07.2022 р.
ЗГАСЛА МРІЯ
Зі свого вікна вона бачила дитячий майданчик. Малеча гралася, з піску робила пасочки. Щасливе дитинство.
Хоча… яке щасливе?
Повоєнне, 1958 рік, відбудова.
Їй п'ять, вона дівчинка мовчазна і розсудлива не за роками. Можливо тому, що батько під час війни був у полоні, зміг втекти. Документи його згоріли.
У їхній родині було трійко діточок і батьки.
Кожного дня уся родина з жахом очікувала приходу людей у формі за господарем — татком Михайлом.
Саме тому вона навчилася не просто мовчати, а ще й насолоджуватися повною самотністю. Дуже часто ночами, коли засинали усі домашні, вона вилазила на підвіконня і спостерігала за зірками. В її житті було не так багато радощів, а зірки, які були яскраві, а іноді навіть усміхнені, вона дуже любила і вважала їх фантастичними, казковими.
Бувало бурхлива дитяча уява знайомила її з новою зіркою, про яку вона вигадувала нову оповідку.
Інколи, наступного дня, вона розповідала її у класі, одноліткам. Дехто з неї кепкував, а дехто слухав зачаровано, дехто ж здивовано знизував плечима.
Поступово хрущовська відлига набирала обертів.
Вона зросла, але залишалася тією ж мрійницею, як у дитинстві.
Настав час, коли рідні перестали тремтіти від кожного телефонного дзвінка, чи стуку у двері.
Її матінка своє дитинство і юність прожила у злиднях, і лише зараз поступово відтавала серцем, горнулася до дітей, намагалася бути для них корисною і незамінною.
Її старший брат займався спортом, менший – постійно хворів. У нього навіть пункцію спинного мозку брали, бо не могли визначити, що то за хвороба. Але він у родині був улюбленцем.
Вона не звертала уваги на більший прояв любові батьків до молодшого, бо на той час активно розвивала свої творчі здібності у гуртках шкільної художньої самодіяльності.
Настав час, і жоден концерт не відбувався без її участі. У неї був приємний тембр голосу! Керівник гуртка Міського палацу пророкував їй світле і велике майбутнє.
Згодом до багатьох її талантів додався ще й поетичний. Юність, романтизм, перше кохання…
Ось і виповнилося п'ятнадцять! Мама зібрала їй сумки і вони поїхали подавати документи до театрального інституту в Одесі.
Вона вірила, що неодмінно буде артисткою, матиме славу і не лише у своїй країні, а й за кордоном! Не дарма ж вона так часто дивиться на свої фантастичні зірки. Адже саме вони підказують їй, що все найцікавіше ще попереду.
Інститут зустрів її веселим творчим безладом. Чого тільки там не було! Зліва співали, справа читали монолог, у далекому кутку двоє студентів розбирали якийсь твір на інструментах.
У неї запаморочилося у голові від побаченого. Він вже вабив її, цей непізнаний чудовий світ мистецтва.
Документи прийняли. Разом з мамою вони поїхали шукати гуртожиток. Завідувачка гуртожитку з підозрою оглянула її суворим поглядом.
— Палиш? — запитала з нахабною посмішкою.
— Ні. Не палю, — відповіла вона, ніяковіючи навіть від самої підозри про таке.
— Ну-ну. У нас тут не тільки запалиш, — завідувачка недобре ухмильнулася, зміряла її з ніг до голови поглядом.
— Йдіть до виховательки! – і махнула рукою у бік коридору.
Вони з мамою підійшли до невеличкої статної жіночки, яка тримала таку гарну поставу, що молодь могла б позаздрити.
Гордо піднята голова, акуратний макіяж, інтелігентність на кожнім кроці. Все це вказувало на те, що перед ними артистка, яка залишила сцену, але культура і самоповага у ній залишилася назавжди. Оксамитовий, але по-материнськи ніжний голос, пролунав на першому поверсі гуртожитку.
— Ви до нас? Навчатися? Ходімо за мною, — з сумом промовила вихователька.
Вони піднялися східцями, пройшли по усім поверхах, подивилися побут тогочасного студента творчих спеціальностей. І, врешті-решт, увійшли до службового кабінету.
— Я маю вас попередити, — не підіймаючи очей, мовила вихователька. — Розумієте, у вас дуже гарна дитина. Те, про що вона мріє, не зовсім таке в реальному житті.
І підсумувала свою коротку промову:
— Одеса — це портове місто, де ніхто вашу доньку навіть шукати не буде. Якщо не боїтеся, залишайте її тут.
Мати розуміла, що залишити доньку після таких слів не зможе.
Далі вона згадує все як у тумані. Пам'ять вириває деякі сторінки, на яких розгубленість і втрачені мрії…
Вона працює у плановому відділі будівельного управління. Батько там головує, тож, вибір роботи був вирішений одразу. Але те, що було не вирішити за неї, не забрати у неї, так це нічні любування зірками і фантастичні історії про них, які складалися самі по собі.
І раптом що то за переполох? Якісь студенти-практиканти? Що?
І… нарешті вона зрозуміла. На практику приїхали студенти з Полтавського технікуму. Деякі працювали в їхньому управлінні.
А вона молода, гарна, творча, талановита, яскрава і щира. Все життя попереду. Є мрія – стати артисткою! Їй, таки, пророкували ж велике майбутнє, ось воно невдовзі й настане.
Новий рік святкували великим молодіжним колективом. Серед практикантів вона побачила його. Гарний, високий, спортивної статури. Він весело щебетав з якоюсь практиканткою.
— Мабуть, разом навчаються, — подумала вона.
…Отак в її життя увійшов він.
Україна була знайома їй. Звідси родом її батько, з-під Одеси. Але більше вона ніде й не була і прожила майже все своє коротке молоде життя у Союзі.