Все стихло. Телефонний дзвінок. Це його друг дитинства Сергій…
Тільки Сергій під Києвом, захищає столицю.
— О, Сергію, живий? — питає він.
— Та не дочекаються, — чує у слухавці відповідь друга.
Учора Сергій підбив російський вертоліт.
– Так їм, вбивцям і треба, усіх прикінчимо.
П'ять місяців страждає Україна. П'ять місяців війни…
Солдати, мирні жителі, діти!!!
Діти!!!
Вони ще не зрозуміли як воно жити, ще не змогли відчути, побачити усю красу земного життя, як страшне горнило війни вже зламало їм крила.
Діти…
Вони бачили смерть, бачили на власні очі найжахливіше – ґвалтування і маніакальне вбивство своїх батьків…
Навіть ті, хто з них вижив, назавжди залишаться морально переламані, зломлені навіки.
Це все кожного дня бачить і він… Жах…
— Агов, швидко! Атака!..
Знову орки б'ють по його бліндажах. А відступати не можна, позаду них "Азовсталь", там мирні люди, там діти ховаються у бомбосховищі. Ворога не можна туди пускати!
— Вогонь! Ще раз вогонь! Іще вогню, Іще!!!
***
- Таке неймовірне світло. Біле, чисте.
Звідки воно? Начебто була ніч. Дивно.
Він ніколи не бачив такого яскравого світла, навіть примружив очі. Мабуть, подумав, засліпив вибух, що недалеко тільки прогримів. Зараз він проморгає трохи і знову у бій. Хлопців підтримати треба, там, на сусідній вулиці зачаївся ворог.
Та світло не зникало. Він озирнувся. Позаду нікого, попереду – білий дим. Нічого не розуміючи, він стояв і не знав що робити.
Аж раптом білий дим загустів, став щільнішим і перед ним проявилася дорога. Йому нічого не залишилося, як піти по ній. Дорога зразу йшла рівненько, а потім – кудись під гору, увись.
Скільки йшов тією дорогою, не пам'ятає. Та і де він, не розумів.
Раптом побачив малюка, який чимчикував йому назустріч. У білій свитці, з очима, дивлячись в які, можна було побачити дно океану, малий подивився на нього.
— Ти хто? Звідки тут узявся?
— Я йду на Землю, — відповіло маля.
— Не ходи туди, там війна, страшна вбивча, не треба тобі туди!
— Та як не треба? Мене вже зачекалися там. Моя мама…
— А хто твоя мама?
— Вона – найкраща мама у світі. Іще у мене є братик, дорослий вже. Я саме до них поспішаю.
— На когось ти мені схожий, малий, — сказав він.
— Та я ще не народився, ви мене не можете знати, — промовив тихо малюк.
— А як маму кличуть, знаєш?
— Маргарита, — лупнуло оченятами мале Янголятко.
Все попливло перед його очима…
— Сину!!! Сину Мій!!! — він не промовляв, він кричав!
Кричав до болю у вилицях!!! Він волав, здавалося, на увесь світ!
— Як??? Як таке може бути???
Він схопив маля на руки і міцно притиснув до себе, омиваючи скупими чоловічими сльозами.
— Я, я… я твій татко! – і сльози закапали, наче горох.
Підступні сльози застрягли клубком у горлі, не давали йому промовити більше ні слова. Великий, мужній і справжній чоловік плакав, мов маленький хлопчик. Плакав від безсилля.
Скільки минуло часу – чи хвилина, чи вічність, він не пам'ятав, але двері нагорі відчинилися, скрипнули засуви.
— Іди сюди, герою, — покликав його ніжний тембр з дзвіночками у голосі.
— Дайте мені ще мить, дайте мені зберегти в душі тепло свого сина, зберегти його образ у моїй пам'яті, — тільки й зміг прошепотіти він.
Але яскраве світло, що спустилося стовпом згори розняло їхні обійми. Його очі заплющилися. А біла дорога понесла уверх, туди, де немає болю і тривог, де все спокійно. Раєм увінчало його серце небо.
Малюк озирнувся, до нього спустився Господь, узяв за руку і повів шляхом на Землю.
Пологи… Вона кричала з розпачу, що дитя ніяк не могло народитися. Перейми були дуже болючі, вона благала Господа про народження дитинки. І ось, нарешті, так спокійно стало їй, у родовій кімнаті пролунав крик новонародженого немовляти.
– Синочку мій, крихітко моя, — лагідно торкнулася Маргарита ніжною тендітною рукою до щічки немовляти.
Дитя посміхнулося. І ніхто навіть не міг збагнути, що син усміхається, бо йому пощастило зустріти свого батька на небі, на шляху, що веде увись. Туди, де немає болю і тривог.
Це було історичним початком.
Але мама ніколи не взнає,
Що Господь дав їм стрітися з татком,
На дорозі, що в небо злітає…
31.07.2022 р.