— Ми сьогодні будемо вільногірців валити.
— Яких вільногірців? Вже розкуто спитав Русік.
— Та що Ви, не чули? Сьогодні з Вільногірська сцикунва приїде, ставити Железняково на коліна, от ми вже й готуємось.
— Та не чіпай пацанів, хай йдуть, ми й самі впораємось — вмішався ще один мужик. — Ви пацани краще за дєвок скажіть, є ж у вас там класні, в технікумі? Можете організувати?
Фраза про дєвок привела нас до тями. Хоч швидкість з якою дівчата завжди збирались і зіграла нам на руку, та не виключено, що вони вже десь на підході, а про те, що буде при зустрічі з цими пузанями, я навіть не хотів і здогадуватися. Випивши по другій чарці, я забрав Дасича і ми побігли в сторону гуртожитку, а Русік, Зюзько і Сеня Лучко, пішли до пляжу. Підходячи до метеостанції ми здригнулись від двох, майже одночасних пострілів із рушниці, ще за хвилину пролунав третій, а потім і четвертий. Двох одразу, а третій тікав, сказав я Вовкє, спробувавши пошуткувати, та зважаючи на обставини, цей жарт якось не зайшов.
Прибігши до гуртожитку, ми були шоковані, бо наші красуні досі були у процесі перевдягання. Хоча в даній ситуації я навіть зрадів, що вони так повільно збиралися. Домовившись про зустріч на Опитній, на сходах, ми помчали назад. Пробігши повз метеостанцію, ми з Вохою пригальмували і з опаскою стали спускатись до ставка. Погранци гуділи, як бджоли. Проходячи не зупиняючись повз них, нарешті крізь дерева ми побачили пляж і постаті пацанів.
Хлопці так і не роздягнувшись, чекали нас стоячи під деревами біля ставку. Підійшовши до Русіка я спитав, що тут трапилось і чому вони не купались?
— Тільки ви пішли, один із мужиків взяв рушницю, повісив консервну банку і давай по ній стріляти — почав Руденко — а потім другий каже, диви, он хтось купається на тому березі, давай влупи по ним. І той довбень почав стріляти, то ми і не залазили у воду.
Не чекаючи продовження вистави, наша компанія швиденько пішла до сходів. Дівчата прийшли майже вчасно, якщо не враховувати час на пригоду з погранічниками. Спустившись до води на бетонну пристань, ми роздягнулись, та покупатись так і не встигли, зі станції Железняково, з електрички по дорозі, що вела до Лозуватки, піднімаючи з грунтовки хмари пилу йшла здоровенна юрба. Вільногірці. Зрозумівши, що краще зібратись і відвести дівчат у гуртожиток, вдягаючись, ми спостерігали за нашестям. Навіть із протилежного берега ставка було видно, що вільногірці складали в більшості натовп із малоліток, та їхня кількість і впевнена хода викликала серйозне враження. Зібравшись і обговорюючи таку неординарну подію, наша компанія вийшла на лихівську трасу, там деренчачи на всю Опитну, на "Явах", у чорних шоломах віджігєрювали якісь мотоциклісти, напевно вільногірські лазутчики. Повернувшись і провівши дівчат до гуртожитку, ми зайнялись своїми звичними справами.
Наступного дня, Саня Тарасов, як завжди розповів нам останні місцеві новини. Виявилось, що п'яні погранічники, побачивши приїхавшу юрбу, швиденько зібрались, і поки заїжджа орда, вихваляючись сунула від Железняково розганяючи курей, та наводячи жах на місцевих бабів, під'їхали до лісочка біля дамби Ерастівського ставка, й влаштували засідку. Ні про що не здогадуючись, вільногірці підходили до дамби, коли раптом на них, горлаючи і стріляючи з рушниць у повітря, вискочили скажені червонопикі мужики, в зелених тільниках і кашкетах.
Інтервенти так налякались, що позабували чого, і куди вони приїхали, й дременули навсібіч, та розпалені дядьки ввійшовши в кураж, повскакували в "Жигулі" і кинулись навздогін.
Вільногірську пацанву гнали полями і лісами, перекривши відступ до Вільногірська. Не знаю правда чи ні, та хтось казав, що деяких бачили аж під Червоним Яром.
Тож і друга Вовкіна дегустація спиртного припала на знаковий день, який крім дня погранічників, ще й увійшов в історію, як день побєди ерастівських погранічників, над вільногірськими малолітніми інтервентами. Тут, як і схочеш, то як таке забудеш?
Живучи в такі знаменні часи і між такими славетними людьми, звісно життя мало коли здавалось нудним і кислим. Та іноді, все ж хтось там на горі влаштовував вихідні і збавляв хід, даючи нам передих, перетворюючи потік на спокійну, рутинну течію. А після спокійної рутинної течії, доля обов'язково приносила нас до неминучого, гримлячого і шиплячого водоспаду. І ім'я цьому водоспаду, іспити. І кожен рік, хтось із маловідомих і непомітних, а дехто і з добрих знайомих студентів, падаючи у водяну безодню, попадав у безжальний, холодний вир, і затягнутий ним, безсилий, зникав, навіки покидаючи лави нашого студентського кодла.
Тож цілий курс займаючись чим завгодно, тільки не навчанням, десь за тиждень до судного дня студенти з головою занурювалися у формули, правила і закони, сподіваючись річну програму вивчити за сім днів. Та це вам не якийсь там світ створювати, відділяючи небо від тверді, чи світло від темряви. За сім днів вивчити те, що не вивчив за рік, нереально.
А буває так, що ти взагалі проспав не рік із викладанням якогось предмету, а ще зі школи природа обділила тебе здатністю хоч щось розуміти в якійсь із наук. Для мене такими науками була математика і хімія. Якщо в математиці я хоч трохи вигрібав за рахунок геометрії, то кислоти та луги, ще зі школи безжально топили мене в піні своїх реакцій. Двічі в житті здаючи хімію, двічі я її перездавав.
Викладала хімію в технікумі, така собі Тамара Анатоліївна. Молода, струнка жінка, яка своєю зовнішністю була схожа на викладачку хімії. Так, це не помилка, спитайте мене ще тричі і тричі я Вам відповім, що Тамара Анатоліївна була схожа на викладачку хімії, точнісінько так, як качка схожа на качку, а кішка на кішку.
Викладаючи свій предмет, вона так віддавалась процесу, наче в авдиторії сиділо зо два десятки її клонів, точнісінько так само як і вона, закоханих у хімію. І хоча я мало розумів процеси перетворюючі одні речовини на інші, навіть мені було видно, що справу вчитель знає на сто відсотків. Заняття наші були цікаві і пізнавальні. Ми постійно проводили якісь досліди з рослинами, кудись їх занурювали, обробляли всілякими стимуляторами, та незважаючи на всі старання рослини вперто не хотіли розвивати кореневу систему і вмирали, всупереч написаним у книжках результатам.
Після цікавих дослідів, учні занурювались у світ хімічних формул і рівнянь, і тут вже приходила моя черга в'янення. Я не вважав себе якимсь тупим, чи неповноцінним, ну просто є птахи, якім не дано літати, є риби які дуже посередньо плавають, от і мої крила, і плавці, не створені для лавірування в хімічних формулах і реакціях. Я навіть запаху розчинника не переношу. Я птах іншого польоту. Та й взагалі, якось та буде, гадав я. Та сталось, не так, як гадалось.
І от отримавши екзаменаційний білет із самим невдалим для мене розкладом рун, стоячи на подіумі в кабінеті з хімії, я відчуваю, як холодний вир затягує мене в якусь безодню, обжигає і стискає тіло, і кожний мій рух, кожна спроба щось відповісти, безсило розчиняється, а рятувальне коло від викладачки у вигляді:" напиши хоч якусь формулу ", тупо б'є по голові, і я тону, і ми обидва безсилі щось зробити. Не здав.
Вийшовши з аудиторії в супроводі співчутливих поглядів товаришів, я поблиндав у гуртожиток.
Я не знаю як це називається, та бувають такі моменти в житті, коли ти щось не зміг і всі тобі співчувають, а ти такий думаєш ( насправді там інші слова, та етика і самоцензура змушують ), ага, вам добре, ви змогли. І від того що всі, всі, навіть ті що не повинні були, змогли, а ти ні, ти не перестрибнув, від цього стає ще гірше. І ти йдеш собі, тобі співчувають, а ти, та засуньте ви…. І небо затягують хмари і трава навколо якась сіра, пташки змовкли, і життя мабуть на цьому скінчилось.
І ось раптом у небі з'являється промінчик. Ти не один. Так, доля підставила підніжку ще одному і тепер тобі буде з ким ділити це важке відчуття в грудях, і з ким ненавидіти цей несправедливий світ. Тож цього разу моїм колегою по нещастю виявився Паша Кучеренко, який як і я, не здав хімію.
Якщо хтось не вірить, то знайте, дива трапляються, бо зважаючи на прізвище, у випадку з Пашею природа влучила в самісіньке яблучко. Хто перший зробив крок, залишається тільки гадати, чи то зважаючи на прізвище, волосся Кучеренків прийняло таку форму, або за ту форму, пращура Паши люди так прозвали, та більш кучерявої людини я не зустрічав. Крім кудрявої шевелюри, Кучеренко мав якісь нереально круглі щоки і маленькі, вузькі очі, які ті щоки повністю закривали коли Паша сміявся. А сміявся Паша постійно. В нього був якийсь дар знати всі не смішні, старші за нас анекдоти і постійно ними усіх грузити. Зайнявши театральну позу, Паша починав розповідати якийсь, не маючий жодного відношення до даної ситуації, ну не на грам не смішний і до того ж такий, який знали всі присутні, анекдот. Ще на середині оповідання, він починав сміятись, піднімаючи в гору щоки так, що від очей залишалися тільки дві рисочки. Цей вираз Кучеренківського обличчя навіть у самих стійких людей викликав приступ сміху. Зважаючи на реакцію оточуючих, гадаючи, що сміх викликаний вдалим анекдотом, Паша запускав ще більш плоску оповідку, закінчуючи її ще більш глибокою гримасою.
Події розвивалися по спіралі і після трьох анекдотів, всі присутні, в приступі гомеричного сміху тікали, хто де міг. Задоволений собою, Паша потроху заспокоювався, відкриваючи очі опусканням щік на їхнє місце і з високо піднятою головою залишав сцену, насолоджуючись успіхом. Ця міні-вистава в чергове підвищувала в очах Паши його власну значимість, а нас застерігала від майбутніх провокувань цього гумориста, та його рідкісного природного дару.
Та витівки природи цим не обмежились, справа в тім, що таких Кучеренків у технікумі було троє, три брати, на трьох курсах.
Поздававши іспити, з радісними криками, весь курс роз'їхався по домівках на канікули, залишивши гуртожиток на двох невдах.
Під вечір з'ясувалось, що в нашому полку прибуло. Доля подарувала нам ще одного компаньйона, в групі А, якийсь іспит не пройшов Сергій Пиливко і вечір, із бесідами про суть буття був розділеним на трьох небораків.
Наступний день ми з Пашей провели в невдалих спробах розчулити Тамару Анатоліївну, та зважаючи на відкритий у нас рідкісний дар повного нерозуміння хімічних процесів, вона не могла переступити через свою образу.