Незважаючи на відкриття нової п'ятиповерхівки, всі гуртожитки були забиті народом. Коридори технікуму на перервах могли конкурувати з київським метро в час пік. В їдальні теж почався бардак і повернулись шалені черги. І хоча наші запізнення на першу пару були неписаним правилом, час їх значно збільшився.
З — поміж нових четвертокурсників, за дуже рідкісним винятком, основна маса народу була сіра, невиразна і не дуже привітна. Та були і винятки. І одним із них був Олег Паерель. Найперше, він виділявся своїм розміром. Можливо я і помиляюсь, та мені здавалось, що за весь час мого навчання в Ерастівці, більшої статури там не було.
Олег напевно відчуваючи силу, завжди ходив повільно, розкуто, розставивши плечі. Та на відміну від більш мілких своїх сокурсників був завжди привітним та товариським. По відношенню до місцевих, Паерель був повною протилежність Афганцю і при найменшому непорозумінні довго в зуби не дивився.
Після повернення з переддипломної практики Олег зустрічався з однією з наших десятикласниць і чомусь довіряв мені передачу якихось послань, та питав порад стосовно Наталії. Я не був у захваті від такої довіри, та хіба відмовиш такому великому другу?
По приїзду з переддипломної практики, Паерелева компанія якось влаштувала в лісі за тиром бенкет. За якимсь надуманим приводом, а швидше без нього, бо так душа забажала, закупивши добру кількість портвейну, Олег зібрав нас і стоячи на галявині посеред кленового ліска, наливаючи повні гранчаки, і викидаючи порожні пляшки, ми пили, і галасно про щось розмовляли. З якоїсь причини цю вечірку не зміг уникнути Дасич. Справа в тім, що Вовка категорично не вживав спиртне. Тобто абсолютно. Родом він був як і я з Кривого Рогу, і хоча мати працювала завмагом у комісійному магазині, а батько був якимсь керівником на ЦГзК, жили вони на орендованих квартирах, і за чотири роки Дасич декілька раз міняв адресу. Вовкін батько займався боксом, до чого привчив і сина, тож в їхній родині мови не могло йти про шкідливі звички, а покарання могло закінчитися якщо не нокаутом, то нокдауном вже точно. Зважаючи на це, Дасич вже в п'ятницю не курив, щоб у суботу по приїзду додому, батько не почув запах сигарет. Тож і таку шкідливу звичку як випивка, він завжди обходив стороною. Завжди, та не цього разу. Напевно Вова пішов із нами так, із цікавості, за компанію, та п'янка атмосфера подібних міроприємств обплутала волю чоловіка, або він не зумів відмовитись від чарки протягнутої рукою двометрового власника.
Здолавши зеленого змія і закинувши в хащі останню порожню пляшку, товариство в мить здиміло, розбігшись по своїх власних справах. За час проведений у лісі, сонце вже зайшло за обрій і почало сутеніти. Сам кленовий ліс знаходився на схилі долини річки Лозуватки, а при будівництві тиру, було нагорнуто ще більший бар'єр із глини, значно збільшивши перепад висоти. Навколо самого будиночку була відлита відмостка з бетону, яка слугувала нам єдиною стежкою до лісу. Зважаючи на цей ухил, навіть спуск по ній був досить проблемним, а підйом у сутінках, ще й після такої славної вечірки, і поготів. Та загартована в численних сутичках із чаркою юрба, спритно повидиралась на гору і розбіглась. Зюзько та Русік, теж зникли, залишивши мене з Дасаєвим та Шелькою. Обидва мої напарники, якось примітно притомились і не зважаючи на вихваляння, не могли самостійно вилізти на гору. Першим переміщався Воха, за ним чи то підтримуючи, чи чіпляючись за нього, то падаючи, то піднімаючись ліз наш шульга і обидві ці вагонетки, я штовхав як міг. У сутінках, декілька раз я звертав увагу на те, як Дасич видирається на гору на трьох кінцівках, тримаючи витягнутою вперед одну руку, та через погане освітлення і своє положення знизу, ніяк не міг зрозуміти, і роздивитись загадковий жест.
Нарешті, після страждань та мук, наша трійця перемогла сили гравітації. Видершись на гору, я підійшов до хитаючогося з витягнутою рукою Вовки, з'ясувати причину його пози. Повернувшись до мене, посміхаючись, Дасич протягнувши мені свою руку, запитав захмелілим голосом:
— Андрюха, куда это? – тримаючи в руці стакан, наповнений портвейном.
Довівши двох сопляшників до їхньої кімнати в гуртожитку, я зі спокійною душею пішов до власної. Ні Зюзька, ані Русіка в кімнаті не було, тож узявши сигарету я вийшов на перекур.
На ганку гуртожитку хитаючись стояв Дасич. Повернувши його до кімнати, я не знайшов там Шеляга. Поки я повернув шульгу, знов пропав Дасаєв. Я хотів плюнути на цей дитячий садок, та як на зло, черговим вчителем того дня був наш Олексій Васильович, а цей добродій такі випадки не пробачав, тож залишок вечора я провів у ролі няньки. Я не знаю як сам Вова, та я його перше знайомство з алкоголем запам'ятав дуже добре.
Якщо послухати мої казки, то може здатись, що це звіт товариства юних сопляшників.
Згоден, моя жінка теж так і сказала. Та на свій захист скажу: по-перше, це все ж таки казка і вірити всьому, що тут написано не можна, а по-друге, пригадайте свої студентські роки.
В принципі, якщо замислитись і бути чесним із собою до кінця, то мабуть у більшості людей приказка: "Є що пригадати, нема що дітям розповісти", могла б бути епіграфом до скороченого опису студентського життя. І це стосується цілком нормальних, адекватних людей, навіть нудних і сірих, і закомплексованих в повсякденні. Запроси такого кудись на філіжанку кави. Ну вистачить Вас на пів години якихось розмов про дітей, роботу, а далі? А якщо замість кави щось інше? І спровокуйте його на розмову про студентські літа. А далі все залежить тільки від кількості випитого і ваших внутрішніх гальм, які теж залежать від кількості випитого. І ото ви наслухаєтеся і дізнаєтесь…
Хтось скаже туфта, життям можна насолоджуватись і іншими способами. Так, можна. Насолоджуйтесь.
Насолода життям має масу сценаріїв і перелічати їх немає жодного сенсу, хоча б виходячи з того, що вподобання наші настільки різні, настільки ми й самі відрізняємося одне від одного, не даремно ж кажуть: ‘ Що жах для одного, то жінка іншого'. Хіба це не так? Сто відсотків.
Так, якщо наприклад для Віталі Пономаренка немає кращого заняття, ніж бігати по хащах із рушницею за кабаном, то я, піду на полювання тільки під прицілом цієї самої рушниці. А Рацуху, навіть у мороз за вуха не відтягнеш від лунки з судаком. Тут вже не тільки я, а й Панама покруте пальцем біля скроні. І таких прикладів тисячі. Та є один засіб примусити і мене, і Панаму, добровільно піти в мороз на рибалку. І ми підемо. Здогадались який?
А що вже вимагати від Вас, коли Вам сімнадцять із хвостиком, і вечір, і навколо такі ж як Ви, і без гальм?
Та бувають в житті випадки, коли сама доля знущається над людьми. Ідеш ти, розмірковуєш про теорему Вієта, а тут таке…
За часів СРСР, жоден рід військ не святкував так свій день, як десантники і прикордонники. Може хтось і заперечить мені, та я жодного разу, в жодному фонтані не бачив ні танкістів, в їхніх чудних шоломах, ні моряків, у тільняшках і безкозирках, запускаючих кораблики. А от десантники полюбляли фонтани і кожного року робили десантування саме в цих малих архітектурних формах.
Ще одними володарями тільняшок, хоч і зелених, були погранци. Саме так. Це мабуть як у випадку з Опитною і дослідною, так і тут, ніхто не називав прикордонників прикордонниками, всі казали, та це ж Віталя погранічник, чи Паша погранічник, чи ще хтось, але жодного прикордонника. Може ці погранічники боялись, що слово кордон, дуже схоже на картон і з них будуть сміятись, і думати що вони служили десь при картоновій фабриці. Тож зважаючи на це, по містах і селах, 28 травня щорічно, в зелених тільняшках і кашкетах, підтримуючи одне одного, ходили молоді і старі, худі і з пузами до колін, погранічники.
Після вечірки в кленовому лісі, Вова Дасаєв більше жодного разу у вживанні алкоголю поміченим не був і жив своїм, нормальним, студентським життям, вчився, займався в спортзалі, курив із понеділка по четвер. Ми провчились ще один рік і готувались до здачі чергових іспитів, а у вільний час частенько ходили купатись на Ерастівський ставок.
На Ерастівському ставку, біля місця, де взимку проходе дорога по кризі, у водну поверхню врізається зелений півострів. Порослий із країв деревами, на самому його вістрі знаходився маленький, піщаний пляж. Віддалений від Опитної, він завжди був вільний від сторонніх, тож ми облюбувавши його, частенько купались саме тут. Знаючи як збираються дівчата, якось ми не чекаючи їх, домовились про зустріч прямо на пляжі і пішли потихеньку вперед. Вже проходячи повз метеостанцію, зі сторони ставка, нам почулась гучна музика, та не зважаючи на це, ми спокійно спускались до водойми.
З кожним кроком музика голоснішала і дуже скоро з'явився галас гулянки. Порівнявшись із джерелом шуму, боковим зором, на галявині між дерев, ми побачили декілька машин і досить таки величезну компанію в самому розпалі святкування.
— Стой раз, два — прогримів чийсь досить грубий голос. Незважаючи ми продовжували ходу.
— Я не поняв – не вгавав голос — ану стоять, раз, два.
— Та тихо ти, це наші пацани з Ерастівки — почав заспокоювати крикуна якийсь чоловік.
Ми зупинились і підійшли до шобла. На невеликій галявині, по краях стояло декілька "Жигулів" і "Лад", а в центрі, за простеленими на землі і накритими стравами і випивоном ковдрами сиділо з півтора десятка тридцяти-сорокарічних чоловіків. Дехто з них був у зелених тільниках і кашкетах. Погранци. Крізь музику і гомін вже випивших дядьків, один із них звертався до нас;
— Пацани ви мєсні, чи як ?
— Ми студенти з технікуму — відповів хтось із нас.
— Ну клас, наші. Сьогодні в нас свято, День погранічника — продовжував чоловік.
— Давайте за погранцов — запропонував він, наливаючи з пляшки горілку.
Нас було п'ятеро і декілька мужиків піднявшись, поналивали собі і кожному з нас по повній чарці. Дасич хотів було щось заперечити, та глянувши на нас і червонолицих мужиків, зрозумів, що слухати про те, що він спортсмен, і не вживає спиртного, тут ніхто не буде. Закотивши очі, Вовка видихнув і залпом влупив чарку.
— Пацани ви нам допоможете?— продовжував один із чоловіків, наливаючи нам по другій чарці.