Книжка знаходилась на руках у старости. Якщо посада комсорга була чимось звичайним, тому що відповідала за продаж марок і комсомольські внески, а ще вимагала фізичної вправності, і наполегливості, бо як інакше щомісяця, не загонявши кожного комсомольця зібрати з нього десять копійок на той внесок? То посада старости була незрозуміла, і викликаючи асоціації з окупаційним режимом Рейха, як на мене, взагалі не мала жодного сенсу. Зважаючи на це, ніхто не хотів бути старостою і на кожних виборах відмахувався, як міг.
Та на щастя групи, ще один тезка Казіка, Вітя Страшний, мав вдачу тиху і неквапливу, та кожного разу не встигав відмовитись від довіри колективу, бо колектив вже закінчивши вибори, встигав змитися з виборчої дільниці, до того, як Вітя починав відмовлятись. Тож зважаючи на це, я не пам'ятаю, щоб за чотири роки навчання хтось зміг перемогти Вітю Страшного на виборах.
Вітя добре вчився, не мав проблем із поведінкою і проживаючи на квартирі десь на Циганівці, після пар зникав, уникаючи всякого контакту з нами. Його світ і погляди на життя зовсім не перетиналися з нашими, і ми не наполягали. Але було одне але. На зберіганні у Віктора була книжечка, на якій зберігались гроші. Гроші нашої групи, тобто наші. Основним призначенням цих фінансів був культурний розвиток, а також закупівля подарунків і солодкі застілля на 23 лютого та 8 березня. Зважаючи на те, що до найпопулярніших совкових свят ще було ой як далеченько, приблизно так, як і до будь яких найближчих закладів культури, а також на те, що погляд на культурний розвиток у кожного свій, у мене виникла ідея. Що, якщо поєднати застілля, хай і не солодке, а навіть навпаки, з гірчинкою, та нашим культурним відпочинком на лоні природи? Ця ідея дуже сподобалась нашій чоловічій частині групи. Не гаючи часу, на одній із перерв, при активній підтримці Шельки і ще двох одногрупників я повідомив нашому старості, що наш культурний рівень занепадає і для його підтримки, виходячи з вартості чекушки горілки, та кількості спраглих до розвитку осіб, нам потрібно сорок карбованців. Така новина викликала у Віті невдоволення і навіть протест, та наша наполегливість і чисельна перевага виявилась переконливою. Віктор хотів, щоб ми якомога швидше від нього відчепились і наступного дня, після великої перерви, перерахувавши двічі, вручив мені в присутності двох свідків сорок карбованців.
Того ж дня, закупивши закусочний набір преміумкласу і все необхідне для подібних заходів, наша чисто чоловіча компанія досить високо підняла свій культурний рівень, чудово провівши час біля вогнища на галявині Кулябського лісу. Всього за сорок карбованців, я зміг позбавити сонливості та лінощів більшість своїх одногрупників, для яких цей привід виявився досить доречним, і так сподобався, що прийшлося пригальмовувати з цією традицією, аби не наражати себе і Вітю на неприємності. Звичайно, коли не коли, без зловживань, ми пригадували про старі звичаї, і староста Вітя, невдоволено бурмочучи щось собі у вуса, йшов до бухгалтерії з чарівною книжечкою, та чого не зробиш заради культурного розвитку.
***
Після станції Жовті Води, потяг плавною дугою колії повернув на схід. Ще за декілька хвилин за брудним вікном з'явилась асфальтована автомобільна траса. Виринаючи з під залізничного полотна крізь тунель, вона повертала ліворуч, паралельно колії прямуючи до П'ятихаток. Забравши сумку з дерев'яної лави, я вийшов у тамбур. Лісозахисні смуги скінчились і за вікнами з'явився різнобій приміської забудови. Сірі, коричневі, і якихось невизначених кольорів коробки будинків, безглуздих форм, без натяків на єдиний архітектурний стиль, чи напрямок із правого боку поїзда, і таке ж безладдя ліворуч, у локомотивному депо. Голос оголосив кінцеву зупинку й гальмівне верещання коліс поставило остаточну крапку в першому акті подорожі в часі.
На відміну від майже всього маршруту, П'ятихатський вокзал випадав із концепції повернення в минуле. Наприкінці дев'яностих, під час компанії реставрації вокзалів Придніпровської залізниці, якісь напіврестовратори спробували тут усе споганити, та ідея закладена проектантами вокзалу була такою живостійкою, що навіть після ремонту, з під шару металевої бляхи, фарби і кіптяви, проглядались залишки минулої величі. Крім будівлі вокзалу, все інше було спотворено до невпізнанності, включаючи й зрубані велетенські тополі, тож між електричкою та залізничним мостом виявилася часова прогалина. Міст на щастя тоді ще не замінили, і я, видираючись на цей виклик Гюставу Ейфелю, пригадав, як перший раз переміщався з вокзалу до П'ятихаток його пошарпаними дошками. Проживши шістнадцять років на другому поверсі, мій мозочок був непогано натренований під час куріння на балконі в шкільного товариша, на дев'ятому поверсі, а також, під час численних мандрів по сланцевим скелям над річкою Саксагань. Та навіть із таким досвідом, піднявшись на верх споруди я остовпів. Весь шлях до іншого кінця мосту був встелений старими, вичовганими тисячами ніг і зітлілими під дощами й вітрами дошок. Крім того що наступаючи на дошку я відчував як вона просідає, кожний крок викликав навіть не стогін, а скрипучий крик цього бідолашного шматка деревини. Та найстрашнішими були щілини між цих нещасних дошок, крізь які було видно усе потенційне місце падіння, з бетонними шпалами, коліями і стирчащим в усі боки металобрухтом у вантажних вагонах. При невдалому кроці в будь-яку з цих щілин, могла провалитися ціла нога, та й це було не найгіршим. Виявилося, що навіть такі дошки лежать не в усіх потрібних місцях. Схопившись за з'їдений іржею каркас, який на тлі всього іншого здавався стовпом міцності, я якось проповз до протилежного боку мосту, з жахом представляючи зворотній шлях.
Тепер після стількох років, я стояв перед сходами на міст, який зовсім не змінився й виглядав таким самим небезпечним атракціоном. Та як і двадцять років тому, не дивлячись під ноги, прибулі пасажири й транзитні перехожі піднімались сходами на верх, та без зупинок, вичовгуючи старі дошки, бігли мостом по своїм справам. Піднявшись дерев'яними сходами, я опинився над місцевістю, яку не бачив два десятиліття. Свіже повітря з оточуючих полів забило памороки, а передчуття зустрічі з минулим відлилося тиском у грудях. З протилежного краю мосту відкривався вид на площу біля автостанції. Цей закапелок, за деякими незначними винятками теж повністю відповідав правилам гри повернення в часі. Такий же убитий, хоча зважаючи на вік, швидше невбиваємий привокзальний туалет, підвладна всім примхам погоди скляна коробка автостанції і розмірами майже з саму площу калюжі. Посередині цієї ідилії стояв сріблястого кольору автомобіль марки "Хюндай". Як по телефону сказав власник:"У Вас такие машины называют Джиип". Біля джііпу мене чекав Русік Руденко. Ще вчора, ні про що не здогадуючись, беручи в руки телефон для відповіді на невідомий номер, я жив у своїх справах і своєму часі, та власником невідомого номера виявився голос із минулого.
РОЗДІЛ 12+
Руслан Руденко мав склад розуму з потягом до математики та технічних наук, і був хоч і з п'ятихатським, та все ж міським менталітетом, тому коли батько мало не силою відправив його з сестрою вчитись в Ерастівку, впав у розпач, та розчарування. Ще під час абітури, Русік привертав до себе увагу оточуючих, та тоді більше своєю епатажною ходою в оточенні сестри Люди і її подруги Лілі. Вони приїжджали на автобусі з П'ятихаток завжди в трьох, із Русланом посередині приходили до технікуму і таке враження, що і за партою сиділи втрьох. Після консультацій трійця верталась додому і ми з ними майже не контактувала.
Перше наше спілкування відбулось на хоздворі. Я сидів на дошках, спершись на кам'яну стіну сараю і смалив одну за одною цигарку в очікуванні якогось безглуздого завдання з гаяння часу від чергового начальничка. Той бігав по двору, заглядаючи в численні двері і когось шукав. Раптом, начальника впіймав якийсь інший командир із двома хлопцями і напевно доручивши йому ще двох роботяг, розвернувся й пішов геть. Бігун показав новоприбулим на мене, а сам знов зник у нетрях дверей. Хлопці підійшли до мене і привітались. Це був Русік Руденко і ще один мешканець П'ятихаток, Олег Лучко. Ми познайомились і довго сиділи, курили, розмовляючи про роботу, наркоманів, тупість системи, та ще якісь підліткові нісенітниці, очікуючи зниклого назавжди в порталі численних дверей керівника.
Далі ми перетинались вже під час занять, та остаточному знайомству сприяло переселення в спільну кімнату. Незважаючи на зовсім різні характери, виявилось, що ми з Русланом і Людою народились в один день. Поступово, з часом, стосунки набирали якихось особливих рис, які мабуть більшість назвала б дружбою, та я не люблю і не розумію це слово. Для мене воно завжди було якесь дитяче, мультиплікаційне. У моєму житті не так багато людей, яких я дійсно ціную і поважаю, й сподіваюсь на таке ж взаємне відношення до себе, та ніколи не назву це банальним, і якимсь заїждженим словом дружба. Та й взагалі, яка різниця, як це називається? Ми вчились, жили, робили якісь речі і нам було, коли добре, коли зле, та воно життя таке і є, як не крути. Часом Руденко накривали приступи смутку, йому було тісно та душно в Ерастівці, бісило рішення батька, тож він досить часто, ні з того, ні з сього, все кидав і їхав у П'ятихатки. Та з ким не буває? А потім попускало, і Руслан знов, володіючи шаленою харизмою, був центром тяжіння оточуючих, заводило, баламут, головний гітарист курсу, ударник у студентському музичному гурті, і навіть законодавець мод у зачісках. Саме так. Маючи руде, рідке волосся, кожного ранку Руслан намазував його гелевою зубною пастою і не відходячи від дзеркала, по пів години робив начіс. Вже за пів року чимало студентів ходило з подібною зачіскою. Крім нас, одногрупників і однокурсників, Руденко досить швидко знаходив спільну мову і з старшаками, тож або завдяки цьому, чи зважаючи на іншу причину, починаючи з другого курсу, наші відносини з більшістю новоявлених четвертокурсників потроху врівноважились, а з деякими навіть перейшли в досить товариські стосунки.
Після повернення нового, четвертого курсу з практики, в технікумі знов закипіло життя на межі з хаосом.