Якщо основним місцем харчування того ж першокурсника була їдальня, то після року розвитку, будь який другокурсник міг легко потрапити на другий поверх гуртожитку до дівчат, повечеряти там, і головне без ексцесів, непоміченим, а ні вахтером, а ні черговим вчителем, повернутись до своїх апартаментів. І нарешті, з другого курсу поступово почали з'являтися предмети, заради яких я і поступав до Ерастівки. Так що, безумовно, другий курс, це прогрес. Хоча з погляду третьокурсників і перший, і другий курси, це нетесані неандертальці.
Наші закляті друзі з третього курсу перейшли на четвертий і нарешті здиміли на півтора місяці переддипломної практики. Подих полегшення і відчуття свободи тепер переповнювало кожного з нас. Перше вересня відрізнялось від торішнього тим, що ми стояли на лінійці зовсім в іншому ранзі, й з іншими думками. Чоловіча половина другокурсників, ламаючи очі, розглядала в юрбі новоприбулих студентів червонощоких першокурсниць і вже ввечері, дехто з нашого курсу, задравши носа намотував кола навколо технікуму, тримаючи під ручку одну з новеньких учениць. Крім першого курсу, поповнення стосувалося і нас, в кожну групу поступило по декілька учнів після десяти класів. Вони були старші на рік за нас і між нами, так і залишився якийсь бар'єр, принаймні в нашій групі, тож повноцінно своїми, ми їх чомусь так і не сприйняли.
Предмети, що мали безпосереднє відношення до агрономії з'являлись поступово, потроху витісняючи загальноосвітні. Одним із таких було землеробство. Сама назва цієї науки уособлювала сенс майбутньої професії і викликала, принаймні в мене, неабиякий інтерес.
Викладала предмет Лідія Петрівна, літня вже жінка, вдягнута в якісь неймовірні строкаті спідниці, із довгою чорною косою і фігурою трипільської богині родючості. Студенти чомусь називали цю своєрідну, добру жінку Пепа Петрівна, але здебільшого це було не зі зла, а з якоїсь іншої, невідомої вже нам причини. Сама Лідія Петрівна чудово вела свої уроки, та іноді, спілкуючись із нею поза аудиторією, можна було помітити якусь дивакуватість і трагічність її души. Вона була з того покоління, яке пережило голодомор і деколи проходячи повз звичайні для нас хащі бур'янів, зупинялась, і зірвавши одну з рослинок, починала розповідати про неї, і її їстівні властивості. Аудиторія землеробства знаходилась у хімхаті, що при всій повазі до головного корпусу технікуму надавало предмету якусь особливу, таємничу атмосферу. Архаїка панувала у всіх кутках цієї дивної і затишної будівлі, й іноді здавалось, що пройшовши через хімхату, можна було опинитись у XIX столітті. На стінах аудиторії, де господарювала Лідія Петрівна, в старих дерев'яних рамах висіли величезні, більші за людський зріст гербарії злакових рослин, зі збереженою кореневою системою, які були схожі на бороди якихось казкових істот. Навпроти них знаходились різноманітні пожовклі від часу схеми й графіки, і все це, в поєднанні зі старою скриплячою підлогою, нерівними, безліч разів біленими стінами, та величезними арочними вікнами з широкими відкосами, викликало відчуття якоїсь аномалії, та місця застиглого часу.
Взагалі хімхата ніколи не переставала дивувати. Провчившись більше року в технікумі і вивчивши кожний закапелок, ми тиняючись на перерві, несподівано виявили, що зі зворотної сторони будівлі, в якомусь напівпідвальному приміщені знаходиться невідомий нам раніше продовольчий магазин.
Спустившись із Русланом Руденком і Ігорем Зюзем старовинними сходами, під таким же стародавнім навісом, ми опинились у підвалі з полицями заставленими різноманітними товарами, на тлі яких, спершись на прилавок, сумувала білолиця продавчиня. Оглянувши полиці, наш подив викликав один особливий товар, цигарки "Політ". Біло-блакитна пачка крім назви мала ще якусь додаткову приписку-пояснення: "сигареты овальные. Полет". Ніколи і ніде в житті я більше не зустрічав цієї марки, і в Лозуватці, це було єдине місце де вони постійно продавались.
Звиклі до сигарет марки "Дніпро", "Експрес" та "Родопі", ми майже ніколи їм не зраджували. Хіба що коли їх не було в магазині на Кутку, гидуючи болгарським "Opal" і ігноруючи дорогий "Космос", всі курили дніпропетровську "Ватру" і ходили з обдертими губами, шкіра з яких чомусь намертво приклеювалась до паперу цих сигарет, і відривалась шматками після кожного затягування. Тож перший раз прочитавши дивний напис, ми з Русіком із цікавості купили цигарки і вийшовши на світло, відкрили пачку. З під відірваного шматка пачки, на нас дивились звичайні цигарки, без фільтрів, сплескані і такі ж овальні, як і будь яка "Ватра", чи "Прима".
А взагалі життя на другому році навчання не дуже відрізнялось від першого курсу. Як і раніше, ми проводили вільний від навчання і роботи в саду час, сидячи на кладці десь у затишному місці між очерету, стежачи за поплавком, або купаючись у ставку на Опитній. Якось вже наприкінці вересня, купаючись разом із Віхой Казіком в Ерастівському ставку, ми засумували, що тепла пора закінчується і з водними процедурами також доведеться зав'язувати. А не хотілося б.
— От би, як моржі – задумливо промовив Вітя. — Вони круглий рік купаються і навіть взимку.
— Так, було б непогано – підтримав я.
— Це треба поступово звикати – не вгамовувався Вітя.
— Так у чому проблема? Давай поступово, нам до четвертого курсу, ще ого-го. – підхопив я, добре знаючи Вітю і розуміючи, що це лише балачки.
Та Казік на диво не вгавав і запропонував кожного дня приходити на ставок, та плавати, поступово звикаючи, щоб із часом купатися взимку в ополонці. Як вирішили, так і зробили. Хоча Віха був дуже важким на підйом і більшість вільного часу проводив у ліжку, він дуже серйозно віднісся до нашого нового хобі. Кожного божого дня, після занять, ми йшли в гуртожиток, перевдягались і в легесеньких футболочках із рушниками через плече чимчикували на ставок. Перший тиждень нашого плавання милостива природа протримала досить теплу погоду, та згодом, із кожним днем ставало холодніше, і ранкові приморозки вкривали трави білим інеєм. Наш шлях на Опитну проходив повз стадіон, на якому футболісти ганяли м'яча вдягнуті в светри й кофти, а нечисленні вболівальники на лавках сиділи вже в курточках і жакетах. Та на противагу їм, двоє дивних чоловіків, у футболочках і з рушниками через плече, як ні в чому не бувало, щодня, за будь якої погоди крокували своїм маршрутом. Ще десь за тиждень похолодало вже не на жарт, і вітер пообривав із прибережних верб і тополь листя, вкривши ним всю поверхню водойми.
Остигла вода обпікала тіло і перехоплювала подих, тож злізши з напівзатопленої деревини, требо було швидко гребти руками, розсуваючи жовту листяну ковдру. Вискочивши кулею на берег, обібравши прилипле до тіла листя, розтершись рушниками, ми з почуттям власної гідності повертались у гуртожиток.
Протримавшись ще декілька днів, зважаючи на холодну і вітряну погоду, ми вирішили одного разу зробити маленьку перерву, так, тільки на один день, а наступного знову піти на ставок. Та ні наступного, ні ще якогось, ані футболісти, ані їхні вболівальники, так
більше ніколи і не побачили, двох чимчикуючих у футболках, із рушниками через плече плавців.
В принципі, Вітя хоч і був досить непоганим і навіть світлим хлопцем, відносини з ним трималися на спільних поїздках додому, та назад у технікум. Коли б не вони, невідомо чи взагалі, я б із ним спілкувався. На всяку пропозицію кудись піти, Вітя завжди відповідав якоюсь відмазкою, йому все було в облом і спекавшись мене, він біг до улюбленого ліжка. Напевно якби не заняття і їдальня, Вітя взагалі, навряд чи б із нього вставав.
Інші одногрупники теж після занять десь розчинялися, а між мешканців нашої кімнати головною розвагою були незчисленні перекури. Що мене в принципі дратувало в нашій В групі, то це, якась незібраність. Дивлячись на Беків, я не розумів чому вони постійно десь разом збираються, займаються якимись спільними справами, в їхній групі між усіма досить товариські відносини, які не припинялись після занять. А ми, як якісь дундуки, після дзвоника з останньої пари, кожен у свою нірку і пам'ятай як звали, місцеві по домах, квартиранти по квартирах, інші по кімнатах гуртожитку, кожний у своє.
У моєму баченні все було інакше. Вибравши для навчання Ерастівку, крім отримання диплому і фаху агрономії, я сподівався проводити час не тільки в задушливих аудиторіях, і прокурених кімнатах гуртожитку. Займаючись під час навчання в школі, в секції орієнтування по азимуту, разом з однокласниками я звик до походів, поїздок, пікніків на природі. Влітку під час канікул, на велосипедах, чи пішки, не проходило жодного дня без мандрів і нових відкриттів. А тут живучи у такому місці і маючи стільки вільного часу, звичайно після відвідування бібліотеки, розважатись киданням недопалків у кватирку ( о, згодилось, дякую тобі Колєся ), вибачте, це не для мене. Тож вміння вирощувати огірки і помідори в майбутньому, це дуже добре, та жити якось живіше хотілося вже тут, і сьогодні.
Якось мені, нарешті, вдалося витягнути наш прекрасний колектив у Кулябський ліс, і не просто, а по серйозному, з ночівлею, наметом, чавунним казанком, та з нами було щось не так. Туристичного запалу в більшості групи вистачило десь до півночі і вчинивши істерику і внутрішньогруповий заколот, вони змусили нас збиратися, та посеред ночі, абияк поскручувавши намет, ковдри, і килимки, плентатися в гуртожиток. Вітя Казік так біг у гуртожиток до свого ліжечка, що заблукав і потрапив на якесь старе кладовище зі справжнім пугачем. А основна маса, теж зважаючи на темну ніч, заблукавши, розбрелася по всій окрузі і як бійці з оточення виходила до гуртожитків малими групами мало не до ранку. З цього моменту я припинив боротися з вітром.
Десь у середині нашого навчання на першому курсі, технікум зі звичайного навчального закладу перевели в категорію радгоспів. Працюючи в садах, та на полях радгоспу-технікуму, ми почали щось заробляти, і на рахунок кожної групи відкладались гроші. Зважаючи на систему, та справедливо оцінюючи продуктивність нашої праці, звісно гроші були не великі, та все ж. Кожного місяця, на загальну ощадну книжку групи лягала сума нарахована за копання, сапання, перебирання і тому подібні знущання.