Казки Кленового Лісу

Андрій Голуб

Сторінка 14 з 38

Прокинувшись перший раз, я довго лежав у темряві, з відчуттям повної пустоти, новизни, якогось начала і божественного пробудження. Хто я? Я ніхто. Де я ? Я ніде. Оглянувши навколишнє оточення, мої відчуття божественності посилилися, бо я досі не розумів, хто я і де? Копаючись у незрозумілому стані мого я ( хто воно і що воно, я ще не зрозумів ) не зважаючи на обертання навколишнього простору, я сфокусував свій зір, і розгледів якусь білу площину у верхній частині нового всесвіту, в якому я відродився. Нижче нього, навколо, знаходились якісь кольорові візерунки з магічними фігурами і знаками. Я лежав на якійсь твердій і водночас м'якій, приємній на дотик поверхні. Навколо мене знаходились якісь велетенські, загорнуті в савани істоти, схожі на личинки. Незважаючи на недавнішнє народження, мою сутність турбувало відчуття спраги.


З однієї зі сторін пробивалося слабеньке, відокремлене від темряви світло. Важко піднявшись над поверхнею з істотами, я поплентався крізь морок простору на світло. Мене зупинив якийсь пронизливий дзвін. Мандруючи цим новим для мене світом, переміщаючись у просторі, моє я зіштовхнулося з якимсь холодним і гладким на дотик предметом. Обмацавши його, своїм внутрішнім чуттям я зрозумів, що це те, що зараз потрібно моїй душі, бо чи було в мене тіло, я ще не зрозумів. Знявши зверху цього дивного предмета посудину, я погрузив її в середину, де вона наповнилася прохолодною рідиною. Піднісши напій до своїх новонароджених вуст, я зробив кілько ковтків. Жах. І в цьому всесвіті теж існує дюшес. Світло, картинки в очах і всі відчуття згасли.

Я прокинувся від страшного головного болю і якогось галасу. Перше що побачили очі, щурячись від сонячного світла, була біла стеля. Трохи прийшовши до тями, я зміг роздивитися велику кімнату, в якій знаходився. Всі стіни були завішані великими, червоними килимами, з кольоровими, завитими візерунками і фігурами.

Навколо мене, з обох боків, теж на великому, товстому килимі, лежали загорнуті в якісь ковдри і покривала, мої товариші. Дівоча частина нашої компанії вже прокинулась і гомонячи між собою, наводила марафет. Насилу піднявшись, кволо розгойдуючись, ми повиходили на двір. При вході до будинку, на веранді, в кутку, на дерев'яній табуретці стояв великий, алюмінієвий бідон із металевим кухлем на кришці. Юрба потягнулась до посудини, жадібно ковтаючи прохолодну рідину. Піднявши кришку, я зачерпнув чашкою вміст бідону. Після ковтка на мене нахлинула відраза. Напій із дюшесом. Ненавиджу.

Вийшовши на двір, я побачив свою курточку, що висіла на мотузці для білизни. Вона була вологою і я, залишивши її на мотузці, поліз у кишені. Замість цигарок і сірників з обох кишеней я натрусив жменю жовтого, кар'єрного піску. Оглянувши двір, мій погляд зупинився на купі такого ж піску, що лежав з краю двору. Саме питання про те, чому куртка мокра, як пов'язанні пісок у кишенях і ця купа, викликали не дуже добрі думки, а розпитувати оточуючих було соромно і гидко. Напевно Гакслі і не снилося в його брамі таке сприйняття.

У дворі вже метушилися якісь жінки й чоловіки, і вся студентська компанія попленталась до шалашу. У світлі штучного світла, за столами ми розгледіли досить вже численне товариство. Засідателі з м'ятими, червоними обличчями поправляли своє здоров'я, наливаючи повні чарки і галасно обговорюючи якісь події, час від часу вибухаючи голосним сміхом. Пройшовши до своїх лавок, студенти розсілися за столом. Звідкись повиринали спритні, охайні жіночки у фартухах і перед нами, як за помахом чарівника з'явились тарілки, миски повні всіляких страв. За таким самим помахом на столі з'явилися чарки наповнені під краї самогоном. У мене сама думка про алкоголь, викликала нездоланну відразу, та приклад товаришів і сила волі здолали цю перепону, і випивши чарку, закусивши якоюсь гарячою стравою, я поринув у стан нірвани. У голові заспівали якісь райські пташки, а дивні істоти з крилами, напевно похмільні янголи, схопивши душу й визволивши її із тенет тіла, підняли над столом, під самий брезентовий створ шалашу, і струсонули так, що де й поділася та важкість. Душа повернулася до тіла, розливаючись теплом по всіх його частинах.

З'єднані наново тіло з душею, відчули таке полегшення і благодать, що всі негативи та відрази ранкового пробудження розчинились, і забулися в якомусь тумані. А потім була друга і третя чарка, і оточуючий світ, а особливо жіноча його частина набули таких привабливих рис, і хотілося їсти, пити, дихати, і спілкуватися. Життя налагоджувалося.

Зважаючи на недільний день, наш призовник ще залишався до понеділка вдома і тинявся по шалашу, підходячи, і спілкуючись із гостями. Просидівши залишок дня в застіллі, сподіваюсь достойно провівши Олега до армії і залишивши йому приємні, або принаймні веселі спогади, ми повернулись у технікум. Кожні проводи випускників Ерастівки до армії, на яких ми були присутні, завжди виділялися чимось особливим і винятковим, та ці, перші для мене, так і залишилися першими, та неповторними.

Зараз, згадуючи ті далекі часи, я дякую долю за всіх, із ким звела мене і хто став частинкою мого минулого. Тобі Олег Артеменко, дякую за те, що ти був і сподіваюсь залишився таким же спокійнім, розважливим, і світлим чоловіком, яким я тебе пам'ятаю. І особлива подяка тобі, за смак весняного кленового лісу.


РОЗДІЛ 11

Переживши математичні, фізичні та хімічні тортури, відтанув від зимової криги й кучугур снігу, зігріті весняним сонцем, студенти розцвіли як весняні квіти. Від дівчат, скинувших зимовий одяг знов повіяло парфумами і флюїдами, оченята звільнені від тіні головних уборів заблищали якось свіжо і яскраво. А може просто наші носи до цього весняного потепління, чомусь не тримались за вітром, та очі дивилися не в той бік, хто зна? Та тепер і ми не відставали, змінивши набридлі за зиму светри та кофти на легкі шведки й футболки, а кліка особливо модних студентів надягнула білі сорочки з чорними шкіряними оселедцями на шиях.

У клубі на сеанси побільшали черги кіноманів, які розмітали квитки на будь який фільм намагаючись усамітнитися десь на гальорці зі своїми пасіями. Вечорами всі дороги навколо технікуму нагадували бульвари для прогулянок дам і кавалерів, і знайти десь вільний куточок, щоб там не тинялась якась парочка, взагалі було нереально. Навколо творилося щось дивне і незрозуміле.

Отже зараз, у цьому місті, хтось напевно очікує, що після такого вступу повинно повіяти романтизмом і я мушу закрутити таку собі лінію кохання – переживання, таємні зустрічі під світлом місячного сяйва, ан ніт. Дзуськи.

В моєму розумінні, всі ці романтичні історії сприймаються нами лише тоді, коли мають трагічні відтінки й повинні бути схожим на історію Ромео з Джульєттою, або принаймні Тристана та Ізольди. Хоча можливо, на противагу їм, навпаки, бути казкою зі щасливим кінцем і закінчуватися фразою: жили вони довго й щасливо. А от створити якийсь вартий уваги витвір, описуючи ходіння пар навколо технікуму, навіть якщо їм, як і героям Шекспіра трохи більше за шістнадцять років, вимагає неабиякого уміння. Та й антураж із рибальських гачків у голові й розпиття портвейну в лісі за гуртожитком, навряд чи прикрасе достойний твір. Звичайно, несправедливо буде оминути випадки, коли в деяких закоханих, в їхні сімнадцять, з'являлися досить галасливі, навіть кричущі наслідки прогулянок навколо технікуму, та як правило весь романтизм закінчувався академвідпусткою й іншими неподобствами в вигляді пелюшок, колисок, брязкалець та інших причандалів. Тож тему кохання в звичному для романів контексті, ми проігноруємо та спростивши все до дружніх стосунків, зі спокійною душею і чистою совістю повернімось до теплих, світлих днів мого навчання в Ерастівці.

Навчальний рік нарешті підійшов, чи швидше добіг до свого кінця. Закінчивши другий семестр іспитами, студенти всіх курсів перековували мечі на орала, тобто змінили авторучки на сапки і з задушливих авдиторій пішли в поля, сади й городи.

Крім колекційних садів і ягідників, з яких почалася наша трудова кар'єра в технікумі, alma mater не гребувала коровами й свиньми, для яких вирощувався кормовий буряк. Сезон починався з весняної прополки цієї культури і закінчувався вже восени, її заготівлею й складанням у великі бурти. Ми наче латиноамериканці, на протязі тижнів рубали бадилля металевими мачете і скидали буряки у великі, довгі ями для зберігання. Та найбільші поля належали кукурудзі. Кукурудзи було стільки, що ми днями висапували в її рядах щирицю, пасинків цієї кукурудзи і всілякі мятлики, й тимофіївки. Закінчивши одне поле, нас закидували вже на інше, і як тільки воно скінчилося, треба було вертатися на попереднє. На наших очах, наче діти, з маленьких паростків, які ми легко переступали, виростали міцні рослини, до верхівок яких тепер годі було дотягнутись.


Якщо для студента може бути щось приємніше за запахи і смак обіду в їдальні, то це прибігти з запиленого, розжареного літнім сонцем поля, і плюхнутись із розгону в прохолодні води ставка. І сидіти там, пірнати і плавати, а потім вилізти на берег, та влягтися на траву, роздивляючи білі хмари в синьому небі, додаючи до них дим сигарети й обмірковувати стратегічні плани на вечір.

Так день за днем, зранку відточуючи майстерність володіння сапкою, а вечорами відбиваючись від зграй комарів і завиваючи під гітару на ганку біля гуртожитку, студенти проводили літо. Тепер літо вже не було тим звичним часом, до якого я звик із дитинства. Воно було таким же спекотним і зеленим, та сприймалось геть по іншому. Літня практика провела нас через такий собі портал сприйняття. Час який я завжди сприймав як щось легке, створене для відпочинку й розваг, перетворився на час досить неприємної і важкої для мене праці. А от звиклі до сільського життя мої товариші, не відчували особливих змін, живучи звичним для себе життям, тож і я намагався призвичаїтися до нової для себе дійсності. Багато полів, на яких ми проводили трудові будні знаходились поблизу Кулябського лісу, але сам ліс якось відійшов на другий план через свою віддаленість і нашу втому після праці, тож основне навантаження лягло на кленовий лісок за тиром.

11 12 13 14 15 16 17