Зима в тісному гуртожитку змусила студентів із нашого курсу ще більше зійтись та зблизитись, незалежно від приналежності до груп.
Серед моїх сусідів по кімнаті любителів піших прогулянок на природі не знайшлося. Вася Артеменко цілими днями не відходив від своєї подруги з другого курсу, усамітнюючись із нею по всіляким закапелкам. Руслан часто їздив додому, а Зюзь, майже щовечора ходив у спортзал грати у волейбол. Та на щастя, для мене, між студентами виявилося багато споріднених душ. Однією з таких була душа Вітахи Пономаренка — Панами, як називали його знайомі. Панама був родом із Великої Северинки, що під самим Кіровоградом і тому їздив додому вкрай рідко. Віталька ходив завжди трохи сумний і постійно чимось сильно спантеличений. В нього постійно були якісь пригоди: то з якимись бандитами, то місцевими, до яких Панама завжди ходив на розбірки, то ще якісь справи, про які він нам потім розповідав у такій манері, що ми нічого толком не могли зрозуміти і тільки з співчутливим розумінням кивали у відповідь. Ще, Панама виявився мисливцем і теж, як і я, полюбляв проводити час в якійсь глушині і нетрях. З ним за час навчання, ми обійшли пішки майже всі балки, посадки і гаї в окрузі Лозуватки.
РОЗДІЛ 10
Якщо слабка половина випускників Ерастівки, після закінчення навчання роз'їхавшись за розподілом у радгоспи і колгоспи вже могла замислюватись про своє жіноче майбутнє, то сильну її частину, чекав такий ще собі почесний обов'язок у вигляді служби в армії. Та не менш значущим міроприємством ніж армія, були проводи до цієї самої армії. Провести ( чит. упитися ) якогось умовного Василя, чи Пєтю, до армії приходило пів села. Додайте сюди ще таку ж кількість родичів, які поприїжджали звідусіль, шкільних товаришів, друзів дитинства, а ще музики і якісь знайомі з міста, і всю цю кагалу треба було десь помістити, й не абияк, а розсадити за столи, щоб всі були задоволені. В селі цю проблему вирішували дуже просто — ставили шалаш. Необізнана людина при згадці такої споруди, як шалаш, згадає невеличку пірамідальну конструкцію з гілочок, сіна, та очерету, з картини Рилова " Ленін у Розливі", та де там? Шалаш на проводах до армії, це перероблений армійський намет УСБ-56, треба ж звикати до армії. Та навіть у таку об'ємну конструкцію понапхати таку кількість люду, вдавалося якимсь дивом. По периметру в шалаші стояли дерев'яні столи. Столи були неабиякої міцності. Витримати вагу їства, випивона, запивона і розігрітих тіл проводжаючих звичайний стіл Вам не зможе. А тримати було що. На столах стояли якихось нереальних розмірів каструлі, миски, тарілки, з незліченною кількість голубців, вареників, картоплі, смажені котлети, кури, гусаки, риба. Самогон усіляких сортів: із дюшесом, звіробоєм, тархуном, лився рікою і запивався такою ж рікою узварів, компотів, і лимонадів. За головним столом у центрі, з нещасним, потухлим поглядом приреченості, перев'язаний стрічкою призовника, сидів винуватець урочистості. Навколо щасливця розміщалися друзі, особливо наближені гості і обов'язкова проводжаюча дівчина. За іншими столами з обох боків кипіла кричуща, п'юча і поїдаюча все без розбору маса. На дворі юрбилась ще купа якогось люду, родичі й помічники бігали з бутильками, пляшками і каструлями. Біля музики з баяном, на прикиданому соломою майданчику, вже танцювали розпалені самогоном, веселі, пишнотілі, червонощокі тітки в супроводі червононосих дрищів і де тільки можна, плутаючись у всіх під ногами, бігає юрба дітей. А десь після другого столу, розмірів танцмайданчика вже не вистачало і перемішана з глиною солома, рясно вкривала взуття гостей, перетворюючи його на керамічне. Якби якийсь господар допетрав підкидати під час танців потроху ще соломи й глини, то після проводів, мали б ще чималу купу лампачу. Плач, сміх, музика, настанови якихось бувших єфрейторів. Яке свято, які традиції. Ну то таке. А от якщо ти вчився в технікумі, неабияке значення мала ще кількість присутніх на твоїх проводах студентів. Це було як зірки на погонах, чим більше, тим значущим ти був авторитетом і шанованим чоловіком. І от зважаючи на цю традицію, та кількість випускників, місяць травень перетворювався на місяць суцільних поїздок по близьких і далеких селах Дніпропетровщини, та прилеглих країв. Тікаючи з останніх пар, учні технікуму цілими групами їхали електричками, автобусами, йшли пішки, й знов їхали сільськими ПАЗиками і КАвЗиками, вивчаючи географію і традиції рідного краю.
Першим до кого я потрапив на проводи був Олег Артеменко. Не маючи жодної уяви, що таке сільські проводи до армії, я з радістю погодився на пропозицію. Повага до Олега, потяг до мандрів і нових відчуттів не давали жодної хвилини сумнівів.
У призначений день, ледве дочекавшись закінчення другої пари, ми з Василем Артеменко чкурнули в гуртожиток, перевдягнувшись і узявши якісь речі, побігли до місця збору з нашими компаньйонами. За сільською лікарнею нас вже чекала чимала юрба студентів, включаючи Васькіну і Олегову дівчат. Дочекавшись ще декількох товаришів, ми рушили на Железняково.
Артеменки жили в старовинному козацькому селі Спаське. Про те, де це і як туди дістатися, ніхто з присутніх крім Васі не мав жодної уяви. Доїхавши до Дніпра, ми пересіли ще на якусь електричку, та виявилося, десь на коліях йде ремонт і наш транспортний засіб змінив маршрут, накидаючи чимале коло в об'їзд. Їхали ми досить довго з постійними зупинками і нарешті, десь таки приїхали. Здається то був Новомосковськ. Як і для чого ми туди потрапили, я не знаю, та нарешті дочекавшись автобусу, наша скромна компанія майже повністю його зайняла і він рушив до Спаського.
Опинившись в селі, наш загін ще довго блукав його вулицями, роздивляючись все навколо. Спаське виявилося досить таки немаленьким селищем, розташованим між нескінченних звивин річки-красуні Кільчень.
Все тут було якимсь дивним і незвичним, особисто мені впало в око і запам'яталось, як якийсь старий дід орав свій чималенький город кіньми, запряженими в плуг. Не знаю як для кого, та для мене, то був культурний шок.
Втративши бог знає скільки часу, наша делегація зі страшним запізненням, нарешті дійшли до мети поїздки. Якби й не знати точної адреси, будинок Артеменків можна було знайти за звуками музики, яка лунала на всю вулицю. Біля воріт оселі нас зустрів особисто Олег, як завжди привітний і спокійний, перев'язаний стрічкою призовника, поверх білої сорочки. Для чого та стрічка, хто зна? Може це був натяк на орденську стрічку, та швидше за все, це була мітка, щоб зранку, після проводів, у запалі не переплутати призовника і не відправити до армії когось, із недуже тверезих проводжаючих.
У дворі по класиці вже витанцьовували ухвачені червонолиці чоловіки й жінки, за станом яких, ми зрозуміли, що запізнилися досить серйозно. Розігріті застіллям і танцями, побачивши новоприбулих, не збавляючи темпу, танцюючи, вони почали кричати:
— Штрафники, по штрафній їм. Штрафники!
Звідкілясь понабігала ще сила — силенна народу, тримаючи в руках чарки наповнені до країв.
— Штрафна до дна — не унімалася юрба.
Під настільки наполегливим тиском, один за одним, я та мої супутники осушили піднесені натовпом чарки. Спокутувавши страшний гріх запізнення й залишивши речі в будинку, ми нарешті підійшли до шалашу.
Пройшовши крізь портал входу до шалашу, зграйка студентів потрапила в світ їжі, питва та веселощів. Звиклі до одноманітного меню їдальні, засліплені яскравим штучним світлом, спраглі та зголоднілі, наші очі розбігалися від побаченого. Перше на що вони дивились, були столи. Заставлені мисками з салатами, тарілками з рибою, голубцями, котлетами, смаженною птицею, графинами з різнобарвними напоями і всим про що тільки могли мріяти завжди голодні студенти, та й ще після такої довгої дороги.
Не прийшовши до тями, ми повсідалися до запропонованих місць за столом, поруч із центральним, за яким сидів Олег Артеменко. Праворуч від нього вже пиячили приїхавші раніше за нас Воха Афганець і однокурсник Олега, Геша Манукян. За іншими стоячими по обидва боки шалашу столами вже на повну кипіло гуляння. Випиваючи й заїдаючи, гості голосно галасували й сперечались одне з одним, вже не зважаючи на Олега. Та наша поява відразу привернула увагу і відчуваючи нову нагоду накотити, розігріті вже випиваки почали товкати нові тости.
Не встигнувши як слід закусити штрафну чарку, нам довелося підтримувати чийсь тост новою, а потім ще однією. Алкоголь на порожній шлунок швиденько зробив свою справу. На мій майже річний стаж у випивці, самогон на звіробої майже не звернув уваги.
Розм'якшивши незміцнілу кору мого дитячого головного мозку, алкоголь першою чергою познімав усі перепони і гальма. Ба більше, якимсь підступним чином, незважаючи на первинне відчуття голоду, самогон замінив його, спрагою до себе. Один тост змінявся іншим, один проголошувач настанови, другим і все ця карусель, не зупиняючись супроводжувалася опрокидуванням чергової чарки. Переживши перший для запізнившихся і якийсь там по рахунку, для інших присутніх стіл, я разом із натовпом вийшов на вулицю.
За межею шалашу вже був вечір і небо над Спаським освітлювали прожектори та лампи з подвір'я Артеменків. Музика з колонок вдаряючись об вечірне небо, верталась якимсь спотвореним відлунням назад, заливаючи шалаш, будинок, гостей і навколишнє село. Напевно десь там, у горі, вже засяяли зірки Великої Ведмедиці, чи сузір'я Лева і Волопаса, та такі дрібниці мій зір вже не фокусував.
Перше що я зробив вийшовши на світ божий із тенет застілля, це наніс своєму мозку хук правою рукою, запаливши сигарету. Ця моя дія відправила мене в стан нокдауну.
Колись, за довго до цього теплого, травневого вечора, англійський письменник і філософ Олдос Гакслі в творі "Брама сприйняття", описував свої досліди щодо вживання деяких речовин, виготовлених із мексиканських кактусів. Моя "Брама сприйняття" речовини виготовленої з українського буряка якимось умільцем зі Спаського, скінчилася десь посередині другого столу і не те що, про якийсь опис, а навіть про спробу пригадати якийсь епізод, навіть мови не могло бути.
Ранкове пробудження пройшло у великому здивуванні і з двома фальстартами, якщо можна застосувати подібний термін до даної ситуації.