Не хочу поринати в туманні лабіринти фізики, та якщо навіть вчені уми характеризують час як безперервну величину, апріорну характеристику світу, що нічим не визначається, що казати за нас, звичайних, земних, зайнятих своєю значимістю істот? Треба ж? Нічим не визначається. Ну й не потрібно. У дитинстві, ти просто пливеш за течією, взагалі не замислюючись про деякі з оточуючих тебе речей і час напевно одна з них. Ти просто живеш не звертаючи на нього уваги, займаєшся своїми справами і це най безневинний злочин, що людина скоює по відношенню до часу. А дуже скоро, трохи згодом, ти починаєш займатися якимись речами просто так, щоб згаяти, ні, навіть не згаяти, а аби убити час. Вдумайтесь. Убити. Так, він нічим не визначається. І ми гаємо його, вбиваємо, а він все є і є. Та будь яка наполеглива праця, рано, чи пізно приносить свої плоди. Ми живимо, а позаду залишаємо гори чогось вбитого, згаяного, та нічим не визначеного. Ага. А цього нічим не визначеного стає все більше позаду і все менше попереду, а той, що залишився, він стискається, прискорюється і летить швидше, і швидше. І колись одного разу ти зупиняєшся, оглядаєшся і розумієш що час, це дійсно дар, здавалося б найзвичайніший і найдоступніший, та це ілюзія. Насправді найдорожчий і вкрай обмежений.
Згаявши всіма доступними і відомими з шкільних часів методами десять днів зимових канікул, я як і уся студентська братія повернувся в технікум. Як це не дивно, та залишений нами заклад переніс нашу відсутність більш-менш нормально. Четвертий курс був зайнятий собою, швендяючі між гуртожитком, їдальнею і бібліотекою. Кучугури снігу завалили все що можна було завалити і пересуватись територією можна було лише вузькими стежками. Опалення ніхто не зробив і студенти й надалі гризли граніт науки не знімаючи верхнього одягу. Дуже швидко, після канікул все повернулось на круги своя і монотонне життя знов попленталося між уроками, спортзалом, клубом, і гуртожитком.
Якою б темною не була ніч, рано чи пізно, прийде ранок і темрява розвіється. І вона розвіялась. Після місяців лютих морозів і скажених снігопадів, зима потроху почала здавати. Спочатку поважчав сніг, посірішав, став в'язким і липким, ще більше сповільнюючи ходьбу. На кризі Лозуватки з'явилися чорні продушини, з яких риба жадібно ковтала повітря, чим ми користались, вибігаючи на перервах і хапаючи її підсакою. Нескінченні зграї граків галасуючи знову потягнулися в небі, а саме небо посвітлішало, трохи піднялося, стало вище і об'ємніше. З кожним днем подих весни набирав сили. Повітря наповнювалося новими звуками і новими запахами. Та головне це те, внутрішнє, якесь тваринне відчуття, що охоплювало наші тіла і душі, та без жодних календарів оголошувало, що вона, весна, вже ось тут, між цієї криги і снігу.
Ще за якийсь час стежка через Ерастівський ставок просіла, налилася водою і пройти нею можна було тільки наскрізь змочивши ноги. Та згодом і ця можливість зникла, вздовж берега крига зовсім розтанула, залишаючи скутою лише центральну частину ставу, і студенти знов повернулись до старого шляху навколо водойми.
Весна спочатку повільно, обережно, та з кожним днем все наполегливіше ширилася Ерастівкою і навколишніми світами. Вона збігала з пагорбів по стежках і дорогах, струмками і потічками, наповнюючи ставки, і ріки, і болота, заливаючи низини, насичуючи землю водою, а повітря запахом звільнених із під снігу грунтів. Розливалася глибиною неба, пташиним співом і радісним галасом четвертокурсників, здавших держіспити.
Одним із четвертокурсників був Олег Артеменко, брат нашого Василя. Повна його протилежність, спокійний, розважливий, навіть зовнішньо несхожий на меншого брата. Він часто до нас заходив і ми з ним, не те щоб багато спілкувалися, та мали досить товариські відносини. Якось одного дня, Олег взявши сокиру, ніж і декілька скляних банок, повів нас за тир, у кленовий лісок. Земля ось — ось тільки розмерзлась, та старі клени вже не гаяли часу, зі зламаних за зиму гілочок, і ще якихось ушкоджень по стовбурах сочився кленовий сік. Де краплями, а де й невеличкими потічками стікаючи до долу і зволожуючи й так промоклу землю. Спочатку старший Артеменко зрізав біля ставка очеретину. Підійшовши до старого клена, сокирою він зробив зарубку, а потім ножем підчистив канавку в якій зробив заглиблення. Зробивши зі шматочка очеретини жолобок, Олег встромив його в нижню частину канавки вирізаної в корі. За декілька хвилин, по свіжій, білій канавці побігли спочатку краплі, а згодом і невеличкий струмочок мутної рідини. Зачекавши доки потічок очистив канавку, ми підставили одну з банок під очеретяний жолобок, і цівка прозорої рідини полилася в банку. Повітря наповнилося ароматом весняної свіжості.
Тепер увійшовши в курс справи, ми почали помічати старі, загоєні рубці на стовбурах дерев, на які раніше і не звертали уваги. На деяких деревах була досить значна кількість відмітин, тож промисел процвітав тривалий час. Тепер ми самі, під наглядом Олега, зробили надрізи на деревах по кількості банок. Перекуривши і зачекавши якийсь час, кожен із нас, по черзі скуштував зібрану в банках рідину. Незважаючи на дивовижний запах, смак із різних дерев дуже відрізнявся. З одного клена сік був без смаку, наче звичайна вода, з деяких навіть із гіркотою, але в декількох банках, він був наче нектар. Незрівнянний аромат доповнював неповторний, солодкуватий смак. І це було якесь дивне явище. Дерева одного виду, десь приблизно одного віку, зростають у декількох метрах одне від одного, а коріння під землею напевно ще й переплітаються поміж собою, і п'ють ту саму воду, та дають такий різний за смаком сік. Напевно так і люди, зовні схожі, навіть живучи разом, займаючись спільною справою, внутрішньо геть різні, хтось гіркий, хтось так, не те, не се, ну, а дехто й зі смаком.
Замастивши глиною забраковані зарубки, ми залишили банки тільки біля тих дерев, де сік був смачним і солодким. Ще декілька днів, щоранку, перед заняттями, ми прибігали до лісу, де на нас вже чекали переповнені через краї банки. Від холодного, запашного соку зводило зуби і забивало памороки, тіло наповнювалося відчуттям свіжості, якоїсь земної сили і ейфорії. Таке відчуття можна порівнювати з тим, яке відчуваєш випиваючи з відра крижаної, колодязної води в літню спеку. Сік ми пили і замість води, і замість соку, і зранку, і ввечері. А ще не було кращого запивону під час численних, розважальних міроприємств. Та весна повністю увійшла в свої права, плями снігу розтанули навіть у найтемніших кутках. Земля почала підсихати і разом із розпусканням на деревах бруньок вичерпалися цівки кленового соку. Пройшло чимало часу і ми забули за чудовий дар кленового лісу. А якось, під час одного з не дуже численних прибирань у кімнаті, раптом усі відчули різкий запах браги. Продивившись всі закутки, ми так і не змогли знайти джерело такого аромату і лише коли зайшли до умивальнику, відчувши той самий запах, зрозуміли причину. Аромат забродившої суміші дріжджів із цукром, доносився з викинутої в сміття пляшки з засохлим вщент, весняним букетом кленових гілочок. Так, виявилося, що в звичайній скляній пляшці знаходилась брудна рідина з якимись плаваючими, білими шматками цвілі, яка колись була чудовим солодким напоєм. Хтось дуже романтичний, із мешканців нашої кімнати, під впливом весняного настрою, зірвав декілька гілочок із набряклими бруньками і принісши до кімнати, не знайшов нічого кращого, ніж поставити їх у пляшку з кленовим соком, де цей весняний привіт розпустився і зів'яв, і вщент висох, чекаючи не один тиждень, доки нас замучить совість і пил.
З кожним новим тижнем все більше змін з'являлося навколо. Нічні тумани і денне сонце остаточно звільнили землю від снігу. Яри і балки повкривались килимами з весняних квітів. З під минулорічних пожовклих трав почали з'являтися молоді паростки. Чорні від вологи ліси, потроху посвітлішали й щедро зігріті весняними променями сонця почали наливатися зеленню. На території технікуму повисихав асфальт, а студенти не зважаючи на ще холодні вітри, поскидали шапки і верхній одяг, порядком набридлий за нескінченні місяці зими.
Четвертий курс гучно відгуляв випускний і роз'їхався, тепер вже назавжди по домівках. Третьокурсники знов стали почувати себе господарями і почали надолужувати втрачений час. Знову на території технікуму замаячили місцеві гомініди. Найгіршим було те, що Вовік Афганець водив із ними дружбу і навіть разом влаштовував нічні рейди в гуртожитках. Це було вже занадто і остаточно опустило Афганця в наших очах. Прийшли часи якогось безвладдя і хаосу. Це порядком псувало нам настрій і наганяло депресію.
Та все ж життя брало своє. Ще наприкінці зими, в парку перед технікумом наша група разом з іншими першокурсниками, поділившись на ланки, висадила блакитні ялинки. Я свою висаджував із Василем Артеменком і ще кимось із нашої групи, й добре пам'ятаю, як всі загадували, що якщо прийметься, то залишимось у технікумі.
Згодом разом із Зюзем, те саме бажання ми загадували висаджуючи берези біля спортзалу. А в травні, разом із Наталкою Кудіновою і Людою Іченською, висаджуючи на клумбі поперед технікуму сортові троянди, придбані в балтійських республіках. Взагалі в технікумі за роки навчання ми чим тільки не займались, від збору фруктів і ягід, прополки, обрізки дерев, рубки лісу, якихось будівельних робіт, до збирання, й буртування буряків, і навіть вручну сіяли перетримане при стратифікації, проросле насіння кавунів. Але найбільше нам доводилося займатися висадкою дерев. Якщо пригадати приказку про обов'язок чоловіка посадити дерево, збудувати дім і виростити сина, то першим завданням, принаймні я, не тільки окупив друге та третє, а й зробив це ще мабуть за добру сотню інших чоловіків. Ми висаджували дерева цілими садами, алеями. Обабіч доріг і в скверах, в ярах, і лісах. Яблуні, груші, вишні, берези і дуби, ялини і каштани, це не кажучи вже за шкілку фруктових саджанців, рахунок яких йшов на тисячі. А якщо ще додати кущі?
Весна і тепла погода кожного дня після занять виганяла нас із прокуреного вщент гуртожитку на свіже повітря. Кого на футбольне поле, кого в забродах, з остами на заливні луки річок, а мене тягнуло блендати десь у степ і балки.