Та головне, що причина була навіть не в розмірі, а в чомусь іншому, в відчуттях, в якомусь нашому моральному зростанні і їхній якійсь скутості. Так наче ми почували себе не тільки фізично, а вже й морально дорослими, рівними нашим колишнім старшакам. А може просто спадала якась аура і відбувалося розвінчання надуманих стереотипів. Хто зна? Я не можу пояснити і тим більше описати ті відчуття, та ми тоді, після таких зустрічей дивувались й обговорювали ці, чи то зміни, чи, якусь нову реальність. Часто винаходу Кирила і Мефодія не вистачає, щоб пояснити деякі речі, і це мабуть саме той випадок.
Та все це буде згодом, а зараз наші янголи-охоронці стріляли в нас цигарки, співали і грали на гітарах разом з нами різну дворову лабуду, і звісно ж, темними вечорами вели душевні розмови за чарочкою оковитої ( aqua vita), тобто живою водою.
Життя налагоджувалось, завдяки четвертокурсникам, крім третього курсу, з повістки денної зникли також і місцеві, які тепер майже не заходили на територію технікуму.
Роботи в саду закінчилися і декілька раз, вже пізньою осінню нас залучали до рубки лісу у Комісарівському заказнику. Цей невеличкий клаптик лісу посеред степу, закладений ще за часів Ераста Бродського, разом із Грушеватським лісом був відповіддю на страшенні пилові бурі в цих місцях, після бездумного розорювання степу й розвитку випасного тваринництва. Крім наукових і господарських цілей, Комісарівський ліс звісно ще покращував навколишній мікроклімат і поповнював вологою річку Лозуватку через невеличкий потічок, що починався в ярах заказника.
Ми декілька днів вовтузилися між повалених кимось до нас тополь і більшу частину часу грілися біля вогнищ, вивергаючих стовпи диму зі свіжозрубаної деревини. Та для мене, головною була сама поїздка. Комісарівський ліс був саме тим дивним, туманним, та казково — загадковим місцем, яке я бачив ще з піраміди Джосера, і звідкіля неспішно несла свої смарагдові води річка Лозуватка.
Нажаль причина першого знайомства з цим куточком природи була не дуже приємною, особливо для лісу, та вибирати не приходилося.
Загрузившись на хоздворі студентами, автобус проїжджав Куток і повертав у ще одну частину Лозуватської конгломерації, під назвою "Колгосп". Дорога вела вздовж єдиної вулиці, з одного боку якої стелилися поля, а з іншого людські хати з городами, що спускалися до двох ставків. Перший був швидше болотом із вузьким, звивистим струмком посередині, хоча насправді, цей потічок і є справжнім руслом Лозуватки, звільненим мабуть через великий паводок, який зруйнував греблю, та став причиною замулення ще одного, нижнього, лозуватського ставку, що знаходився біля наших гуртожитків й технікуму, та закінчувався невеличкою, бетонною дамбою з містком у селі Лозуватка. А от другий, горішній, був завжди повноводним і за розмірами навіть перевершував Ерастівський. Незважаючи на деяку подібність, він був якимось більш природним і диким, якщо так можна казати про ставки. Цю дикість йому додавали звивисті контури берегів і круті схили, порослі лісом, що відгороджували водойму від людських осель. Назву ставок мав дуже прозаїчну — колгоспний. Та це не впливало на ту дивну ауру, яка оточувала водойму. Ставок і так був досить довгим, та його форма, змієподібна, звиваючись між крутих схилів берегів, разом з оточуючими деревами, додавала йому ілюзію якоїсь безкінечності, а димка, що сповзала від лісу долиною Лозуватки, перетворювали дійсність на казку. Ще однією привабою колгоспного ставка була безлюдність і нереальна тиша. Якщо на Ерастівському ставку постійно знаходилися якісь рибалки, відпочивальники, кричали незчисленні зграї качок і гусей, а на додаток ще й сусідство зі станцією Железняково, то колгоспний, просто дзвенів у вухах своєю тишею. А додайте до цього незлічену кількість раків, яких ми тягали волочком. А ще, зимово-весняна риболовля. Це було щось. Так, саме зимово-весняна, по таючій, прогинаючоюся під твоєю вагою кризі, коли з лунки джерелом піднімається вода і ти вже стоїш у ній по кісточки, і взуття мокре наскрізь, і треба тікати, а явдоха клює так, що ти забуваєш про все. І тиша.
Залишивши селище позаду і завернувши в бік заказника, автобус переправлявся через русло річки Лозуватки, яка починалась десь у степових балках ліворуч. Проїхавши вздовж ще однієї балки, ми опинялись у лісі. Трохи екзекуції лісовою дорогою й автобус зупинявся, залишаючи студентів посеред прямокутної ділянки суцільного хаосу. Навколо лежали спиляні тополі, сторчали їхні пні, гілки безпомічно тягнулись у гору і різні боки. Отримавши завдання, ми наче мурахи в траві, розповзались по окрузі, дерлися на повалені стовбури дерев, зрубували гілки, щось кудись виносили, стягали до куп. Потім палили вогнища і грілися задихаючись у диму цих вогнищ, і власних цигарок.
Десь за тиждень наша кар'єра лісорубів завершилася і ми вже остаточно, повернулися до аудиторій, закінчивши на цей рік роботи просто неба.
Дні минали за днями, стаючи все коротшими, а ночі в свою чергу довшими. Сильні морози скували стоячу воду ставків досить товстою кригою. Тепер шлях із Железняково скорочувався десь на третину, проходячи по замерзлій поверхні ставка. Спускаючись від колій, ми виходили на кригу десь приблизно посередині водойми, звідкіля добре було видно Кулябський ліс. Одного разу пізно ввечері, переходячи цим шляхом, я бачив у стороні лісу невелику вовчу зграю. Це додало мені неабиякої наснаги і швидкості. На моє щастя, чи то сіроманцям було не до мене, чи може світло станції відлякувало тварин, наші шляхи не перетнулися. Пройшовши ставок, треба було піднятись вгору і пройти повз стареньку метереологічну станцію, а далі асфальтованою дорогою, яка вела вздовж фруктових садів, що належали технікуму. По обидва боки дороги росли дуби. Красені самі по собі, вони особливо подобалися мені в місячному сяйві повні. Масивні стовбури й розкинуті навсібіч товсті, хвилясті гілки, підсвічені холодним світлом місяця, втрачали свою звичайність, і перетворювалися на сюрреалістичні витвори невідомого скульптора.
Після алеї з красенями дубами, дорога завертала до двоповерхових будинків для викладачів і працівників технікуму. Пройшовши повз них, мандрівники, минаючи водонапірну башту-гранату, опинялися на стадіоні, з протилежного боку якого, в темряві ночі, немов вагони потягу, що очікував свого відправлення зі станції, світилися вікнами довгі будівлі гуртожитків. Дім, милий дім.
З кожним днем зима все міцніше брала до рук свої права. Як завжди, вона прийшла неочікувано, усі мабуть думали що ще буде літо, та в грудні, раптово вдарили морози і в гуртожитках розмерзлися труби опалення. Старенькі стіни промерзали наскрізь, а зважаючи на стан вікон із постійно вибитими шибками, за ніч, залишений на підвіконні скляний бутель із водою промерзав майже повністю. Тепер крім меблів у кімнатах з'явились різноманітні обігрівачі, від тен з електричок, до цегли обмотаною розжареною червоною спіраллю. Ця ж біда з опаленням спіткала й сам технікум та хімхату, тому звичайною справою було навчання у верхньому одязі.
Взагалі зими середини вісімдесятих відрізнялись не тільки пекучими морозами, а й шаленими снігопадами. Досить звичайним явищем були метрові замети у всіляких закапелках обабіч дороги до гуртожитків, чим ми користалися, викликаючи писк, і верещання дівчат, звалюючи їх у кучугури і натираючи снігом обличчя.
Довгі зимові вечори повністю змінили наш спосіб життя. Тепер ми проводили час у клубі, дрімаючи під сірі радянські фільми, або за грою у волейбол, регбі, чи просто тиняючись у спортзалі. Викладачем фізкультури був Дім Дімич. Людина пряма й безкомпромісна, він явно випадав з оточуючого середовища, і якось не дуже вписувався в компанію місцевих викладачів. За ним тягнулося якесь минуле й студенти шепотілись про різні версії появи такого, досить неординарного чоловіка в такій глушині. Були різні версії, навіть про його кримінальне минуле. Ми до цього ставилися рівно, особливо зважаючи на те, що Дім Дімич займався карате, а радянська влада це вважала вироком. Його боялися і поважали. Навіть четвертий курс, здоровенні дядьки, опускаючи очі, швидко викидали цигарки, якщо Дімич пробігав своєю різкою ходою повз курилку. Дімич любив дисципліну й порядок і при ньому, ані студенти, ані місцеві не дозволяли собі зайвого. Випадки коли хтось виходив за рамки дозволенного, гасилися ним швидко та жорстко. Ходили навіть легенди про одночасне збиття ногами в стрибку двох мотоциклів з якимись зарвавшимися невігласами.
Та роки брали своє, і грізний Дімич, поступово, потроху здавав. Десь у наш час, взагалі стався перелом, хватка фізрука слабшала, він все менше повчав та втручався в наші справи, а згодом, за два роки, коли ми були на третьому курсі, проходячи повз курилку, вчитель вже просто дивлячись на курців відстороненим поглядом невдоволено хитав головою.
Але це ніяк не применшувало його заслуг. Крім участі студентів з Ерастівки в різних змаганнях поза технікумом, вчитель суттєво розвивав спортивну базу і в самому закладі. Спортзал знаходився на території хоздвору, в колишніх тракторних ангарах і сталевою хваткою Дімич вигриз ще одне приміщення, для нового залу. Зробивши ремонт, викладач вибив із керівництва технікуму гроші й закупивши спортивні тренажери, створив супер круту качалку. Новий тренажерний зал користувався славою не тільки в технікумі й окрузі, а частенько в ньому можна було зустріти відвідувачів із П'ятихаток і навіть Вільногірська.
Так неспішно, потроху чимчикуючи, ми дісталися до свята свят, Нового року.
Відбувши чудову виставу з Дідом Морозом і Снігуронькою у виконанні…Хоча ні, професійний рівень виконання не дозволив нам зрозуміти, хто ж так чудово зіграв персонажів із блискучими очами і червоними носами, зважаючи на те, що кандидатів із такими ознаками завжди вистачало. Зранку по пробудженню, ми позбирали свої речі, зникла навіть купка шкарпеток під ліжком Васі Артеменко і попрощавшись, порозліталися по домівках, на перші свої канікули. Майже всі кімнати нашого гуртожитку спорожніли і лише самотні постаті четвертокурсників приречено блукали територією технікуму з купами книжок, готуючись до неминучого — держіспитів.
РОЗДІЛ 9
Зараз, озираючись назад, коли напевно більша частина життя вже десь там, за обрієм, стає зрозумілим, що найбільш неоціненим із нематеріальних дарів цього світу, є час.