Час-від-часу до неї приходили лікарі, навчали робити різні вправи, робили лікувальні масажі.
Майже кожного дня провідували друзі, однокласники, колеги по збірній та й просто знайомі.
Збір коштів на її лікування, що оголосила школа, не припинявся ні на день. До нього приєднувалися все нові й нові люди. Все, що потрібно було Вероніці, вона мала.
Все, що потрібно.
Але тільки не те, що вона хотіла сама.
А вона хотіла підвестися, тренуватися і стати олімпійською чемпіонкою!
Тепер це навіть не мрія. Це – лише спомини про світле… минуле.
Дмитро теж вряди-годи приходив. Дівчина розуміла, що він приходить з жалю до неї. Тому не дуже хотіла його бачити. Хоча, Діма насправді, не жалів її. Навпаки. Він захоплювався її настирністю і силою волі.
Своє повноліття Вероніка зустріла у широкому колі друзів і родини.
Напевно, не дуже віриться, що сьогодні, у такому жорсткому світі серед людей, більшість з яких мають зачерствілі серця, є такі, хто може опікуватися інвалідами. Але вони є. Ті, хто з дня у день продовжують спілкування, надають свою допомогу, підтримують вогонь надії.
Цей день Дмитро чекав особливо.
Він довго шукав можливість відродити дух Вероніки, хотів зародити у ній надію на реальність сповнення її мрії.
Коли до нього перейшов тост, Діма, дивлячись прямо їй у вічі, сказав:
— Я не просто вірю, я переконаний у тім, і знаю – ти зможеш! Ти – сильна! Ти станеш олімпійською чемпіонкою, як і мріяла сама. Я даю тобі свою руку підтримки!
— Ти знаєш, Дімо, я більше не можу плавати. Не можу! – вигукнула вона і сльози влаштували цілу зливу.
Вперше вона розплакалася прямо на очах у всіх присутніх. Це було аж ніяк не схоже на сильну і цілеспрямовану Вероніку.
Дмитро хотів було нахилитися і попросити пробачення у дівчини, але Марія знаком зупинила його, показавши, що цього не слід чинити.
Усі сиділи мовчки і очікували на подальшу розв'язку подій. Неочікувано для усіх, Діма голосно випалив:
— Я, Вероніко, даю тобі не лише свою руку, щоб ти могла надійно обпертися. Я даю тобі своє серце. Я завжди буду поряд з тобою. В усіх труднощах і незгодах. Я певен, що ми разом подолаємо все. Вір мені.
Він говорив не голосно, але настільки вперто, настільки чітко, що не передбачав відмови.
Вероніка такого не очікувала, вона затихла. Затим підвела голову, зазирнувши йому в очі і подала руку…
Тієї миті, коли дві руки з'єдналися, усі, хто сидів у кімнаті, почали усміхатися...
***
— П'ятикратною чемпіонкою паралімпійських ігор з плавання стає… Іванченко Вероніка, — пролунало з динаміка у басейні.
На трибунах догори злітають прапори України, а вболівальники скандують підтримку героїчній землячці.
Всі ті, хто жодного разу її не зрадили.
ДИВО
Вона сіла писати. Перед нею білі аркуші паперу… Ніяких думок з приводу сюжету.
Задумалася.
Іноді ідеї її творів були приходили самі собою, деякі навіяні життєвим досвідом, а найбільше — від спілкування і вислуховування різних проблем людей. Частіше – це історії справжніх героїв, які потрапили у складні ситуації, шукають з них вихід.
Вона любила писати новели, бо новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Таке занотовувати вона любила.
Згадала ранкову телефонну розмову з подругою Іриною, яка нещодавно потрапила в ДТП. Слава Богу, загрози здоров'ю немає, все обійшлося. Але нервовий зрив у подруги турбував Тетяну.
Вона наперед знала, про що йтиме розмова з Іриною, бо сама потрапляла в такі ситуації, ще й не раз. Хотілося допомогти, що, власне й зробила.
Відкрила ноутбук. Вона не буде щось вигадувати, не буде шукати головного героя і новий сюжет. Вона напише історію з життя...
***
Якщо ви спитаєте у Тетяни який період свого життя вона вважає найкращим, не отримаєте чіткої відповіді. Бо вважає, що кожен з них є прекрасним, а головне — неповторним. Та все ж дитинство вона вважає чи не найяскравішою порою, яку вона завжди згадує з особливою любов'ю, ніжністю і неймовірним трепетом своєї душі.
Дитинство Тетянки проходило у мальовничій і суворій Тайзі. Жила вона з бабусею і дідусем у селищі "Зіркове", Усть-Кутського району, Іркутської області. БАМ — Байкало-амурська магістраль — відома лише тим, чиє життя перейшло межу сорокаріччя, а молоді лише зі сторінок історії. Там її рідні працювали на будівництві мостів і магістралей, які прокладали у неймовірно важких умовах, через ліс, Тайгу.
Засніжене, морозне, вкрай дивовижне дитинство Тетяни пролітало у компанії двоюрідних братів, які були однолітками. Цікавинок була завжди повна пазуха щодня, будівництво тунелів у наметах снігу, кедровий ліс, ягоди, гриби, багатюща фауна Тайги… Все це водночас і дивувало, і надихало дівчинку.
З самого дитинства її творча натура мала якимось чином вгамовувати свої емоції. Тож, бабуся з дідусем записали Тетянку до музичної школи.
Вчилася із захватом, бо кожного уроку відкривала для себе щось нове. Була здивована, коли вперше учителька розповіла і награла звуки вітру, щебет птахів, течію річки, дощик. Усе це була чарівна казка зі світу музики. Невдовзі ж були концерти, виступи, розучування вдома пісень. Усе це з роками ставало для дівчини звичним, як і дихання чи сміх.
Перший клас пролетів, наче зграя журавлів, яка поспішала до вирію – швидко і голосно.
Усі ці роки, прожиті там, на БАМі, не лише закарбувалися у неї, як найяскравіша, весела, дитяча пора, а й наклали свій певний відтиск на характері. Тим паче, що саме там було розпочато її музичний шлях.
Українська щедра земля зустріла Тетянку лагідними обіймами мами і тата, які жили тут зі старшою донькою.
Школа продовжилася у новому класі, з новими друзями. А мистецтво, що зародилося у дівчинки, не залишилося без уваги.
Почалися виступи у вокальному колективі, почесні варти біля пам'ятників загиблим воїнам, віршовані композиції – все це невід'ємно увійшло в активне життя Тетянки.
А далі було навчання в училищі, в яке зовсім не планувала йти, але так воно вже склалося. Та це окрема історія, яка теж вплинула на її майбутнє.
Річ у тім, що художня самодіяльність в училищі, де навчалася, була на досить високому рівні. Тому саме тут творчість юної Тетянки заіскрилася зовсім іншими різнобарв'ям.
У свої п'ятнадцять, коли почала вважати, що вже достатньо доросла, почала зустрічатися з чорнобровим красенем — Олександром. Невдовзі провела його до лав збройних сил і обіцяла вірно чекати. І за кілька років усе так і сталося.
1994 рік. Шумне весілля з'єднало їхні долі раз і назавжди.
1995 рік. Сталося чи не найбільше диво, найцінніший дарунок Господа, як вважала Тетяна, народження любої донечки Анусі.
Життя закрутило і заграло зовсім іншими кольорами веселки. Єдиного кольору, якого увесь час не вистачало для повного щастя – творчої роботи за покликом серця.
Але й тут Доля потурбувалася. Подруга Марина запропонувала працювати викладачем музики у середній школі. Директор школи прийняв Тетяну на роботу, але з умовою, що вона піде навчатися за фахом і здобуде необхідну освіту.
Почалася щоденна робота і очікування літа, щоб здати документи до закладу культури. Але знову втрутилася Доля і вирішила все дещо інакше.
6 лютого 1999 року. Вечір. Узавтра зранку необхідно було поїхати по роботі до колеги з іншої школи, а на руках — хвора донечка. Вирішили малу залишити у бабусі. Так і зробили.
Ранок наступного дня видався морозним. Зима скувала морозцем голу землю і навіть камінчики попримерзали до неї.
Зупинка. Тетяна з чоловіком очікують на вранішній рейс автобуса… Вона не помітила авто, яке летіло прямо на неї…
Коли прокинулася — не пам'ятала нічого. Її перша фраза:
— Господи, за що?
Розплющила очі і побачила стелю лікарняної палати. Наче у пісні "В комнате с белым потолком, с правом на надежду…".
І все ж десь глибоко в душі зажевріла надія на одужання. Була одна мить, що ледве не збила з пантелику, коли лікар зачитував чоловікові її діагноз: травматичні ураження хребта, переломи відростків хребта, переломи 12 ребер, закрита черепно-мозкова травма голови…
Саме тієї миті, почувши тихо промовлений діагноз, відчула жах і аж здригнулася усим тілом. Наступної миті новий спалах жаху — вона не відчувала ніг…
Думки часом не давали заснути. Одні наче намагалися вселити надію, інші ж звучали лікарським висновком…
І раптом у вікно побачила птаху. Вона виспівувала щось своє, щасливе. І вже наступного дня почалася важка виснажлива робота над своїм тілом. Фізична. Виснажлива. Інколи навіть до втрати свідомості. Але з голови не йшли думки:
— Я маю ходити! Я буду ходити! У мене маленька донечка! А їй лише чотири рочки і вона вже стомилася чекати мамусю! Їй вкрай потрібна мама, яка і приголубить, і поцілує вдарене коліно!..
Боротьба за щастя ходити тривала чимало. І хоча щодня поряд були рідні, мама, яка сиділа біля доньчиного ліжка перші місяці, затим чоловік.
Вона дозволяла собі лише важко зітхати й то тільки тоді, коли поруч не було рідних. Щодня болючі масажі, вкрай виснажливі фізичні вправи, спеціальне навантаження, а в палаті — пігулки, уколи, співчутливі мовчазні погляди.
Та коли вперше відчула палець, її впертість і віра в себе і допомогу Господа потроїлася...
І знову щоденна виснажлива робота над тілом!
Вона не хотіла, але сльози горохом покотилися по щокам, коли вперше змогла поворушити пальцями. І це було справжнє диво!
Невдовзі стала на милиці й одразу ж почала в помислах вибудовувати плани. Саме тому почала проситися на виписку додому.