Достатньо було зробити декілька кроків, спуститись за тир і ти в чарівному кленовому лісочку, між старих, порослих мохом і часом велетнів-кленів. Тут і бенкетний зал, і спортмайданчик із турніком та боксерською грушею, і лавочка для посиденьок, і весняна плантація зі збору кленового соку. А ще кожної весни солов'їний концертний зал. Прошмигнувши затінок старих кленів й обережно пройшовши зарості борщовику, ти опинявся на березі тихого, порослого очеретами й рогозами ставку, одного з декількох, утворених греблями в руслі річки Лозуватки, несучої свої сонні води з синьої, туманної далини. А ще численні невеличкі балки, які зеленіли весняними травами, пахли гіркотою літнього полину та жовтіли, і червоніли осінніми гльотом, і шипшиною. Та хотілося чогось свіжого, нового й більш масштабного. І таке місце було.
Ще з перших відвідувань Ерастівського ставка мені впадала в око й манила якоюсь таємничістю темно-зелена стрічка з дерев, там, на іншому краю у верхів'ях водойми. Кулябський ліс, так казали про те місце місцеві і старші студенти. Те що це не просто якісь зарості, а великий лісовий масив, я розгледів зі станції Железняково, під час очікування електропоїзда. Дуже довго я намагався знайти час і компаньйона для жаданої мандрівки, та все якось не складалося.
Хоч у ті далекі й світлі літа години тягнулися десь вдвічі довше ніж тепер, і доба була справжньою добою, а не тим, на що вона перетворились зараз, та все ж час спливав. Дні складались у тижні, сонячні тижні вересня якось непомітно перетекли в жовтневі, принісши перші ранкові похолодання. На заняттях це ніяк не відзначилось, та працюючи в саду, студенти вже вдягали більш теплі речі. До ставків ми ходили вже без купання, тільки половити вудочкою раків, або карасів, спостерігаючи за поплавком, між плаваючим, опалим із тополь і верб листям.
Крім занять, групи більше часу проводили на різних роботах у саду. Та крім саду, нас почали вивозити на тік, до Кулябки. Це віддалений, чи то хутір, чи то анклав технікуму, відірваний від світу, де крім току, були ще тваринні ферми. Дорога перед самою вже Кулябкою проходила вздовж зеленої стіни лісу і по греблі ставка, з якого витікав маленький потічок. Навколо цього острівця не було жодної ознаки цивілізації, самі поля, балки, та ліси. Щоразу проїжджаючи повз ліс, я із захопленням розглядав хащі цього дикого і невідомого куточка. Після цих поїздок, моє бажання відвідати ліс зросло ще більше. Вмовивши Колєсю, Сашка Скакуненка, якого всі називали Комсоргом, Дасича і спокусивши Шельку та Віху Казіка трійцею чекушек із супроводжуючим подібні заходи харчовим набором, ми не знаючи дороги, навпростець, на абум через поля, відправились у Кулябський ліс. На свій сором я не можу згадати, хто ще того дня був разом із нами. Про те що він був, свідчать дві чорно-білі фотографії, які збереглися в мене і на яких ми зображені йдучими вперед до лісу, та вже пазуючими на узліссі, біля вогнища. На фото всі перелічені мною особи, крім одного, того хто залишився по інший бік від лінзи фотоапарату. Хто ти, друже?
Кулябський ліс не був якимсь особливо великим. Починався він із Кулябки і тягнувся до болота в верхів'ях Ерастівського ставка. З нашого боку в нього глибоко врізалися поля з озиминою. Із протилежного тягнулися колії залізниці. Оперезаний увсебіч терновими хащами, ліс був майже неприступним. Щоб пройти в нього потрібно було дертися вузькими стежками між колючими чагарниками.
Сам ліс знаходився в низині пологої балки, низом якої протікала маленька річечка, яка за одними даними мала назву Кринички, а за іншими, Терновка, що перед тим, як приєднатися до Лозуватки, утворювала Ерастівський ставок. Все русло цього пересихаючого влітку потічку було поросле чагарником і перекопане дикими свиньми. Вздовж самого русла йшли їхні стежки і то тут, то там, були великі кабанячі ванни, наповнені багном. Крім диких свиней, у лісі часто зустрічалися руді лисиці. А ще в ті часи було дуже багато косуль. Влітку звичайним ділом було сполохати одну з красунь десь у хащах люцерни, а восени, їхні стада серед білого дня, без остраху паслись на протилежному від Железняково березі Ерастівського ставка, на подив очікуючих електричку пасажирів.
Та головним скарбом Кулябського лісу були квіти. У часи нашого навчання, після остаточного танення снігу, навіть по дорозі зі станції Железняково до технікуму не можна було зійти зі стежки, не наступивши на маленькі, білі зірочки шафрану сітчастого. Цими квітами було всіяне все навколо, наче величезне, зелене небо, з тисячами сяючих зорь. Що вже казати за ліс і прилеглі балки.
Починаючи з небесно-синіх пролісків між ще лежачих клаптів снігу, кожні в свою чергу, вибухали чарівним салютом різнобарвні первоцвіти, підсніжники, крокуси. Кожний не спотворений плугом клаптик землі, з самого початку весни перетворювався на дивовижний килим.
Крокуси і рястки змінювалися примулами, фіалками і конваліями. Та найпрекраснішим дивом були тюльпани Біберштайна. Якось навесні, під час одного з походів, ми опинилися в лісі саме під час їхнього цвітіння.
Розмістившись групою на нашому улюбленому місці для пікніків на краю лісу, ми як звичайно пішли збирати дрова для вогнища. Минувши густі хащі й опинившись у більш світлій частині лісу, присутні застигли в остовпінні. Уся підлога лісу, де більш, де менш густим килимом, аж до русла Терновки й далі, горіла яскравим, червоно — жовтим золотом.
Понад цією золотою дивиною, мов прозорий серпанок, стелилась якась тонесенька димка з випаровувань весняного лісу, де огортаючи, де пропливаючи зверху й роблячи картину ще більш таємничою. Маленькі, сором'язливо — схилені зірочки тюльпанів, немов тисячі золотих ліхтариків, своїм сяйвом, перетворили сірий весняний ліс на справжнє казкове дійство. Такої кількості диких тюльпанів я більш ніде не зустрічав. Не знаю як воно там зараз, та сподіваюсь, дуже сподіваюсь, що як і багато років тому, десь там, під захистом колючого терновника, між хитаючихся під свіжим подихом вітру кленів, знов і знов, щовесни, спалахує червоно-жовтим сяйвом тюльпанове золото Кулябського лісу.
***
Кам'яне Поле було останньою станцією в долині річки Саксагань. Після нетривалої зупинки, висадивши ще купку дачників, потяг рушив останнім відрізком гігантської петлі навколо цього величного пейзажу і перескочивши ще один залізничний міст, колії вивернувши напрям в інший бік, плавно повернули на північ. Хвилин за десять, за кронами дерев вітрозахисної смуги зникли останні ознаки Кривбасу у вигляді величезного, гідравлічного відвалу північного горно — збагачувального комбінату. З іншого, західного боку цього монстра, вздовж його сипучих схилів проходить автомобільна дорога з Тернів на Жовті Води. Частенько проїжджаючи по справах тими краями, я досі жахаюсь цих краєвидів. Хоча треба віддати належне всесильній матінці природі, зараз, це геть інші види. Життя проростаючи у вигляді кленів, ясенів, всюдисущих берестів і різноманітних трав, де трохи прикрило, а де й зовсім затягнуло криваво — руді рани землі. А от ще пару десятиліть тому, то було геть інше видовище. Добираючись іноді до П'ятихаток автобусом з автостанції "Терни", я опинявся в такому місці, яке навіть у мене, дитини Криворіжжя, викликало якщо не жах, то якесь страхітливе відчуття. Навколо були безформені, хаотичні купи червоного, вирванного з тіла землі і розкиданого каміння, з численних труб текли кров'яні потоки, які утворювали такого ж жахливого виду озера, обабіч яких, стирчали вибілені сонцем скелети мертвих дерев. Якимсь чужорідним, сюрреалістичним контрастом виділялися блакитні, з білими палубами драги, які порпалися в цих пекельних озерах. І все це на тлі димлячих труб фабрики. Повна картина апокаліптичного світу з фільму "Крізь терни до зірок" Доречи, чудовий слоган для автостанції "Терни", чому ніхто не здогадався?
Тож знов до електрички. Решта шляху проходила спочатку вздовж мальовничої Мотиної балки, з величезним ставком біля станції "Зав'ялівка", в оточенні осокорів і верб, а потім котився між ідеально-рівних полів, повз Савро й Жовті Води, аж до самих П'ятихаток. Пасажирів майже не лишилося, і порожній, задушливий вагон, розгойдуючись, продовжував свій присипляючий біг.
РОЗДІЛ 8
З п'ятнадцятого жовтня в нашому полку прибуло. Після півторамісячної, переддипломної практики до технікуму повернувся четвертий курс. Десятки нових облич наповнили Ерастівку ще більшим галасом і двіжухою, а черги в їдальні збільшилися до неймовірних розмірів. По-перше, чисто фізично збільшилась кількість їдоків, а по-друге, багато хто з третього, а тепер і четвертого курсу лізли позачергово, і часто навіть великої перерви не вистачало, аби поїсти. Також навіть щоб уранці умитися і почистити зуби, требо було провести деякий час в очікуванні. Та все одно цей хаос і неподобства відступали десь на третій план, зважаючи на одну, дуже позитивну для нас, першокурсників обставину. Як це не дивно, але в традиціях технікуму існувало одне, неписане правило, ним було дуже поблажливе, навіть заступницьке ставлення четвертого курсу до першого. А зважаючи на те, що люду прибавилося і місць у гуртожитках не вистачало, дехто з четвертокурсників оселився в нашому гуртожитку. І хоча третій курс продовжував бикувати по відношенню до нас, все ж це перейшло в якусь підпільну, притаєну форму. Тож принаймні до весни ми зітхнули з полегшенням.
Як злочинців тягне на місце злочину, так і майже сто відсотків випускників Ерастівки хоча б раз, та поверталися до своєї alma mater. Повертались хто після випускного, хто через роки, та більшість це робила одразу, після служби в армії. Приїжджали до технікуму у формі, похизуватися перед вчителями, меншими курсами, тими хто ще їх пам'ятав. Приїжджали такі, начебто й знайомі нам, та вже геть інші. Перед нами стояли підтягнуті, змужнілі, дорослі чоловіки, та крізь цю зовнішню браваду, ми помічали якийсь парадокс. Тоді в жовтні, для нас, першокурсників, четвертий курс представлявся якимись велетнями, кремезними, дорослими чоловіками, а зараз відбувалося якесь диво, до нас підходили звичайні й навіть часто менші за зростом ніж ми, знайомі нам товариші.