Він застиг у моменті, милуючись природою.
Аж ось якесь хлюпотіння, непевний звук долинув до нього. Такий легенький, ледь чутний. Ніби в воді хтось є.
Звук наближався, ставав все тихішим, вже майже недосяжний вухові.
Максим нахилився, щоб подивитися, що там коїться біля самої води, але високий берег не дозволяв нічого побачити. Враз у воді, метрів з три від берега, щось промайнуло. І знову пірнуло під воду.
Максим пильно вдивлявся і вслухався. Здавалося, він перетворився на суцільні очі й вуха.
Зрозумів. Хтось тоне.
— Але хто це? Хто?
Чоловік смикнувся з крісла.
— Що робити?!
Плавав він добре, але як урятувати того, хто тоне, якщо він не зможе зійти до води?!
Максим почав кричати і кликати на допомогу.
Берег мовчав. Ні душі навколо.
А течія вже відносила від берега все далі й далі того, хто хотів жити і з останніх сил борюкався, в надії на порятунок.
Максим більше не роздумував. Він зрозумів, що лишаються лічені хвилини, а можливо навіть секунди.
Він сповз зі свого крісла, руками підтягуючись за траву, перекотився до берега і перевалився у воду.
Міцними руками розсікав воду і стрімголов нісся туди, де востаннє бачив того, хто вже кілька секунд не з'являвся на поверхні води.
— Де ти? Де???
Максим занурювався у каламутну воду вже тричі. Не бачить нічого, бо мул застилає очі. Шарить руками навкруг. Немає. Нікого.
Наче молитву повторює Максим.
Раптом рука намацала щось слизьке. Він швидко відсмикнув руку, звична реакція.
Затим знову провів рукою по тому ж місцю й щось ухопив. Лише виринувши, побачив малесеньке цуценя, яке вже не дихало. За кілька секунд Максим був уже біля берега.
Він не чув, як злякано кричала Катерина, здалеку побачивши, що чоловіка немає у кріслі. Не чув і тупотіння дитячих ніг, які чулися вслід за криком Катерини. Він вдихав життя у це маленьке створіння — цуценя.
Максим робив масаж, перевертав, хлопав по легенях і чомусь увесь час кричав!
Кричав від безсилля. Розумів, що цуценя захлинулося, але не міг з цим змиритися.
І раптом згадав, як за його життя боролися лікарі після того, як на нього впав вантаж на заводі.
— Як так? Живи! Живи, дихай! Дихай! Ну ж бо!
Катерина на березі заклякла. Біля неї зупинилися й хлопці.
Максим стояв по пояс у воді, тримав у долоні маленьке цуценя, яке пищало і скавчало. А він, усміхаючись, ніжно гладив його.
Тієї миті він, дорослий мужик, не соромлячись сліз, що горохом котилися по щоках, пригортав свого нового друга до грудей, намагаючись зігріти оце маленьке створіння своїм тілом.
Катерина стояла, мов вкопана. Вона не вірила своїм очам.
А він стояв. Максим стояв.
Самотужки.
На своїх ногах, ще навіть сам не розуміючи цього.
НЕВИЧЕРПНА СИЛА
Її донечка, її сонечко Вероніка – чемпіонка України з художньої гімнастики! Попереду — яскраве майбутнє з високими злетами.
Тренер дуже цінує свою вихованку і покладає великі надії на її талант.
— Чемпіонкою України з художньої гімнастики стає Іванченко Вероніка! – лунає з колонок на увесь стадіон.
На трибунах догори злітають прапори України, а вболівальники скандують підтримку землячці.
Марія зашарілася.
Хіба вона могла уявити, тримаючи на руках своє маленьке немовлятко у пологовому будинку, що її Вероніка стане чемпіонкою України!
Але до цього був важкий і довгий шлях.
З трьох років Марія віддала дівчинку на секцію художньої гімнастики при Міському палаці культури. Після кількох років завзятої та наполегливої праці, Вероніку помітили під час чергового виступу і запросили до дитячо-юнацької збірної до спортивної школи.
Зозуля кувала роки, але не змогла перелічити тих фізичних навантажень, які взяла на себе маленька Вероніка.
І що дивно, Марія ніколи не змушувала доньку займатися. Навпаки, дуже боялася за її здоров'я і намагалася від деяких вправ відмовити доньку.
12 років. Маленька, майже мініатюрна дівчинка, здобуває перше серйозне звання – кандидат у майстри спорту, КМС.
Як зрадів тоді її татко!
Святкували майже три дні. У школі Вероніку привітав директор, її фото розмістили на стенді "Гордість школи".
Вероніка ж не любила всю цю святкову метушню. Мабуть, тому, що це для неї були звичні спортивні будні. Вона вірила у те, що головна перемога в її житті – Олімпійські ігри, а вони ще ген-ген попереду.
Батьки організували комфортну домашню атмосферу для своєї донечки. Моральна підтримка, поїздки, придбання спеціальних спортивних костюмів, постійна присутність мами поряд – усе це створювало найкращі умови для розвитку і перемог Вероніки.
Найулюбленішою порою року Вероніка визначила для себе літо. По-перше: не мерзнеш на тренуваннях, зручно добиратися до спортивної школи, та й взагалі, Вероніка літом ніколи не хворіла. По – друге: її пристрасть до купання у річці не мала меж. Тільки но у дівчинки випадала вільна хвилинка, одразу ж можна було її знайти виключно на пляжі.
Ця весна застала Вероніку за посиленими тренуваннями. Вона готувалася до одного з найсерйозніших змагань у своєму житті — Чемпіонату України з художньої гімнастики.
Не можна сказати, що для дівчини це було чимось супер новим, бо це був вже пройдений етап, де вона – призер чемпіонату України, призер Європи з художньої гімнастики. Але ж, за умови здобуття перемоги, вона могла стати чемпіонкою України!
Марія пишалася донькою, але завжди хвилювалася за дитину. Інколи хвилювалася настільки, що затерпали пальці на ногах і руках, а все тіло ставало ватним. Кожного разу на змаганнях, вона молилася за свою дівчинку.
Позаду чемпіонат і у Вероніки все літо попереду!
Вона – чемпіонка України!
Після літнього відпочинку з новими силами почне готуватися до Олімпійських ігор. На неї високі ставки їхньої збірної.
А зараз — тільки вона і літо!
Тепер ніщо не завадить їй насолодитися довгоочікуваним відпочинком на воді, на березі улюбленої річки. Вона заробила цю відпустку важкою працею.
Розгін…
Ось Вероніка вже під водою. Пливе, наче русалонька. У воді дівчинка почувала себе, як вдома. Дуже вправно плавала. Таке на воді виробляла, наче тренувалася у збірній з синхронного плавання.
Цього літа вони домовилися з однокласниками відпочивати разом. Вероніка доволі часто пропускала навчання через постійні поїздки на спортивні змагання. Тож, зустрічі з однокласниками були для неї надзвичайно бажаними. Її поважали у школі не лише однокласники, а й друзі, однолітки. Вероніка була товариською дівчинкою.
Незабаром їй виповниться 16. Уже стане дорослою. Хлопці із заздрістю поглядають на досконалу фігуру Вероніки. Та й вона нещодавно зловила себе на думці, що їй дуже подобається Діма з 11 класу рідної школи. Діма теж виявляв увагу до Вероніки і сподівався на майбутні зустрічі з дівчиною.
Серпень був особливо жарким. Сонце нещадно палило усе навкруги. Всі, хто не працював удень, засмагали на пляжах біля річки й час-від-часу купалися.
Друзі Вероніки знайшли одну цікаву місцину. Зібравшись разом, вони пішли до дальнього берега, де височіли труби над водою. Колись тут була водокачка, але з часом все обладнання застаріло й стало непридатним.
Висота найбільшої труби над водою була метрів зо три. Хлопці все не наважувалися стрибнути з труби у воду. У Вероніки ж страху не було. Тим паче, що цього разу Дмитро напросився до них у компанію. Дівчина підозрювала, що саме сьогодні Діма запропонує їй зустрічатися.
Сконцентрувалася. Вона не просто стрибне. Вона ж може більше. Зараз Вероніка зробить подвійний переворот у повітрі й встигне вирівнятися, щоб плавно увійти у воду вниз головою. Висоти наче достатньо.
Стрибок…
***
Вероніка йшла темним тунелем. Навколо все було чорне. Вона навіть не розуміла як може йти, нічого не бачачи навколо себе.
Куди далі, де вихід?
Дівчина блукала, як їй здавалося, вічність.
Десь вчувся говір. Наче зліва. Ні, ніби праворуч…
Темнота.
Раптом почулося, що її наче кликали. Куди ж йти? Хто її кличе?
І вона просто пішла навмання, туди, звідкіль лунало її ім'я.
***
Марія стояла на колінах у храмі Божому і слізно молила про спасіння. І хоча на вулиці була серпнева спека, її неймовірно трусило від холоду. Її тіло аж ніяк не слухалося і часом здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість…
Але вона знала, що будь-що повинна триматися.
І вона знову і знов благає Господа за доньку. За свою дівчинку.
Вероніка вже п'ятий день лежить у комі.
І все та клята річка!
Під водою, куди стрибнула дівчина, попередньо не розвідавши, було чимало комунікаційних труб. Об одну з них і вдарилася під час занурення Вероніка і зламала хребет.
Травми дуже складні…
***
— Доню! Сьогодні тебе прийде провідати Діма, — Марія весело підморгнула донці.
— Діма? – зашарілася Вероніка.
Вона вже майже рік прикута до ліжка, зовсім не відчуває ніг.
А через місяць їй сімнадцять!
Думки раптом повернули дівчину у ті щасливі часи, коли її цілям не було перешкод. Коли кожна хвилина була розрахована тільки для того, щоб вона тренувалася, розвивалася і просувалася вперед до обраної мети...
А тепер лише ліжко.
Минув місяць, як дівчина наполегливо тренується сама сісти у крісло, що на електричному управлінні. Його для своєї улюбленої вихованки привіз її тренер.
Учора вона вперше керувала коляскою і їхала сама.
Марія схудла, почорніла, перестала бути схожою на ту, колись радісну і усміхнену жінку.
Мати, якій ще й не виповнилося сорока, мала вигляд сивої бабусі років 60. Батько теж сильно осунувся. Занурився у себе і віддалився від родини.
Дивно, але Вероніка не здалася. Незважаючи на майже постійний дикий біль, який супроводжував її, щойно вона щось намагалася зробити, вона майже не плакала. Але інколи її біль видавали сльози, які зрадливо починали капотіти.
Але вона ще тоді, щойно її привезли додому і поклали у ліжко, упевнено і твердо вирішила будь-що стати на власні ноги.
Тож, кожного дня виснажувала себе фізичними вправами. І невдовзі наполегливість, а можливо й те, що тіло тривалий час тренували, вона таки дочекалася позитивного результату.