Це сьома тридцять, рано зранку іду я на вокзал.
Заметушилась в натовпі, швидко віднайшла білет.
Підняла голову — моя година скоро, перон 4, вагон 5.
Ще одна мить на рейці, і довкола залишилися лише я.
Хотілось поглядом знайти, за руку потримати,
але згадала; що, сама, прийшла я на вокзал...
Я хотіла мимоволі —
В натовпі, в степу, у полі,
У закутках найпотаємних,
На стежках, химерних, темних...
Мені здавалось, це назавжди.
Тремтіння рук і погляд ніжний,
коли земля іде з під ніг,
при зустрічі і голос рідний,
а при розлуці біль гіркий...
Листи кохання — це не про мить, це про буття.
З усіх століть і людства кількість,
але не просто десь, не просто з кимось.
Бо це — про тебе, це — про почуття.
Шалені і жевріючі водночас,
палке кохання, і про час...
Признайся поки долю можеш оминути!
Вночі, у молитві, сокровенній тиші,
за мене дякуєш, чи просиш повернути?
Ти не бреши, а як забракне слів змовчи,
і хай мовчання відлунням буде чути...
Я їхала в таксі, на думці тиша.
Та навіть сонце на щоці
так шепотіло, тихо-тихо,
спогади тремкі.
Вони жевріли в серці
кожен раз коли я бачила тебе...