Віктор Шевчукевич Володимирович народився 10 липня 2005 року в місті Івано-Франківськ. Я молодий прозаїк-поет, який прагне донести свої думки та почуття до широкої аудиторії.
Серед моїх захоплень – читання, кінофільми та мистецтво. Ці інтереси надихають мене на творчість і допомагають глибше пізнати людську природу та емоції. Я сподівається, що моя творчість знайде відгук у серцях читачів і стане для декого домівкою, в яку можна прийти, в наш не простий час.
Зустрічати щось миле стає все важче, особливо в тих, в кого ми вже встигли розчаруватися. Та ні, я не про тих, хто довго стоїть у черзі, вибираючи продукт за 5 гривень, і не про козла, який підрізає вас на трасі.
— Все дедалі важче, — мовив Вінні, запалюючи сигарету в барі. — Маркі, розкажи, як зиму пережив?
Це часте питання від того, хто живе краще, ніж ти, але з ввічливості запитує про того, кому ти байдужий (можливо)...
Довкола речі страшні,
Світ не ходить на думці одній.
Гіркій, журливій, жахливій
Від втечі твоєї зорі не йшли.
Застрягли в подорожі ті журавлі.
Тобою кохані,
Сумую я за ними, коли читаю сонети.
Але зміни не важливі, коли відкривав я себе...
Тобою хочу бути,
Щоб любити, не зупиняти.
Ті троянди, червоні візерунки
Виховані мною.
Зустрінемося колись, будучи тобою...
Кульки тьмянисті,
Оговтували пустелі кімнати.
Своїм зором, візерунком, кінчиками
В них ходять люди, метушать у ході.
Мені подобається спостерігати
За слухняними очима
Маленького звірятка, що спить у людині...
Покинули домівку сніги,
Такі ясні, як мрії, глибокі.
Зараз не те, як описували всі —
Емоції гаснуть, коли свято без слів.
Дитячі спогади, немов марево пустелі
Сонячні дні, що пішли, забуті...
У місті, де вуличні ліхтарі боролися з темрявою, я стояв на краю безодні, відчуваючи, як страх пронизує мою душу. Це місце, де реальність і фантазія перепліталися, де кожен крок міг стати останнім. Я не знав, що призведе до мого падіння, але експеримент "Дельта" став початком мого кінця — або, можливо, нового початку.
Коли я прокинувся в закинутій домівці, вікна якої були забиті пилом і павутиною, мене оточувала тиша, що нагадувала про загублені мрії...
Ти моя пристрасть,
Печальна
Двері відкриті, коли північ
Місяць пробила.
Зачарована і хтива
Емоцією тебе вони закриють.
Коли поглянемо на кімнати
Свого серця, фотографій вій...
Стою на пагорбі,
Твої очі на мені.
Сумно,
Що сонця не відчуєш ти
Такого теплого, з дорогами доленистими...