Юрій Яновський — Байгород (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Юрій Яновський

Байгород

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Повість має історичну основу – Народне повстання 1918 року у Єлисаветграді (нині Кропивницький) проти анархістів на чолі з Марусею Никифоровою.

На початку твору автор оспівує молодість. Та весна, що про неї йтиметься, давно минула, минуло і літо, і багато років. Лишилися лиш речі, які обв'язала ниткою тремтяча рука, які лежать сиротливо у темному кутку, зберігаючи на собі минулі дотики. Ці речі: фотографічна картка дівчини, гравюра з "Дон-Кіхота Ламанчського", недогарок воскової свічки, шматок шовкового чорного прапора з рештками лозунга "хія – мать", старомодна жіноча рукавичка з невеличкої руки і звичайна пом'ята бинда з плямами крові.

Місто Байгород. Його жителі ніколи не любили тимчасової влади.

Автор порівнює Байгород, що розлігся на річці Інгул, з прекрасною дівчиною, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла.

Зараз у Байгороді владу захопила Маруся. Уже тиждень, як її банда влаштувалася на залізниці. На її чорному прапорі – напис "Анархія – мать порядка". А байгородці тихо готували зброю для повстання. Післязавтра, ясним весняним ранком, Байгород піде на ворога.

Завтра буде добрий день. Марусин ешелон прокинеться, відчиняться теплушки, Маруся зі своїм джурою походжатиме пероном. "Маруся – малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани-галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка?" Щодня Маруся збирає з міста контрибуцію: хліб, шинку, масло і сир, сукно і шовк, чоботи. Містянам досадно бачити таке, бо це все їхнє. Десь за сотню кілометрів від них б'ється золотий погон із червоним прапором. Вони терпляче чекають, годують всіх гінців з тої сторони, що привозять їм відгуки і печаль.

Дивіться також

Завтра Маруся з бандою приїде в місто, в завод, що вже давно не працює. Вона зайде до зали, де зберуться містяни. Вона – смілива жінка, довго мовчатиме, потім перед двотисячним натовпом витягне і покладе на стіл два нагани. А коли якийсь байгородець крикне: "Геть бандитів! До стінки Марусю!", Маруся почне стріляти поверх натовпу. Усі кинуться до дверей і розбіжаться.

І коли її автомобіль рушить знову на вокзал, з вікна заводської будівлі хтось з містян таки вистрелить. Один з п'яти пострілів поранить руку Марусі. Її джура шукатиме в кармані Марусиного френча пов'язку для рани, але знайде лиш старомодну жіночу рукавичку. Рукавичка полетить на брук. А ввечері Маруся відомстить: її броньовик їхатиме вулицями міста і стрілятиме по вікнах. Всі ці події відбудуться лише завтра.

А сьогодні вечір. Навколо пробуджується весна. Молодий юнак блукає вулицями міста і думає про Лізу. Вона щосуботи йде до церкви і, поставивши свічку, жадібно тулиться до одежі божих матерів. Сухі гарячі губи наче хочуть щось ізнайти. А дома в неї горить невгасима лампадка, пахне воском і оливою. Сухі трави, чорнобривці й мак, освячений на Спаса, – дарують хаті степові пахощі. Лізі 19 років, вона вийшла за вдівця і доглядає його малу дитину. Чоловіка її вже 3 місяці нема. Вона вийшла заміж наче через жалість: залишився чоловік сам, дитина на руках і контужений у голову.

Думки ці не виходять з голови юнака. Він бачить вогники: це люди йдуть з церкви і несуть свічки, бо сьогодні Страсний четвер перед Великоднем.

"Наш герой іде собі й іде. Його ім'я звичайне і аж надто просте. У Сервантеса воно звучить добре. Але герой наш іще юнак зовсім. Він не може бути мудрим лицарем Ламанчі. Він юнак, з якого, може, ще виросте лицар. Тому ми робимо його лише небожем славного ламанчця і даємо йому перше ім'я дядька – Кіхана. А може, це буде до деякої міри й присвятою".

Ліза кликала його "Тихий Вітре". Коли вона запропонувала йому дружбу, він відразу зрозумів, що дружба переросте в кохання. Коли він захворів, вона сиділа коло нього і щебетала веселим голосом. Одного вечора вони гуляли містом. Ліза розповідала про дитину свого мужа, яку дуже любила.

Хлопець йшов містом. Настрій був чудовий: такий він буде і в житті. Нараз Кіхана пішов швидше, бо почув голос. Дві жіночих фігури несли свічки і говорили. Молодша жінка признавалася іншій, що вже рік після того, як вийшла заміж, "ходить з нерозплетеною дівочою косою!" Вона сказала: "О, коли б мені сильний юнак! Я чекаю його всі дні. Коли він прийде, я йому…". "Доброго вечора!" – перебив Кіхана і здивувався, бо молодшою жінкою була Ліза.

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Байгород, анархісти, п'ять пострілів і грузовик з кулеметами будуть у вечір п'ятниці. А день п'ятниці був для Лізи й Кіхани. У них сталася найважливіша подія юності.

Ліза й Кіхана прийшли у її будинок. Дитина пішла з бабою до міста, і порожній дім стояв і мовчав. Вони стояли і дивилися у вікно, на весну. Кіхана признавався Лізі в коханні. Говорив, що вона – єдина жінка у цілому світі. Що ради неї будувалося й руйнувалося все. Поки він признавався в коханні, на вулиці почулися тих п'ять пострілів, один з яких поранив Марусю. Потім проїхав автомобіль анархістів. "Хай йому чорт, – каже Кіхана, – отак і поговорити не дадуть". Хлопець сміявся і признавався: "Я тебе люблю, Лізо…" Вона мовчала. Її обличчя, сухорляве й матове, прикрашували чудного кольору очі та величезні вії. Очі мала чудні. Удень зеленаві, надвечір – блакитні, вночі – сірі й прозорі. Ліза відповіла: "Тихий Вітре, я не знаю, чи я люблю тебе, Тихий Вітре".

Кіхана слухав історію Лізи: вона не може жити без блакитних очей чоловіка. Її любов до чоловіка така неземна, вона кохає його безмірно і не може без нього жити. Так, вона помітила, що почуття, яке викликає в неї Кіхана, цілком протилежне цій любові. Воно грішне, це почуття. Його треба гнати від себе геть. Її голос сухий і фанатичний.

Те, що розповідала Ліза, Кіхана все знав. Що її чоловік, повернувшися з війни, не застав першої жінки – вона померла. Він одружився з Лізою. Ліза стала жити в нього. І якась непевність, страх і нервовість зробилися ознакою її одруження. Вона почала ходити по церквах. Приймати старців і монашок.

Раптом Кіхана запитав Лізу, чи вона, яка рік мала мужа, знає, що таке мужчина? Ліза відповіла, що ні…

Ліза ледве дихала в Кіханиних обіймах. Свічка давно погасла і лежала на долівці. "Не можна, Тихий Вітре. Гріх великий. Залиш мене, Ві… Ти мені любий, але муж… Покарає мене…" В цей час броньовик стріляє по вікнах. Втручання кулемета в інтимні справи іноді має чудне значення. Раптовий акцент зовсім обезсилює. Воля летить геть, і лише віковічний голос крові заявляє про свої права.

…За далеко миль звідси, у Берліні, молодий високий мужчина під дощем чекає трамвая. Чоловік має широкі плечі, і німці здогадуються, що він іноземець. Чоловік прислухався до дощу, до власних думок. Він згадує установу, де висиджує дні біля столу і вікна на сусідню площу з бронзовим Фрідріхом (пам'ятник у Берліні); свої прогулянки до Зоологішер Гартен; свої листи до коханої жінки в Прагу, де жінка кінчає школу. Він побачив крізь дощ її хлоп'ячі задерикуваті очі і скандинавський льон на голові. Вона нічим не нагадувала йому рідного міста. Вона мріяла лише про його батьківщину, бо знала, що там усе неймовірне і величне. Свого мужа любила серйозно і просто, завороживши його і притуливши до себе. Чоловік був гордий згадувати про таку юність, про обійми такої жінки!

Чоловік зайшов у трамвай. Згодом у трамвай зайшла дама з сухорлявим своїм власником. Чоловіку здалося, що в нього обірвалося серце. Це була його дівчина, тільки волосся її з чорного стало зовсім золоте, і в очах світилося ще дві зорі. Чоловік не вийшов на своїй зупинці. Два рази вона подивилася на нього. Приголубила наче. І раптом якась думка прийшла їй, вона піднесла вгору палець, затримала подих і щось сказала про себе, але так, що її чоловік не зрозумів нічого. Чоловік попросив у незнайомця прикурити. Це вперше він закурив, а потім сказав: "Вона не здається мені щасливою. Правда, гер?"

…Ранок Великодньої суботи. Кіхана розбудив шалений гук дзвонів. Юнак п'янів від дзвонів. Вони пішли з Лізою по вулиці. Він їй новий і рідний. Щоки цвітуть рожево. Навіть хода в неї набула трохи лінивої досвідченості. Вона йшла, знаючи, на що ступить далі.

Старий байгородець, виглядаючи з хвіртки, покликав Кіхана. Байгородець мав двостволку, хлопець сказав, що має карабін. Кіхана сів на лаву коло хвіртки. Біля нього сіла Ліза. Вони дізналися, що Маруся має їхати зараз до їхньої церкви, і байгородці вирішили вигнати її з міста. Кіхана засміявся і замовк. У Лізи в кишені був браунінг, залишений чоловіком.

На вулиці показався грузовик. На ньому анархісти і гвинтівки стирчали на всі боки. Кіхана наказав Лізі зайти у двір старого байгородця. Коли вона зайшла, юнак пішов до грузовика і вистрелив. Вслід за ним байгородці почали стріляти, і так жителі міста отримали першу перемогу.

Місто одразу загубило свою спокійну метушливість. По всіх дворах почалася стрілянина. Байгородці готували зброю.

…Полковником повстанчого корпусу передмістя став Балка, немолодий чоловік, що носив живіт, як орден за хоробрість. Полковник викликав Кіхану з фронту за ріг, сів із ним на східцях і розповів про геройську атаку височин Ярмарочної гори, про шалений биндюжний обхід водопровідної будки, де засіли переважаючі сили ворога, про сміливий напад на селянські підводи з сіном для утворення з них траншей, бліндажів, вовчих ям і інших військових назв. Полковника вдарило в пафос.

Коли більшість анархістів лежала вже в страшних позах, а поранена меншість почала розривати себе гранатами з розпачу, полковник знову повернувся до попередньої розмови. Він, настрочивши армію Кіхани на геройські вчинки, перекинув свої бойові корпуси праворуч, трохи потіснивши іншого полковника.

Другий полковник був великим і міцним, його голова, як тиква. На всі боки в нього з голови стирчало волосся. Він був повною протилежністю першому.

1 2

Інші твори Юрія Яновського скорочено:


Дивіться також: