Юрій Яновський
Байгород
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Повість має історичну основу – Народне повстання 1918 року у Єлисаветграді (нині Кропивницький) проти анархістів на чолі з Марусею Никифоровою.
1
Молодість, безнастанний юнацький гул... Думок струмені – чисті й прозорі. Не чуєш кінця своєї сили, юначе. Ех, молодосте буйна!..
Минула вже давно та весна, пройшло за весною літо й згоріло; і чимало інших літ виростало на тій землі, щоб пов'янути, квітло, щоб одквітнути, і жило, щоб ізгинути. Речі зосталися, їх обв'язала ниткою тремтяча рука, вони лежать сиротливо у темному кутку, зберігаючи на собі минулі дотики, а все прийдешнє переходить в минуле. Хіба кладе трохи жовтої затхлості на фотографічну картку дівчини та на гравюру з "Дон-Кіхота Ламанчського", де той стереже зброю на постоялім дворі, перед посвятою в лицарі, і не бачить, що зброя ця – сідла й ослячі шлеї. Недогарок воскової свічки надгризли трохи миші, шматок шовкового чорного прапора з рештками лозунга "хія – мать" – припав пилом. Ще старомодна жіноча рукавичка з невеличкої руки. Шоста річ мало кого зацікавить. Звичайна пом'ята бинда з іржавими плямами – кров'ю, що змінила колір від давності.
2
Ми, байгородці, ніколи не любили тимчасової влади, себто всіх тих, що, зайшовши у гості, хотіли покласти на нас свої носилки і повісити на нашу вішалку шинелю і кобуру нагана. Ми – місто величеньке, звише півсотні тисяч, і кожна така влада мала з нами клопіт.
Ми знаємо, що наше місто, розлігшися на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла.
Дівчина, що про неї згадуватиметься далі, була з Байгорода. Коли захочете відшукати її, аби переконатися в тій правді – її вам оповідатимуть, ви згадайте тільки: дівчина живе в Байгороді, що ніжиться й зараз на обох боках ріки. Вона покаже вам усе, що залишилось, і усміхнеться до вас тепло, як колись, коли стояла в борні.
Може, ви думаєте, що дівчина носила рейтузи або з одрізаною косою віялася по місті? Помиляєтесь, наша землячка ходила тихо, чорна коса одтягувала її голову трохи назад, і це надавало їй погордого вигляду. Вона залишалася завжди павою, не надіваючи воронячого пір'я. Її очі… але ми надто захопилися нашою героїнею. Продовжуватимемо про Байгород.
- Байгород (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
- Байгород (стислий переказ) ▲ читається за 20 хвилин
Події ще не розгорнулися до кінця. Наче чоловік замірився рукою на осине гніздо. Не махайте вже руками, не рвіть на собі одежі в розпачі та печалі, не тікайте сліпо – вам немає порятунку. Можна порадити: йдучи на ос, майте під руками воду. Коли чоловіка жалять оси, він тікає до води і, залізши під неї, порпається руками в болоті, щоб його вода не виносила.
Зараз Маруся стоїть з ешелоном у Байгороді. Вона недавно приїхала і зараз поповнює щодня свої сили. Кажуть, що чорний прапор у неї з чистого шовку і називається: "Анархія – мать порядка". Маруся замахнулася рукою на Байгород. Не рвіть на собі одежі з розпачу та печалі. Де та вода, що в неї можна заховатися від осиного гнізда?
Зараз тихо й спокійно. Лише кине хтось іноді гранату за містом для проби. По дворах без перерви стріляють. Це байгородці перевіряють порох у порохівницях.
Місто без влади. Пройдіть ви від вокзалу до Балки, від Балки до Ярмарочної площі і єврейського гробовища – наче пустелею ступатиме нога, у кожнім дворі клацатиме затвор, і невидима мушка пройдеться по вас. А ви не бійтеся, коли свій.
Післязавтра все почнеться з сонцем і розгорнеться в героїчну картину. Ясним весняним ранком Байгород піде на ворога. Тяжко сказати про сили, що цим рухатимуть. Ми люди зацікавлені – самі ми тоді вихлюпували з себе кров на славну землю Байгорода. Тяжко назвати почуття, що є в нас до кожного каменя на землі нашого дитинства. Це не любов, ні. Ну як вам назвати це почуття до Байгорода?
Завтра буде добрий день. Марусин ешелон прокинеться рано і вмиється лапою, як поганий кіт. Сонний анархіст вигляне на перон. Потім хтось крикне хазяйським покриком. Теплушки відчиняться. Перон наповниться сміливими браттями-анархістами й бандитами. Вони всі зберуться до вагона, де роздаватимуть їжу. Так почнеться завтра день.
Маруся вийде трохи згодом. Наче вороняча зграя обсяде перон. Її джура – рябий і чубатий – крикне про "струнко". Маруся проходитиме перон, і за нею півколом будуть сунути браття-розбійники.
Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани-галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка?
Вона знає добре місто, бо стоїть у Байгороді тиждень. Щодня вона посилає одного чи другого свого помічника у місто по контрибуцію: збирають хліб, шинку, масло і сир, сукно і шовк, чоботи.
Навкруги стоїмо ми, байгородці, і дивимось мовчки. Нам досадно та боляче. Все це належить нам.
Десь за сотню кілометрів від нас б'ється золотий погон із червоним прапором. Ми терпляче чекаємо. Ми поїмо й годуємо всіх гінців з тої сторони, що привозять нам відгуки і печаль. Не можемо ми зараз дати Марусі по шапці – ще не час, не виповнився ще наш келих.
Завтра Маруся пройде перон, зайде до вокзалу і піде до автомобіля. Чотири цигани замруть біля двох кулеметів, ледве вона вийде. Сяде в авто, за нею наб'ється туди ціла банда. Авто помчить до заводу, де збирається цвіт Байгорода. Байгородці – робітники, люди околиць і гетто.
Автомобіль під'їде в розгарі балачок. Стане коло воріт і зареве сиреною. Маруся ввійде до двору і підніметься східцями до зали (колишня їдальня) і, залишивши своїх анархістів коло дверей, сама зайде досередини.
Одразу почнеться гамір і крик. Усі повскакують із місць. Стиснуть кулаки. А Маруся піде крізь усю залу до столу президії, стане збоку мовчки і вийме з-за пояса два нагани. Покладе їх на стіл перед двотисячним натовпом. Все вщухне.
Потім хтось один вискоче на стілець. Закричить полохливо, зблідши до краю. Цей крик підхоплять інші. Вся зала крикне: "Геть бандитів! До стінки Марусю!"
Закусить собі губу Маруся. Заграють зелені очі. І стоятиме вона мовчки – смілива жінка. Вона чекатиме довго. Потім вона схопить обидва нагани і почне стріляти поверх натовпу. Усі кинуться до дверей і розбіжаться.
Анархісти влетять досередини з гранатами. Побачивши свого командира живою, вони майже винесуть її на руках до автомобіля. Автомобіль рушить знову на вокзал.
Не встигне він проїхати усіх заводських будівель, як з вікна вигляне голова байгородця. Один з його п'яти пострілів влучить Марусю в руку. Шофер пустить швидше машину, а рябий джура, стріляючи з лівої руки назад, правою хотітиме дістати щось із кармана Марусиного френча – зав'язати руку. Але він знайде там лише жіночу старомодну рукавичку, що її не могла викинути жінка-командир. Рукавичка полетить на брук.
Пізно ввечері Марусин броньовик разів зо два проїдеться по головній вулиці Байгорода, стріляючи на обидва боки з кулеметів по вікнах. Потім і він заховається на вокзалі. Напружено йтиме ніч.
Всі ці події відбудуться лише завтра.
3
Сьогодні вечір. Розпустіть скоріше свої бруньки, дерева. Ударте в литаври, гуси, перелітаючи ніч над Байгородом. Ну, допоможіть же їй завітати – весні.
Вона якась чудна жінка. Її очі блимають, як на небі світила, і дивиться вона завше крізь вії. Щосуботи йде до церкви і, поставивши свічку, жадібно тулиться до одежі божих матерів. Сухі гарячі губи наче хочуть щось ізнайти. А дома в неї горить невгасима лампадка, пахне воском і оливою. Сухі трави, чорнобривці й мак, освячений на Спаса, – дарують хаті степові пахощі. Дивно й чудно це мені.
Так говорить молодий юнак, блукаючи байгородськими вулицями. "Хай би вона була старою бабою, а то лише 19 літ цвіли їй квіти. Рік лише ходить заміжньою, доглядаючи чоловікову дитину, а тепер ось третій місяць його не бачить".
Вона вийшла заміж наче через жалість: залишився чоловік сам, дитина на руках і контужений у голову. А вона дурною жіночою любов'ю цією занапастила свій день.
Поле, моє поле! Місто моє. Ти найпрекрасна в світі дівчина.
Життя – є молодість, труд і любов.
Молодість, як дивовижний рубін, мусить горіти на серці. Все життя чоловік лише шліфує грані своєї молодості. На заході днів він засяє нестерпучим блиском. І погасне. Бо другої молодості немає в світі.
Труд, як матерня рука, веде нас по стежці. Він є вірним другом молодості. Він ніколи не зраджує.
Любов, відчуваю я її, як дорогу, теплу долоню на голові. Вона перебирає моє волосся, лоскоче мене за вухом, ніби я якесь мале. Вона – щось таке, що підносить чоловіка вгору, і завмирає в нього дух, і мить він думає про вічність.…
Думки ці не виходять з голови юнака. Довгі вулиці байгородських околиць тихо сплять.
Над містом ніч. Люди міста знають вагу і значення праці. Безугавна праця з дня на день. Цим місто й відзначається від села. Село інакше думає про це. Воно не має культури великих селищ. Машина ще не вплинула на нього організованістю і єдністю. Земля, як ненажерлива істота, забирає всі сили. Каторжний, неймовірний труд на землі! Він привчає до хижацтва і чужолюбства. Гаряча пора літа відійде, сідає на коня хазяїн землі – їхати погуляти і пошукати слабшого.
4
Вогники ходять по Байгороду. Поламані тіні метушаться по стінах будинків. Прослідкуємо за ними. У місті тьма. Вогники ходять групами, хвилюються, зникають, знову світять. Сьогодні четвер перед Великоднем.
Наш герой іде собі й іде. Його ім'я звичайне і аж надто просте. У Сервантеса воно звучить добре. Але герой наш іще юнак зовсім. Він не може бути мудрим лицарем Ламанчі і підняти на своєму щиті ім'я Дон-Кіхота. Він юнак, з якого, може, ще виросте лицар. Тому ми робимо його лише небожем славного ламанчця і даємо йому перше ім'я дядька – Кіхана. А може, це буде до деякої міри й присвятою.
Тепер аж починаємо оповідати.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
5
"Тихий Вітре, – сказав сам собі Кіхана, повторюючи ім'я, що дала йому Ліза, – як ти гадаєш, Тихий Вітре?" Запитання показувало задуму.