Він порізав шматки сала на четвертини, понизав їх на мотузок і почепив осавулисі на шию. Жінки вхопили осавулиху попід руки та й повели по селі. Микола йшов попереду й грав на скрипці.
Осавула, довідавшись про цей Миколин та Кавунів вчинок, спересердя пішов до пана й набрехав на усіх, а найбільше на Джерю та на Кавуна. Микола з товаришами знайшли осавулу і дали йому півсотні добрих київ. Осавула знов пішов до пана й розказав, хто його побив палицями. Пан постановив віддати Миколу, Кавуна і їх однодумців в москалі, та ще як можна швидше.
У темний осінні вечір, коли Джериха уже спала, Микола сказав Нимидорі, що мусить сьогодні тікати з села. Жінка дуже ридала, нагадувала про дитину, стару матір. Микола не міг більше лишатися в селі. Взявши одяг та харчі на дорогу, він пішов на вигін, де його чекали Кавун і чотири чоловіки.
Нимидора довго плакала і побивалась. Раптом вона побачила надворі вогонь. Прокинулася і Джериха. Вони побачили, що десь далеко у селі пожежа. Нимидора сказала, що Микола покинув їх. Жінки плакали і не знали, що робити.
Микола з товаришами тікав з села. Коли вони вийшли на гору, то побачили пожежу. Чоловіки дивилися і все казали, що хтось зумисне підпалив тік... Вони зайшли у ліс, а в Джериній хаті ще довго голосила стара мати з Нимидорою, якій привиджувався Микола.
Частина III
Микола з товаришами помандрував на сахарні в Канівщину, в Стеблів. Директор сахарні не спитав вербівців про паспорти, не спитав навіть, звідкіля вони родом, і тільки позаписував їх імена та прізвища. Микола назвав себе Іваном Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату по три карбованці на місяць на панських харчах і звелів йти до сахарні.
Бідним хліборобам було важко звикнути до великих машин і шуму. Жили чоловіки у довгих і брудних казармах. Можна було подумати, що то кошари для овець, а не хати для людей.
Минув рік після того, як вербівці втекли. Була неділя. В селі почали благовістити на службу, а бурлаки сиділи в казармі. Між ними був і Микола Джеря. Він дуже помарнів, лице постарілось. Він грав на скрипці, деякі бурлаки пили горілку, а багато просто спали на підлозі. Раптом в казарму вбіг Кавун і крикнув до Миколи, шо треба тікати, бо в місті в заїзді побачив пана Бжозовського. Пан справді приїхав в Стеблів, бо хотів з сільською поліцією половити своїх кріпаків і вернути додому.
Вночі Микола та інші чоловіки пробралися до корчми, де спав пан. Микола кинувся на Бжозовського, але тому вдалося втекти і видертися на горище. Тим часом бурлаки у двох темних кімнатах ніяк не могли знайти пана. Та їм потрапив до рук вербівський осавула. Його сильно побили, а пан так налякався, що між латами продер кулики, видерся на покрівлю і стрибнув з стріхи додолу. Він побіг через двір і сховався у бур'янах. Вдосвіта пан рушив в дорогу з Стеблева. Він боявся, що про його пригоду знатиме вся Вербівка та пани-сусіди. А бурлаки тікали на південь. Вони прийшли на Черкащину, де також були сахарні.
Частина IV
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Сахарні стояли за великим ставком, захищені глибоким ровом і обгороджені стіною. Тут було наче невеличке містечко: стояли житла для німців та для писарів, дім директора рафінаду, школа для писарів, крамниці, а серед майдану стояла прездорова сахарня. Керував тут орендар Абрам Мойсейович Бродовський. Всі заводи належали багатому пану, який жив за кордоном. Бродовський був поганим господарем: огорожа місцями лежала на землі, по двору стояли гнилі калюжі; будинки були облуплені, вікна в хатах були повибивані.
При першому знайомстві вербівські бурлаки не зняли шапок перед Абрамом, не поклонились, а Микола згорда говорив до нього "ти". Бродовському це не сподобалося. Він, взявши в посесію сахарні, довго морочивсь, поки привчив людей казати йому "ви", а хто на нього тикав, тому він довго не видавав плати за роботу. Бурлаки згодились з Бродовським по три карбованці на місяць, на його харчах і пішли до казарм. На обід дали поганий борщ, у якому плавали таргани, кашу з тухлого пшона. Хліб був чорний, як земля.
Через місяць бурлаки пішли до посесора за грішми. Микола зустрів на подвір'ї жінку Бродовського. Вона була убрана по-панськи, але одяг був дуже нечепурним, а волосся на голові розкудлане. Микола звернувся до неї на "ти", питаючи, де її чоловік. За таку неповагу Бродовський вилаяв бурлак і видав не всю місячну плату. Коло самих заводів Бродовський мав шинок, і бурлаки пропивали там майже всі гроші, які заробляли.
Настала зима. Посесор харчував бурлак зіпсованими продуктами, тому в великий піст в його казармах люди почали масово помирати. Бродовський наказав бурлакам самим ховати мерців. Наші вербівські бурлаки задумали йти у херсонські степи. Та перед цим несподівано захворів Кавун. Він довго не признававсь, що слабий, і ходив на роботу. Одного вечора Кавун зваливсь з ніг; його перевезли в лазарет. Микола сидів коло нього й думав. Кавун згадував Вербівку, дружину і дітей, а коли крикнув ім'я Нимидори, то це неначе ножем укололо Миколу в саме серце.
Після Кавунової смерті в посесора зостались його гроші за цілий місяць. Микола просив Бродовського віддати ті гроші йому до рук; хотів передати їх в церкву на помин душі небіжчика. Та Бродовський гроші не віддав.
Микола з іншими вербівцями вирішив, що треба йти на заробітки в степи. До них пристало ще кілька бурлак, і, як тільки надворі потеплішало, бурлаки накупили харчі, забрали клунки на плечі й помандрували на широкі херсонські степи. Довго вони йшли, поки побачили степ.
Одного вечора вони зустріли якогось чоловіка, який розповів, що не один рік блукає по цих степах, знає усякі місця. Чоловік попросив прийняти його до ватаги, бо теж хотів йти на Бассарабію. Бурлаки не довіряли йому, але прийняли. Чоловік представився як Андрій Корчака. Оскільки до Бассарабії було ще далеко, вирішили наймитися на роботу у селі Колонтаївка. Заробивши трохи грошей, бурлаки пішли далі до Дністра.
Частина V
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Одного дня бурлаки побачили високий бассарабський берег по той бік Дністровського лиману. На горах забілів Акерман з церквами та садками. Картина за лиманом була дуже пишна. Андрій Корчака порадив почекати ночі, бо всюди були станові. А вночі бурлаки пішли до перевозу, де стояли човни.
На Бассарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувати людей. Бессарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо тут було мало людей.
Перепливши лиман, бурлаки пристали проти села Кривди. Щоб чоловіків приписали до села, потрібно було дати по п'ятнадцять карбованців. Пристав не спитав їх, звідкіль вони і хто вони, і позаписував їх міщанами в посад Кривду. Пристав записав Миколу батьком – Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Подававши ймення усім новонародженим, пристав забрав гроші з бурлак і видав їм паспорти.
Чоловіки пристали до рибальської ватаги, якою керував отаман Іван Ковбаненко; він був сам і хазяїном, і отаманом ватаги. Отаман був чоловік невисокий, але дуже широкий в плечах, з великою головою, з здоровими чорними вусами, з запаленим лицем і чорними блискучими очима. Ковбаненко розповів свої правила: половина риби буде його, а половина – усіх інших, неводи його, а за харчі платити по половині. Бурлаки погодилися, а отаман навіть не спитав їх, звідкіль вони і що вони за люди.
Перед тим, як ловити рибу, голодних бурлак добре нагодували. Від того часу, як вони втекли з Вербівки, вони й разу не обідали так сито і смачно. Після цього всі сіли у човен, взяли невід і вирушили ловити рибу. Отаман возив рибу в Акерман і продавав її свіжою на базарі.
Через тиждень настав час ловити рибу в морі, а не в лимані. Рибалки зібрали все потрібне і попливли до Акермана. Там вони пристали до великого села. Село було українське. Тут, як і в самому Акермані, що став уже зовсім українським містом, були люди з усіх українських губерній. Край був багатий та пишний, як рай. Отаманова хата стояла на хуторі. Хата була чимала. Отаман мав жінку, вже немолоду, але проворну, та дочку, яку звали Мокрина. Дівчина була тонка й висока, як тополя, з тонким рівним станом. Мокрина вгледіла Миколу, і її лице одразу почервоніло, мов польовий мак.
Наступного дня рибалки здійснили звичай вихідчин: у світлиці отаман почастував горілкою двадцять чоловік, потім усі поцілували образ і хліб, присіли на дорогу. Згодом отаман узяв образ і хліб з сіллю і вийшов у двір, за ним вийшли всі рибалки. Образ і хліб сховали на возі. На прощання отаман наказав дружині через тиждень приїхати і привезти харчі до куренів на пересипі.
У першу ніч вони зловили багато різної риби, між якою був навіть дельфін. Перший улов належав отаману. Кухар приготував гарну вечерю, після якої щасливі рибалки почали дражнити один одного прізвищами. Одного рибалку з великим носом, як цибуля, продражнили Цибулею, другого – Перепелицею, третього – Задерихвостом. Один Микола сидів смутний, похиливши свою чорноволосу голову.
Через кілька днів отаманова жінка та дочка вивезли возом харч для забродчиків. Отаман наказав дружині везти зловлену рибу у місто на продаж. Мокрина знову вгледіла Миколу, і все її лице до самих брів ніби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повітрі й покращав. Він глянув на її молоде лице й чогось пригадав собі Нимидору. Хотілося йому вернутися до Вербівки та забрати в степи жінку, матір і дочку. Рибалки продражнили Миколу Смутком.
Настало душне, гаряче літо. Риби ловилось все менше та менше. Отаманська дочка частіше та частіше навідувалась на берег, та все трохи ніби чіплялась до Миколи. Це залицяння усім кинулось в очі, навіть батькові.
Частина VI
Як минуло літо, отаман почав ділитись заробітком: взяв собі половину, а другу віддав грішми забродчикам. Влов був дуже добрий. Рибалки заробили чимало грошей, придбали новий одяг, найняли музики і відсвяткували у шинку. Корчака пропив усі гроші й почав пити набор; за ним почали пити набор і другі бурлаки.