Поза часом і простором

Олесь Бердник

Сторінка 9 з 17

І в ту ж хвилину жах скував його серце. Дівчини не було! Вона зникла!..

— Що це? Божевілля? — прошепотів Святослав, дивлячись дикими очима навколо. — Чари! Чари…

Але голос розуму переміг. Кілька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, і, нарешті, зрозумів, що не було ні планети, ні людей, ні жриці!.. Була, як завжди, неймовірна, болюча галюцинація під час якої зорельот, обігнувши в просторі систему Сіріус, повернув назад, до сонячної системи..

Гаряча сльоза вперше в житті покотилася по худій щоці Святослава. Кінець! Кінець всьому!

Куля Землі заповнювала все небо, неймовірно швидко збільшувалася. Святослав припав до ілюмінатора, божевільними очима впився в рідну планету.

— Мері! — з відчаєм простогнав він…

…В ту ж мить космольот врізався в земну атмосферу, Швидкість його була такою грандіозною, що апа-рат разом з людиною вмить перетворився в хмару газів, а кілька уламків пронизали вечірнє небо над приволзь-кою рівниною…

ПОХІД У ВСЕСВІТ

…На бетонованому майдані космодрому, на відстані двохсот метрів один від одного, стояли ютові до старту три велетенські космольоти. Завтра вранці — о третій годині — коли ще всі будуть спати, апарати по-мчать до інших зоряних світів.

Заходило сонце і золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, підійшов до радіопередавача. Треба було рапортувати в Академію про підготовку до польоту. Хіба ж це звичайний політ? Він теж вдарив старістю об землю, і сам веде флагманський корабель. Другий — молодий інженер, а третій — Віктор Барвицький. Мері може гордитися своїм сином. Він в 19 років одержав дозвіл вести в Космос таку велетенську складну машину…

Копилов крутнув ручку радіо, відшукуючи потрібну хвилю. Крізь свист і музику раптом проник в кімна-ту з динаміка знайомий тривожний голос:

— Земля! Земля! — говорив він.

— Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрівників на Місяці або на Марсі терпить біду?

— Говорить Барвицький, — донеслося з чорного отвору. Копилов зблід. Він, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смерті… Він сумно, з докором посміхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пізно!!!

Через кілька хвилин Копилов мчав у відкритому авто за містечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Він зупинився біля прекрасної вілли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтріпане си-зе волосся, Копилов швидко пробіг по східцях і відкрив двері до кімнати…

На канапі сиділа Мері — посивіла, змарніла, а біля неї, поклавши голову на її коліна, спав син Віктор — красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице і в думці прощалася з ним — останньою своєю надією…

Стукнули двері. Мері злякано підняла голову Там в напівтьмі чорнів силует Копилова. Очі в нього світи-лися страшним вогнем, обличчя було спотворене, ніби від болю.

— Що? — злякано прошепотіла вона.

Він, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово…

— Він? — беззвучно запитала Мері.

— Так, — хитнув головою Копилов. — Все пропало… Через кілька хвилин — катастрофа. Я чув його по радіо.. Він звертався також до вас…

Раптом метеорит спалахнув над обрієм і покотився до землі. Зелене світло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вікна, зупинився. Пролунав далекий грім.

Віктор підвів розтріпану голову з колін матері.

— Мамо! Що це?

— Спи, синочку! Це впала зірка. Десь померла людина, як кажуть старі люди, — стримуючи сльози, від-повіла Мері…

…Мері обняла спочатку Віктора, потім Копилова. Вона була майже спокійною. Вона зробила своє діло — син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..

Вона піднялась навшпиньки і прошепотіла в ухо Копилову:

— Коли будете в іншому світі — розповісте сину про Святослава…

— Добре, — відповів старий академік. — Розкажу. Ніщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь…

Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненні смуги, мов казкові дороги. То відлітали могутні апарати в безодні Космосу, несучи в собі незламні, безстрашні серця, які людство посилало для завоювання Космосу…

Розум починав свій великий похід — похід у безкінечний Всесвіт…

ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА

ЗАГРОЗА З КОСМОСУ

— Ну от… Я показав усе, що могло вас цікавити. Буду дуже радий, якщо наші роботи допоможуть вам!..

Сказавши це, інженер Валерій Тригуб гаряче потиснув малесеньку ніжну руку Вікторії Деніс. Вона захо-плено — знизу догори — дивилася милими сірими очима на велетня-інженера який своєю сердечністю і незви-чайною внутрішньою силою полонив її експансивну душу ще тоді, коли вони зустрічалися в минулому на кон-гресах космонавтів. З першої зустрічі між ними простягнулася незрима нитка хвилюючого почуття, яка тепер була вже дуже міцною.

— Спасибі, — каліченою російською мовою сказала дівчина і засміялася.

Засміявся і Валерій. Йому було приємно дивитися на біляву, тонесеньку дівчину. Здавалося — дмухни на неї, і вона полетить!

Ця дівчина була керівником американської делегації інженерів і вчених, які приїхали сюди, щоб пере-йняти досвід російських конструкторів по будуванню космічних ракет. Кілька дній тому стратоплан примчав їх на Урал, де вони знайомилися з новою конструкцією гігантського зорельота, що був збудований за проектом Тригуба. Потім російська делегація повинна була їхати в Америку, щоб подивитися, що зроблено за океаном. Там теж закінчували будувати космічний крейсер. Вести його в простір мала якраз оця тендітна дівчинка. Вале-рію навіть не вірилось, що така "пір’їнка" керуватиме велетенською машиною та ще в такій небезпечній подо-рожі…

Він сказав їй про це. Вікторія усміхнулась і якось по-хлоп’ячому, задерикувато сказала:

— Ви не дивіться, що я маленька! Я сильніша від багатьох мужчин! Спробуйте — о!..

І вона жартівливо зігнула руку, а Валерій теж жартома спробував, які там в неї біцепси. Вони справді бу-ли натреновані, як в доброго спортсмена.

— Вірю! Тепер вірю! — засміявся Тригуб.

— Ну хоч в моїх здібностях інженера ви не сумніваєтесь? — знову пожартувала Вікторія.

— О ні, ні! Здаюсь і більше таких запитань задавати не буду!

— Дивіться ж,— смішно погрозила пальцем дівчина і потім вже цілком по-діловому сказала англійською мовою:

— Ми негайно використаємо все, що у вас є цінного в області електроніки. Мені дуже сподобалась абсо-лютна автоматизація у вашому зорельоті, містер Валерій…

— Називайте мене просто — Валя. Адже ми друзі?!— відповів жартівливо Валерій.

— "Валья", — м’яко повторила Вікторія. — Ще раз спасибі!.. За дружбу!.. Але я хотіла сказати ось що… Я зовсім не бачу у вас протиметеоритного захисту! Чому?..

— Ще немає досконалого проекту. Над цим працюємо. Вважаю, що до вильоту ця проблема буде вирі-шена. А можливо навіть перший політ доведеться робити без захисту. Будемо обминати метеорити по сигналах радіолокаторів…

— Ні! Це не годиться,— мовила, заперечливо похитавши головою, Вікторія.— У нас уже розроблена конструкція дуже простого і вдалого захисту!..

— Яка ж саме?

— По сигналу радіолокатора метеорит, що летить назустріч ракеті, могутніми розрядами електромагніт-ної енергії роздрібнюється на пил, потім заряджається негативним зарядом. А заряджений пил обходить елект-ромагнітне поле, яке створене навколо ракети. Правда, просто?..

— Геніально! — вигукнув Валерій.

— Я негайно передам вам всі матеріали, як тільки ми прилетимо додому…

— Гаразд! А тепер — підемо… Дивіться — яка краса.

Вікторія подивилася навколо. Справді, тут було дуже красиво. Вдалині танули в осінній позолоті схили Уральських гір. З барвистими килимами пожовтілих листяних дерев приємно контрастували темнозелені пасма ялин… А над всім цим летіли десь у далеч бліді хмаринки.

— Чудесно! — сказала Вікторія. Потім глянула на Валерія, що замріяно дивився в далечінь, і подумала з незвичайною ніжністю:

"А ти ще чудесніший від цього пейзажу любий велетню!"

Він справді був хлопець хоч куди. Високий на зріст, широкоплечий, з веселим відкритим обличчям і ша-пкою каштанового волосся — він зовсім не був подібним до вченого.

Вікторія думала: "Як дивно — він такий земний зовні, а який мрійник в душі! Надзвичайно дивне поєд-нання!"

Вони зійшли зі сходів будинку, де розмістилося управління будівництвом, і пішли по території космо-дрому до центра великої площі. Там стояв зорельот. В ньому наяву втілювалися багаторічні мрії Тригуба, бага-тьох інших конструкторів та численної когорти вчених, які провадили різні підготовчі роботи.

Метрів за двісті закінчувався другий такий же апарат. Там ще тривали внутрішні роботи по монтуванню приладів.

Людей майже не було видно. Тут тепер не до гуляння. Члени делегації одержували потрібну консульта-цію в інженерів будівництва — тому весь космодром був безлюдним…

Валерій і Вікторія зупинилися і замилувалися зорельотом, який неосяжною громадою здіймався над їх-німи головами, поблискуючи матовими металічними боками.

Корабель повинен був стартувати прямо з землі, без ніяких спеціальних естакад, як це робилося в минулі роки. Він був звичайної яйцевидної форми, загострений спереду, з трьома стабілізаторами по боках, які також виконували роль своєрідних підніжок.

Лише восьма частина п’ятдесятиметрового корабля була відведена для житлових приміщень і складів продуктів. Все інше заповнювали апарати руху, запаси пального. На зорельоті була невелика атомна станція, яка давала електроенергію кільком фазотронам. У магнітному полі фазотронів розганявся до величезних швид-костей заряджений пил вуглецю, який, виходячи з фазотрона, зустрічався з паралельним потоком кисню, спала-хував і надпотужним струменем — з швидкістю від трьохсот до п’ятисот кілометрів на секунду — виривався з дюзи, даючи рух кораблю. Такий двигун давав можливість долетіти до зовнішніх планет, повернутися назад і навіть зробити кілька посадок на зустрічні планети без додаткової заправки пальним.

До цього часу для перельотів на Марс і Венеру або навіть на Місяць використовували проміжні станції — штучні супутники Землі або Сонця, запущені по певних орбітах в сонячній системі. Але тепер, коли були сконструйовані кораблі з такими необмеженими можливостями, необхідність в штучних супутниках майже відпадала, і їх можна було використовувати для суто наукових робіт…

Валерій і Вікторія обійшли навколо зорельота і зупинилися.

— Місяців через два, — промовив Валерій, — цей корабель приземлиться на Плутоні… Ви розумієте — на Плутоні! Десять років тому ми мріяли про Марс і Місяць, а тепер — Плутон! Край Системи! А там — дорога до інших Систем! Ви теж, здається, летите на одну з зовнішніх планет?..

— Для дослідження супутників Сатурна і Урана!..

6 7 8 9 10 11 12