Всемогутні дурні

Бердник Олесь

Феєричний кіногротеск

Якби свині крила,

То вона все небо б зрила...

Народне прислів’я,

Навіть наснитися не могло трьом героям цієї розповіді того, що з ними сталося в цей звичайнісінький день. І з ким сталося? Хоч би з ким путнім!

Хто ж винуватці трагікосмічних, хоч трохи й комічних, подій, які спонукали нас взятися за перо?

Іван Хропло, як його дражнили хлопці за надмірну любов до спання; Петро Абсолютно (сільський законодавець "стилю" та всіляких модних мелодій і танців; найулюбленішим словом його було "абсолютно", за що він і отримав таке химерне прізвисько); Варка Гаврилюк — по-вуличному Нікселунікгороду.

Того ранку Іван солодко спав у ліжку, не підозрюючи, який сюрприз йому підготувала примхлива доля.

Спав, мов окаянний, хоч уже —

за вікном, у розквітлому буйними білими суцвіттями саду,

тьохкав не вгаваючи закоханий соловейко,

а полем, поміж пшеницями та житами, йшли з сапами дівчата — видублені палаючими вітрами, вицілувані

жагучим літнім сонцем, з зоряними краплями ув очах, позиченими ще від пісенних ночей; спав, мов пень,

хоч нивами, довжелезними гонами повзли трактори-роботяги,

а юні школярі обкопували та поливали дерева в садах, обчищаючи гусінь та обрізуючи сухі гіллячки...

Всього того не бачив Іван Хропло, не чув, пресолодко висвистуючи носом. Перевертався з боку на бік, позіхав. Розплющивши на мить очі, знову заплющив їх.

Іванова мати — сухорлява, як рогачилно, метка та роботяща — поралася біля печі, поглядаючи на сина, скрушно похитувала головою. В челюстях печі палахкотів слабенький вогонь, за ним на черені визрівали пухкі рожеві паляниці. Мати не витримала, кинулася до сина, стусонула його.

— Доки ти, гаспиде, хроптимеш? Вже сонечко бозна-де! Вставай, дривотне дубова!

Іван показав з-під ковдри розпухлу пику, закудлану РУДУ голову. Сині заспані очі наївно-розгублено заморгали.

— Що — снідання готове?

Мати розвела руками, сплеснула долонями.

— І в кого ти таке вилупилося?

— Яблуко од яблуні, — промимрив Іван.

— Ах ти, кнур недорізаний, — спалахнула мати, хапаючись за чаплію. — Та в нашому роду лежня не було! Не встиг баньки пролупати — вже давай йому жерти! А заробив ти на снідання? Заробив — га?

— Вже й їсти жалько, — похмуро бевкнув син, неохоче сповзаючи з постелі.

Здоровий, гладкий — він у трусах та майці зупинився біля вікна, потягнувся. Спідлоба глянув надвір, на сонце.

— Ти глянь? Сонце вже височенько... Можна купатися...

Мати кинула чаплію в куток, посварилася:

— Їсти, лежати, купатися! Більше нічого? Що ти собі думаєш?

Хлопець почухмарився, жалібно глянув на неї.

— І охота тобі, мамо, лаятися? Енергію витрачати?

Вона стала біля печі, підперши рукою щоку, почала примовляти:

— Іване, Іване! До чого ти докотишся? Закінчив десятилітку, а тепер, як бовдур, пролежуєш боки? Що з тебе вийде? Що робитимеш, дурню?

— Хіба обов’язково працювати? — знизав плечима Іван. — Або вчитися? Он собака ж не працює, а ти його годуєш?

— Собака гавкає, — гнівно одмовила мати, — він заробляє собі на харч, а ти...

— Можу й я гавкати, коли тобі так хочеться, — зітхнув син, — А працювати або вчитися далі — це неоригінально!

— Ах ти, неробо! — не стримала мати гніву. — Вивчив у школі всякі закручені слова, а сам навіть умитися до пуття не вмієш! Так не буде ж тобі снідання, не буде! Так і знай!

— Мамо!

— Я не мама тобі! Іди, щоб мої очі тебе не бачили!

Вона виштовхала його з хати. Іван стрибав на одній нозі, натягуючи штани, полетів з ганку, впав на подвір’ї. Вслід йому майнула сорочка, черевики, почувся рішучий голос матері:

— Не вертайся, доки не перемінишся! Вижену все ’дно!

Іван розгублено сидів на спориші, шкрябав потилицю. До нього підійшла свиня, рохнула, торкнулася рилом. Він одштовхнув її ліктем.

— Ще тебе не вистачало! Йди геть!

Встав. Натягнув сорочку. Взувся. П’ятірнею розчесав рудий вихор, похмуро глянув на хату.

— І не вернуся, — загрозливо сказав він. — Сама ж будеш плакати й шукати!

Вийшов за ворота,

пішов вулицею села,

мимо дітлахів, які з піску ліпили фортеці, паски, загорожі,

мимо вуркотливих голубів,

мимо заклопотаних курей та гордовитих півнів...

Не дивлячись, наступав на дитячі споруди, роздавлював їх.

Над вулицею полинув лемент, плач. Хлопчик років дев’яти підскочив до Івана, задерикувато крикнув:

— Гей ти, Хропло, не бачиш, куди ступаєш? Радий, що здоровий?

— А тобі чого? — ліниво озвався Іван, згори вниз дивлячись на хлопчака.

— А того, що в вухо заїду — знатимеш, як малих зобиджати! — посварився малий, надимаючись півником і повернувшись боком.

— Ну-ну! — миролюбиво сказав Іван, одступаючи і прямуючи до ріки.

— Отож-бо, — вдоволено промовив хлопчик, повертаючись до малечі. — Бугай рудий!

А Іван вийшов на берег Дніпра, замислився. Зітхнувши, поглянув на село.

— Буду купатися, доки не надоїсть. Все ’дно мати пожаліє, сама винесе снідання!

Ось так банально розпочався той знаменний день для одного з героїв нашої розповіді. Отож я й запитую, хіба могло такому телепневі бодай наклюнутися в умі, що він стане учасником найнеймовірнішої в історії планети пригоди?

А де ж були інші герої?

Варка дрімала в копиці сіна на лузі, відкинувши далеко на траву свої модні "копита", як вона любила говорити. У її білих патлах понабивалося сіна. Вона спала, а їй ввижалася вчорашня вечірня трагедія, яка й спричинилася до того, що тепер вона була самотнім вигнанцем, далеко від рідної хати...

— Танцюй сама! — сміялися хлопці, під’юджуючи Варку. — Покажи, як по-культурному танцюють!

Вона відкинула сигарету, почала викидати колінця серед кільця суцільного реготу,

під поглядом зоряної ночі...

А опівночі, коли добивалася додому, з-за сінешніх дверей лунало:

загрузка...

— Іди, безсоромнице, і не показуйся додому! Над тобою все село сміється! На старості літ отаке ганьбище принесла нам!

— Безкультурність! — фиркнула Варка. — Сліпі кроти! Двадцятий вік, а ви тримаєтесь за дідові штани!

— Іди од нас, шукай собі що миліше... — зітхнула мати з-за дверей. — А збагнеш — тоді вертайся. Мо’, ще людиною станеш!

— Ніколи! — крикнула Варка. — Ви ще пожалкуєте!

Вона крутнулася перед ворітьми, рушила до луків...

Мріють луги у сонячному мареві.

Заливаються жайворони.

Косарі косять траву, співаючи веселу пісню.

А з копиці стирчать модні "копита", подригуючись у такт мелодії, що долинає з транзистора.

Ворушиться сіно,

і Варка з’являється на просторі, випльовує бадилину, що потрапила їй в рот, позіхає.

— Порубать би чого-небудь! — прорекла вона.

Потім дістала з сумочки люстерко, помаду, почала наводити "марафет"...

Ну, а третій? Де ж третій герой?

Петро Абсолютно саме зійшов з ранкового теплохода на луг і поволеньки прямував до села. Він повертався з Києва додому. Тільки чому ж такий невеселий вираз на обличчі у Петра? Що сталося з ним?

Не варто розповідати про це заздалегідь, бо Іван і Петро невблаганно зближаються, незабаром вони зустрінуться, і все стане на свої місця, все виясниться. А, окрім ясності, оця несподівана зустріч героїв розповіді внесе ще в хід долі ту причину, яка зненацька змінить звичний хід земного життя...

Так от, погожого дня над дніпровським плином зустрілися Петро і Йван. Іван ще й досі стояв над водою, розмірковуючи — купатися чи лежати під сосною на галявині?

Петро надійшов з лугу, побачив Хропла, зупинився, приглядаючись. Обтрусив пір’їнки з модних — кльошем — штанів, перекинув плащ "болонья" через плече, провів долонею по стриженій голові.

— Чи не Йван? — озвався він. — Ти чи не ти?

— А хіба що? — похмуро відгукнувся Хропло.

— Привєт, старик!

— Здоров!

— Ти куди шкутильгаєш?

— До пристані.

— Чого?

— Та... до Києва хочу. А ти куди?

— Сам бачиш, — зітхнув Петро, пригладжуючи вусики над губою. — До рідного гнізда. В село.

— А звідки?

— З Києва...

— Чого? — здивувався Іван. — Ти ж поступав...

— Та, — знехотя буркнув Петро.

— Що — витурили?

— Що ти? Я абсолютно добровільно виїхав. Принципово!

— Брешеш! Мабуть, дали сорок вісім годин! Бо й пострижений!

— То зараз мода така, — сказав Петро. — Абсолютно!

— Кажи комусь іншому. — Рот Іванів роз’їхався до вух. — Мене самого двічі стригли. Ну, не бреши — попався?

— Попався, — признався Петро.

— Нужники чистив? — поцікавився Іван.

— Та...

— Я теж чистив. Так що ж ти одколов?

Петро дістав сигарету, закурив, недбало пихнув димом.

— Та! Абсолютна бурда вийшла. Екзаменів я не склав...

— Це вже вдруге?

— Угу. А батьку написав, що склав. Він мені грошенят вислав. Живи, пише, синочок, учися. Видно, ти взявся за розум, люди з тебе вийдуть. Думаю, що робити, як вийти з положенія? Повернуся додому — вб’є мене патріарх! Я з такого горя напився, пішов на Хрещатик прошвирнутися, на чувих покнокать...

— На... кого? — не розшолопав Іван.

— Ну, на дівчат. Їх тепер так модно називати. А там компанія — браві хлоп’ята. Те, се, картишки, випивон. Потім — мордобой! Сюрчок — міліція! Те, се, десять суток залізно, і будь здоров! Тепер — додому. Дві години тут кручуся на лузі, не знаю, як підступитися до хати. Буде ураган, самум!..

— Складне твоє діло, — почухмарившись, пробубонів Іван.

— А ти чого прешся до Києва? — запитав Петро,

— Мати вигнала...

— За що?

— Розумієш — на сон мене хилить. Що я можу вдіяти?

— А тебе на роботу? — співчутливо поцікавився Петро.

— Угу. А я — не можу. Вийду в поле, сонечко припікає, парить, очі самі собою злипаються. Я — в скирту. А мене хлопці знайдуть, соромлять, соромлять, дорікають. В стінгазеті протягли. А я їм кажу — що я вам, робот, чи що?

— Молодець, — підхопив Петро. — У ведмедя чотири лапи, хай шурує, а людина — цар природи! Ну, а що ж вони тобі за це?

— Лаються! Кажуть — середню школу скінчив, а телепнем залишився!

— Некультурні типи! — зробив висновок Петро. — Вони ображають нашу честь!

— Страшне безкультур’я, — згодився Іван. — А потім мати напалася на мене, ременем потягла. А сьогодні вигнала з дому. Каже, доки не перемінишся, не приходь. А як мені перемінитися? Що я — погода, щоб мінятися щодня?

— Молоток, — схвально кивнув Петро. — Так що ж тепер?

— Прямую до міста...

— Що ж ти там думаєш робити?

— Є один план...

— Який?

— Попрошуся в якусь спортивну команду. Коментатором. У мене голос — знаєш який?

Він прокашлявся і почав тарабанити:

— М’яч перейняв Сабо, починає атаку, пас Медведю, його обходить Маслов, хоче одняти м’яча, даремна справа, Медвідь навішує м’яч над штрафним майданчиком, тут як тут Мунтян, удар — гол!

Іван захоплено заплескав у долоні, гордовито глянув на Петра.

— Що — здорово?

Петро з сумнівом похитав головою.

— Горлянка в тебе, як жлукто, це правда.

1 2 3 4 5 6 7