Пітьма вогнища не розпалює...

Олесь Бердник

Науково-фантастична феєрія

Учень. Всі радощі й дива життя меркнуть перед оком Смерті, о Гурудева! Звірі й люди, сла-ветні герої та жебраки, могутні армії і держави, гордовиті споруди земних володарів та величні храми, присвячені Богові, — все розпорошується подихом Часу-Хроноса. Люди не вірять у вічне життя, бо воно себе ніде і ніколи не стверджувало. Де, в чому шукати шляху до Безсмертя?

Учитель. Осідлати будь-які зміни, осідлати навіть саму Смерть — Блідого Коня Апокаліпсису — ось Безсмертя, любий Чела! Творчо вилити себе у всі метаморфози. Тоді ти стаєш Всесвітом. Тоді Всесвіт дорівнюватиме Людині.

Учень. О Гурудева! Кому це під силу? Душа моя знемагає від такого страшного і дивного завдан-ня…

Учитель. Дух, усвідомлюючи себе у Земній Сфері, оволодіває процесом зростання, асиміляції, будування, формування. Коли настає пора "розкидання каменів", Дух з жахом покидає "тіло" процесу і розгублено констатує: "Смерть!" А якщо він оволодіє процесом, потоком розпаду, радіючи мож-ливістю повного оновлення, тоді Смерть взагалі не зможе наступити. Один раз Син Людський уже зміг здолати Смерть Смертю, давши нам Запоруку Вічного Життя.

Тому дарую тобі, коханий Чела, мій останній Скарб, Заповіданий Сином Людським, — МРІТА-ЙОГУ — ЙОГУ СМЕРТІ. Ця Йога відкриє Останню Браму, біля якої очікує Той, перед Любов’ю Яко-го покірно схиляється навіть Смерть.

Пролог

Реквієм у день поминання рідних душ

Блискавице, блискавице!

Ти — небесная дівице,

Зупинися, стань!

Дай на тебе подивиться,

Дай на тебе помолиться,

Матінко повстань!

Зупинитись я не можу,

Б’ю у силу стоворожу,

Це — моє життя!

Хочеш мчатися зі мною?

Стань вогнистою стрілою,

Стань без вороття!

Хай течуть у море води,

Хай ворушаться народи,

Ти — лети в блакить!

І тебе народить знову

У ясне життя громове

Блискавична мить!

Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, Щоб знову сміятися, спати, працювати, сі-дати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі… Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вді-яти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і пе-ремог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього — марна трата часу і енергії духу! Вип’ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом’яне незлим, тихим словом…

Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших — і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє се-рце пекельним самумом буття.

Ще ночами мерехтять зорі, вдень сяє, як і віки тому, Сонце, ще милують наш зір квіти, ще весело смі-ються діти й співають птахи… Та проте хіба це той Всесвіт, котрий був учора? У цьому Всесвіті, де ми нині зібралися над прахом недавно живих і радісних людей, вже втрачено для нас щось таке суттєве, що, можливо, довіку не зняти стрічку жалоби з душі. І зірки мені здаються ранами в темно-блакитних грудях неба, і Сонце стікає кров’ю райдужних променів, і квіти ніби сліди смертельно поранених бійців, котрі з болісним зойком прощання відійшли за обрій буття, і спів соловейка мов плач за безжально розвіяною марою наших ди-тячих мрій та вірувань. На що ж ми сподіваємося, друзі мої, рідні мої?

Як ми легко забуваємо спільне минуле! Як байдуже проходимо степовими путівцями, навіть не глянувши на високі могили, що примарами маячать над обрієм? Хто там похований? За що убитий? Куди прямував, кого кохав, кого народив, залишив у буремному світі? Чи живі ще його спадкоємці, чи відчувають вони тяжіння цих могил — знаків бунтівливого духу?

Чую легковажно-п’яні слова: так було завжди, так було одвіку. Так жили діди й пращури… А хіба від цього легше, коли ми повторимо цю формулу загальнолюдського безсилля? Не втішайте мене, не заспокоюйте, не підсовуйте готових штампів, змайстрованих сліпцями, або лукавцями для сліпців і лукавців, або сплячими для сплячих!

Мій діду Василю! Більше піввіку минуло, коли ти помер з голоду у тридцять третім році, проте я й досі не можу збагнути — як можна змиритися з твоєю безглуздою смертю? Ніби ще вчора бриніли струни твоєї коб-зи, ніби тільки що лунав твій тихий, ласкавий голос, сяяли прозорі юнацькі очі. Для чого ти мандрував на кора-блі довкола світу, навіщо заглиблювався у таємниці походження світів та людей? Ніхто не перехопив твоєї ес-тафети, ніхто не поцікавився тим, що ти побачив у туманах буття!.. Замовкли струни, відкотився у вирій голос, склепилися повіки, а руки… ніжні руки, що гладили мене по голові у дитинстві, струхли в глибині мов-чазної Землі, котра однаково жадібно ковтає царів і рабів, псів і рептилій, бджіл і скорпіонів.

Тату, в той день, коли ти вже відходив у країну тайни, я безжурно сміявся з друзями, обмірковуючи мар-ні, байдужі речі, вважаючи, що це і є життя, що це і є похід до завершення життєвої містерії! І ось теле-грама, поїздка додому, в село… і твоя агонія на руках у сестри моєї. Я ринувся в Бориспіль за кисневою подуш-кою, я сподівався зупинити мізерною дурницею наступ такої сили, проти якої безсилі найвеличніші володарі Землі. А може, й Всесвіту! О наївні донкіхоти!

А потім, коли я вже був у таборах на Уралі, прийшла телеграма про твою смерть, сестро моя згорьована! Чому, чому ти поспішила стрибнути на той корабель, котрий пливе в туман і ніколи не повертається до цих бе-регів?

А повернувшись, я день за днем бачив згасання старенької матері… і не міг навіть на годинку зупинити того нещадного потоку щезання. Проси, кричи, хапай за крила вітер! Дарма! Блакитні колись очі, тихий рід-ний голос, щира душа — все тане на свічі незримого вогню…

Та що я кажу про своїх рідних!? Хіба вся Земля не всіяна трупами рідних інших людей? Хіба всі ми — не Єдина Родина, загублена в просторі й часі? Чому ж ми лише наївно, легковажно теоретизуємо, шукаючи словесних пояснень смерті — пояснень релігійних, наукових, містичних… і звичайних — життєвих, триві-альних… Серце моє повстає супроти будь-яких пояснень, воно плаче, ридає, голосить: Олесю, це вже навіки, навіки, навіки! Якщо навіть батько твій у світах потойбіччя, а чи в наукових "паралельних" сферах стане яки-мось потужним титаном чи чаклунською істотою з вражаючими можливостями, то вже буде хтось інший, а не той, хто носив мене у широких долонях, коли я безпорадно дриґав ніжками у сповиточку, не той, хто катав мене на велосипеді в пустельнім херсонськім степу, не той, з яким я будував убогу хатину нашу в селі над Дніпром! Ми стояли з матір’ю та сестрою над могилою батька, і я все чекав, що хтось подасть мені таємний знак, як пе-ребути трагічну хвилину. Проте все довкола мовчало. Лише люди щось гомоніли, півча місцевих бабів ста-ранно й щиро проводжала свого покійного ровесника тисячолітніми речитативами та молитвами, а сестра диви-лася в небо змученим поглядом і шепотіла майже безгучно: "Яка туга! Яка страшна туга!"

загрузка...

На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторю-валися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інфор-маційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба нама-льований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в "пушкінознавцях" або Кобзар у "шевченкознавцях"?

Друзі мої, рідні мої!

Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м’яті-перем’яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток цілковитого знання, а не риторики! Я сам умію мудрувати, складати фрази для пояснення того, що не може бути пояснене, я сам можу повторити безліч афоризмів та "крилатих" думок відомих людей. Дайте мені таку відповідь, котра дорів-нювала б суттю своєю Сонцю, Вітру, Воді, Землі, Повітрю, Вогню, щоб вона — та відповідь — уже не вимагала подальших пояснень. Скажіть же мені: навіщо ми хоронимо в землю близьких, далеких, рідних і нерідних, ворогів і байдужих? Навіщо йдемо вслід за ними, поповнюючи ґрунт, родючий гумус власними тілами? Невже лише для того, щоб хапнути свою порцію повітря, земних плодів, чи ковток джерельної води, а чи судорогу щастя в коханні, насолоду владолюбства або наукового пізнання?! Хто й навіщо запустив для нас страхітливу небесну карусель, що поглинула міріади життів і не хоче зупинятися досі, проте погрожує апокаліпсичною ка-тастрофою?!

Скажіть мені, не мовчіть!

Проте навіщо я питаю у тих, хто позбавлений такого знання або ніколи й не думав про нього?

Ми змагаємося, шукаємо, кохаємо, будуємо, руйнуємо, прагнемо, вертаємося, вмираємо! Ми стверджує-мо, проклинаємо, оспівуємо! Та найдивніше те, що здійснюємо ураган дій, не відаючи, хто ми й звідки?!

Не маючи критерію, не маючи розуміння самих себе — навіщо будувати й убивати? Може, варто зупи-нитися й оглянутися? Може, коли многі замисляться, то загадка з’ясується? І тоді ми з ясним розумінням за-вдань, за ВЕЛІННЯМ ДУХУ ІСТИНИ, а не ложних "законів", ринемось до нової дії, нового чуття, нової мислі, і тоді засяє Реальне Буття на попелищі "лежачого в злі світу", про який бідкалися і прадавні гностики та єванге-лісти, і сучасні поети, і гімалайські махатми та запорізькі характерники, чутливі діти сучасності і страждаючі матері всіх країн та віків, котрі дають життя всім сущим у страшних муках…

Друзі мої, рідні мої!

Я з побожністю цілую хрести на могилі батьків, родичів, пращурів і звертаюся до живих. Я не проща-юся з тими, хто замовк навіки в глибинах Праматері Геї. Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати "Гордіїв вузол" нашого спільного інферно-пекла. Розрубати його, як це робив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав’язли в тря-совині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!

Ці рядки — спроба збагнути себе, тобто — збагнути Світ!..

Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги.

(В цілім світі відоме його ремесло).

Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги

І урочий Світанок призначили —

вельми таємне число.

Дні летять, ніби птахи.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...