Мати тріснутою, збитою алюмінієвими смужками дерев’яною лопатою садовила у піч хліб та спекла перепічку. Обідали улюбленим батьковим борщем з бобом і гречаною кашею з салом. Батько все просив, щоб розказав про "тамту науку", Олегу не хотілося, відказував скупо, запитав без цікавості, що тут у колгоспі та на засолзаводі (батько працював там бондарем). Колись він, чи й дообідавши, летів до хлопців та дівчат однокласників, майже всі вони, кому вдалося поступити, навчалися у Ніжинському педінституті, була й дівчина, за якою вганявся, та без успіху, нині вона замі-жем за військовим, також з їхнього села, слухає з ним завірюху на Чукотці, та й інші однокласники покінчали інститут, вчителюють по областях, майже всі поженилися, дівчата повиходили заміж, вже мають діти. Може, хтось і є в селі, але й ті зустрічі йому не кортіли, хоч увечері пішов на ярепенистий галас гармошки біля клубу, там перед ганком, на запльованому соняшниковим лушпинням тирлі збивали "полькою" куряву парубки та дівчата, до клубу сходяться, щоб потім розійтися гуртами по колодках, і парами на левади під шатрища верб. І як же швидко, подумав, летить час, міняється життя: здебільшого незнайомі обличчя — росте нова парубота та дівота — й гармошка вже не відлунює в серці таким тремом, як колись, і шахові бійці у вестибюлі майже всі нові, навіть ляскіт більярдних металевих куль видався не таким, як колись.
Наступного дня скочив на старого, ще німецького, з погнутою рамою велосипеда — німці при відступі попсували їх навмисне, виклали вздовж тину й переїхали машиною, через те половина сільських велосипедів бере вліво, треба триматися руля з усіх сил,— катонув до тітки, на пізні черешні, тітка й дядько бездітні, їдять з полив’яних полумисочків саморобними дерев’яними ложками з держаленцями-рибками, дядько цідив горілку в миколаївські чарки,— сині, з товстого шкла — трунку наперсток, а здається, що багато.
Потім злітав велосипедом у Зайцеві сосни по маслюки — їх ще не було — рано, в лісництво виписати дров, та й по тому — не вельми випадало розкатувати по селу — всі люди на роботі, гультяя видно далеко, він же цього літа в колгосп на роботу не збирався, та й увесь час думав про Київ, про Медведівку, про літопис, про дисертацію, отож став збиратися в дорогу.
А ще долягали йому сварки батьків, мати їсть батька поїдом, починає з якоїсь дрібниці — не там поставив заступ, розхлюпав помиї для свиней, а далі переходить на суттєвіші провини й розходжується, аж починають вилітати з могил труни всіх батькових родичів, а всьому виною якась давня батькова провина, якийсь гріх, перелюб, якого мати не може батькові простити і який з роками, замість присохнути, прив’янути, яріє під струпом все дужче й дужче, що Олегові в досаду і подив, і не може він збагнути, чому та кривда така жива та/ пекуча, а чи мати виповідає батькові нею за все своє змарноване, як і в усіх інших сільських жінок, життя,— дві голодовки, двоє померлих дітей, тяжкі грунти на городі та в полі, важкі баняки з печі та в піч, ялові корови і потруєні сусідом чемерицею кури... Кілька перших днів по приїзді сина вона стримувалася, а далі почала забувати...
Батько проводжав на станцію, підвозив Олегового чемодана, бідкався: приладнав бочку за хлівом під теплу воду — душ для сина, а син їде, повчав: годи начальству,— а основне, нікому не довіряйся, навіть найближчому другові, родичеві, братові (закляття і прокляття нашого віку), "закладуть і продадуть, таке страішне вре-м’я, такі люди, не завжди вони й винуваті".
Отако батько настановляє, застерігає його кожного рззу. Всі шість років, що Олег у Києві.
— ...Зараз усі порозпускали язики... Плещуть. Укоротять їх, вріжуть...
• — Ну, так уже і вріжуть,— відмахувався Олег.— Минулося... Засудили те все.
— Нічого не минулося,— оглянувся батько, хоч вони вдвох на все поле.— Органи ті самі, власть та сама... Пограються... Засвітять... Таких, як ото ти розказував, що їздив до нього. Ти хоч там, на учобі своїй... Ні з ким. Яким би не був другом... Ви там патякаєте.
— Патякаємо! — навіть з викликом.
Олег засміявся на батьків страх. На згадку прийшли виступи на зборах, балачки в коридорах, на вулиці. Розкувався народ... Не до кінця, звичайно. Але дехто... Згадалися гарячі, на всю широчінь розпанаханої душі розмови з Михайлом, однокімнатником, товаришем... Щойно відбулися збори щодо культу... Увечері вони ходили вузькими, вільглими, притіненими садами вуличками Чо-колівки. Пахло яблуками, за парканами подзвонювали ланцюгами пси. Михайло говорив похмуро, впевнено:
— Ти думаєш... Закрій ще од того... З простертою рукою... Нетерпимість і безпощадність... Чайок із ходаками, а сам... Скільки людей потрощили. За віщо? А голод... Неврожай, скажеш? Був хліб... Мені мати розказувала... В кагатах гнив. І колективізація...
Михайло надколював Олегову віру, щепи летіли з неї, і Олег не знав, підбирати їх чи нехай лежать. Він опирався, сперечався, а Михайло вергав важкі гирі доказів.
— Батьку, правда, що голодовка сталася, бо в людей забрали увесь хліб до зернини? — раптом запитав Олег.
— Та ти... Хто це тобі?
— Кажуть...
— Так я й знав,— аж застогнав батько.— Вчені ви... Тільки не товчені. Не попускай, ні собі, нікому... Та ви... Совєцька власть!.. Ким би ти був, якби не вона! Овечки пас би, як твій дід. До зими босий... Іній кругом, бур’яну підмостить під ноги... Житняк наполовину з ячменем... І то в обріз.
— Так по всьому світу життя змінилося — прогрес...
— Ти бачив цей прогрес?
— Люди бачили...
Олег і сам не вельми вірив у те, що казав, не знав, чому його несло супроти батька.
— Не вір їм... Бійся, як чуми. Продадуть ні за понюх табаку... Я знаю...
— Ох, і налякані ви всі, тату,— з досадою мовив Олег.
— Бо учений. А ти — дурний...
— З вашою ученістю...
Батько, наліг грудьми на сідло велосипеда, важко дихав...
— Та ж позабирали... На моїх очах... І здебільшого за дурний язик. За слово одне. Кажу ж, не вір нікому... Братові, другові, батькові.
Олег подивився на батька. В батькових очах стояв дим.
— Батькові?!
— А що ж ти думаєш!..
Олег здригнувся. В першу мить ще нічого не втямив. Тільки відчув — щось сталося. Велике, лячне. В наступну — душу обварило кип’ячкою. Його охопило сум’яття, майже жах. Широко розкритими очима дивився на бать* ка — маленького побитого зморшками, зсутуленого — ніби вперше бачив. Синюшні губи тремтять, волосина на носі. "Чому не зрізав?" — Завше такий тихий, добрий, плохий. Курки не зобідить. І враз відчув, що батько вже ніколи не буде для нього таким, як раніше. Щось пролетіло поміж ними.
— А ти думав,— з хрипінням чавив батько крізь синюшні губи...— Ти думав... Два роки... Полон... Прийшли наші... І знов за колючий дріт... У замок якийсь нас... Загнали... Тисяч п’ять. Вже під конюшнею лежав. Дизентерія... Ти бачив, який я прийшов?.. Конав... А звідти... Одна путь — у Сибір. Я й не доїхав би туди... Два роки помирав і не помер, а тут знову смерть...— Батько розпростався. З його очей текли сльози.— Я... ні на кого... Сам бачиш — не забрали нікого ні на засолзаводі, ні в селіу. Тільки так... Одмічаюся... в кума. Та ж не всі такі... Йля тебе, дурака, кажу...
З далекого куреня на огірках вилізла жінка, подивилася на них з-під долоні.
— Ходімо, запізнимося на поїзд,— незнайомим голосом мовив; Олег зрушив з місця, неначе переступив якусь межу. Подумав, що й справді переступив межу, і вже житиме в іншому вимірі й часі. І на батька дивитиметься інакше. "Наврочив Чорний, наврочив... Саме про таке розказував",— раптом обізлився на колишнього енкаве-диста. І враз чорною стрілою в голові змигнуло: "А сам би як вчинив на краю смерті?" Тієї стріли злякався. Добре, що вона не влучила в нього. Але — в батька. Який вибовкнув... з любові до нього, Олега. І — з дурості,— аж шкіргнув зі злості зубами. Мовчав би... А тепер?.. Хоч і вина його... Чи й не його... Прокляття всім тим на голови!..
Батько човгав по дорозі, збиваючи пилюку. Поминули гамазей, за жовтою будкою на посиланому вугільною жужелицею перончику стояло з десяток постатей. Стежка бралася під гору, батько наліг на руля, не оглядаючись, кинув через плече:
— Я той... пошуткував... Не бери в голову. Вік наш такий страшний... І я тобі в осторогу...
Олегові згадалося: батько приїхав, і всі думали, що помре, такий був виснажений, хворий, ще й повідкривалися рани, й згадались важкі зарубки Чорного: в кожному гурті, в кожному колективі обов’язково є отой таврований чоловік, здебільшого з примусу. Подивився на свого тихого, завше обережного — якогось зіщуленого батька, який саме скинув кашкета й витирав лисину (лисим колись буде й Олег, в його чуб пробиваються непомітні затоки) — упрів, і йому стало шкода його і тяжко на серці.
У гуртожитку крутилася все та ж ремонтна веремія, увечері на лоджії другого поверху здибав самотню Чарі-ту, й щось найшло на них, вони цілувалися, притискалися одне до одного і вже розгойдувалися злиплими тілами в певному одвічному, сущому для всього живого ритмі, в бузкових очах Чаріти палав вогонь вседозволеності, і його не зупинила навіть думка про студком, комсомольський комітет, які, окрім інших обов’язків, перебрали на себе обов’язок приневольних сватів і вже погнали до загсу не одну пару, й одірвало одне від одного хихотіння іншої пари, яка забилася на ту ж лоджію. Олег остуджував голову надворі, довго шкрьобав по мокрому після дощу асфальту, гасив дрібний дрож у тілі, й не знав, добре чи не добре, що не сталося "те", про що постійно думав, чого прагнув з трепетом, з боязкістю — "те" сталося в нього лише один раз в житті... чи й не сталося,— сталося куцо в розбитій копиці сіна з розбитною розведенкою Нонкою, з якою вони жирували в обід, він сфрасувався, втік, і уникав її, й думав про неї, про ту легкість, з якою вона пішла на "те", любовна жага мучила його постійно, надто ранками, коли пробуджувався, іноді до нестерпності, йому вже двадцять п’ять, деякі його ровесники поженилися й розженилися, в їхніх компаніях він вдавав "бувалого" каваліра і в душі соромився того, ще й боявся, що "оте" повториться — отако само куцо, хоч від хлопців уже знав, що так воно відбувається першого разу майже в усіх,— ходив і думав, а коли зайшов до вестибюля, майже несамохіть, байдуже підчов-гав до скриньки студентської пошти на стіні з чарунками на кожну літеру, бо ж ні від кого листа не сподівався, запустив руку в чарунку на літеру "з" й намацав товстий конверт.