Погоня

Мушкетик Юрій

Погоня

Пpавдива історія, розказана запорозьким козаком Семеном Білокобилою та скомпонована, доповнена й потрактована його побратимом, якого читач розпізнає з оповіді.

Перекипівши на порогах, переклекотівши у Вовчому Горлі, Дніпро нарешті виривався на волю й хоч ще був стиснутий гранітними берегами, вже плинув стрімко та легко, поспішав до Хортиці, Великого Лугу, де міг зітхнути на повні груди, полизати хвилею солодкі піщані Дрімайлівські пересипи, побавитися опущеними у воду зеленими вербовими косами Тягині, й вже тоді спочити в солоному морі. Над водою курів легенький ранковий туманець, і в тому туманцеві, розкинувши на потоці широку кирею, незворушно палили люльки два старі січовики, один зняв шапку, й низовий вітерець ворушив сивого оселедця; козаки пливли за водою, а дим від люльок зависав у повітрі й вився до вершечків високих скель голубими струмінцями. Січові діди, які доживали віку в Кодацькому зимівнику, поспішали в гості до кумів у зимівник Базавлуцький, і на той час окрім гарячого, гаспидськи наперченого борщу та корця запіканки їх ніщо інше не цікавило, через те й не дивилися, чи вдавали, що не дивляться на військо, яке комашилося у Кичкаському байраці.

— Це такі діди, що вперед дивляться, а позаду бачать, — мовив козак Пукавка, перемотуючи онучу на лівій нозі. — Куди це вони так пруть?

— Мать, на храм у Базавлуцький зимівник, — відказав високий, рукатий, з рудими настовбурченими вусами козак Карпо Шквиря, заздро козируючи на характерних дідів, чиї чуби вже мелькали внизу поміж скель. — Гарну горілку шафують базавлучани. — Й прискалив око під круто загнутою, ошмаленою чи то порохом, чи то біля багаття бровою. — Мо’ доженемо їх, Семене? Ке — но кинь і ти на воду кирею.

— Далеко куцому до зайця, — притупнув взутою ногою Пукавка, огурний і незговірливий, про таких кажуть: скрізь рогом зачепиться.

— Брехнув, як пес з буди, — розшукуючи люльку, поталапав руками по кишенях заляпаних баранячим лоєм, попропалюваних біля багать штанів маленький, шрамуватий, зашмалений сонцем, неначе шкураток на вогні, запеклий козацький бандурист і співун Булавка. — Білокобилка й проти води на киреї пожене. Правда, Семене?

— Які тепер характерники, от колись були… — мовив старий, з запалими щоками, тонкими довгими вусами, сумовитими очима схожий на виловленого сома козак Яків Сліпченко. — Щоправда, Семен… теє… трохи може.

Білокобилка й вухом не повів на ту балачку, мовби не про нього й мова. Стояв на річковій ріні, широко розчепіривши міцні ноги в збучавілих чоботях, тримав у жилавих руках довгу тичину, аби подати кінець човнярам, які пливли з правого берега ріки на лівий. Вигляд у нього трохи розбійний, а трохи гультяйський. В очах — синя мжа, лівий вус закушений. У полотняній, розхристаній сорочці, яка відкривала міцні, гейби бронзові груди (кунтуш, чуга і шапка лежали на березі), міцний, наче врослий у землю дубовий корч, крутоплечий, круглоголовий, з лисиною на всю голову, довкруж лисини — густа щітка темно — русого чуперу, на великому лобі, трошки вище міжбрів’я, родима гулька, а ще — гострі, наче ножі, брови, й під ними сірі, пронозливі, трохи хитруваті, трохи небезпечні, темні в зіницях очі, які свідчили — чоловік побачив світа, побував на коні й під конем. У лівому вусі блищала срібна сережка. Скрипіли кочетки ("Права табань, ліва греби"), і, помножені скелями, луни злилися в безугавне рипіння; човни доправляли козацьке військо з правого берега на лівий. Воно було втомлене, обличчя — темні, аж корою взялися від довгих переходів та порохового диму, риштунок, припаси кидали куди попало, — одначе піднесене настроєм — одірвалися од ворога, добулися в рідні місця, де за них кожен кущ, кожен видолинок, кожна скеля: сховають, прикриють, оборонять. Тисячолітнє річище пахло їм хмільно, неначе старе вино, а може, й не пахло, а тільки так їм здавалося — ріка пливла крізь них, і вони плинули з нею, щовесни скресали й оновлювалися, вона напувала їх і наснажувала силою, біля неї вони почувалися дужими, нічого не боялися; постоїть козак над водою, прихилиться спиною до скелі й чує, як наливається силою тіло. Отож і почувалися безпечно, вмивалися, пили воду, прудили сорочки, декотрі дрімали.

Три тижні висіла на хвості погоня (увесь вік ми втікаємо), три тижні козаки одгризалися, одбивалися, стріляючи впритул, то осипаючи табір шанцями, копаючи трохи не до самої води — найпевніша зброя нашого брата, козака, не мушкет, не шабля, а лопата, лях бридиться нею, турок і татарин не знають, як її тримати в руках, козаки ж вриваються в землю швидше за кротів, — то шугаючи в лісові нетрі й ставлячи позад себе засіки, то бредучи через болотяні бабла, де з рудих опарів навіть узимку курить туман, — й знову викочуючи на сухе щеплені між собою ланцюгами вози, попихаючи фортецю на дерев’яних колесах з виставленими на всі боки довгими ратищами (тільки у нас вони такі — важкі та довгі), й таки добулися до рідних місць.

Добулася піша партія війська, комонники подалися в інші давні козачі місця — в лісові нетрища поміж Трубежем та Альтою, мали потягнути за собою й ворога, але він знав, що кінних козаків скурати важко, та й за Дніпром — Гетьманщина, обіклав пішаниць.

…Повстання спалахнуло, неначе нежар на сухій луці. Щойно було погромлене одне, й прогуркотіло друге: до живого протерло ляське ярмо шию, не стало більше снаги терпіти наругу, й хоч якими страшними були кари за Шулявчине повстання: з живих козацьких спин знімали криваві паси, вкидали в киплячі казани козацьких дітей, запобігаючи відсічі, по всій Україні в козаків та посполитих було відібрано ножі та сокири — люди краяли хліб пилками — козацька душа вибухнула, неначе порохова міна. Бо ж не погинула Запорозька Січ, а у військовій скарбниці не поіржавіла зброя. Щоденні панщинні роботизни, неключимі податки — подимне, поземельне, млинове, медове, індукта та евекта на купівлю та продаж висотували з посполитого та козака всі соки, та й мало лишилося козаків, реєстрове військо зредуковане всього лиш на чотири тисячі — слабке й легке на перекуп, підкорене польському коронному та польному гетьманам, і по всій Правобережній Україні постої польських хоругв — не підвести голови, не підвести очей на хрест на церковній бані, бо майже всі православні монастирі перебрані в унію, емісари уніатського митрополита наклали руку на всі монастирі, а церкви віддані на відкуп жидам та ксьондзам — у них ключі й мотузки від дзвонів, і вся утвар церковна: потири, дискоси, стихарі, ризи, й щоб відспівати покійника — треба йти до ксьондза або жида кланятися, торгуватися, а ті насміхаються, вони ж визначають, кому скільки пасок пекти: ті, які мають на грудях паперовий клапоть з написом "унія", купують паску вільно, а хто не має — платять данину, ксьондзи рахують християнські паски при освяченні й позначають їх крейдою та вуглем. Не стало життя на Правобережній Україні. Немає його й на Лівобічній, де панує москаль. Розкраяли Україну "добрі сусіди", неначе хижаки молоде тіло, і кожне шарпає до себе. Розкраяли по Дніпру, неначе по жилі кровоносній. Дніпро має пам’ятати, як ледве козаки уклали з московитими домову на те, що московити беруть цілісну Україну під своє крило, захищатимуть її й оборонятимуть, цар потайки уклав з королем угоду на розкроєння України, лишивши одну її половину собі, другу віддавши Польщі. Од наметів, де відбувалися ті переговори, козацьких послів москалі спровадили бердишами, й Хміль був упав у велику песію — та пізно. Має пам’ятати Дніпро й те, як славетний Дорошенко привів під свою булаву всю Україну й поставив перед Москвою вимогу дотримуватися Переяславських статей, і повів на правому березі війну з Польщею, й москалі знову таємно зійшлися з поляками в Андрусові й розрубали Україну — тепер уже навік, лишивши Дорошенка на поталу шляхті. Аби не був такий мудрий, аби не допинався виконання тих статей. І нині Дніпро — пограниччя, й по ньому тече в синє море кров і козаків, і посполитих, які перепливають з одного берега на інший, шукаючи, де ліпше. А ліпше там, де нас нема. Потинають українців і поляки, і москалі, й дурять несосвітенно, а українці вірять, бо… нікуди подітися. А коли вже припече так, що не всидіти, хапаються за шаблі. Ниньки припекли поляки, зчавили українське поспільство дужче, аніж мущир папушу, й мущир тріснув. Вільні духом пішли в козаки, невільні — продаватися.

Немає звитяжнішого воїна за козака, але немає за українця й ревнішого яничара та догідливішого наймита. Він вже як запродасться, то з печінкою, і рідного брата пошаткує на капусту, як лизне в п’яти, то і в голові стане жарко, він вже так плюватиме на все своє, що не одмити. Зібране нашвидкуруч козацьке військо вдарило під Голтвою, налягло під Боровицею, розсіяло шляхетські хоругви під Жашковом, й наштовхнулося під Рашковом на панцирі хоругви Конєцпольського, піхоту Любомирського та ополченців Лендкоронського. Козаки почали відступати, під Бершаддю їх оточили. Козаки оступили табір возами в чотири кільця, викопали глибокий рів та насипали високий вал, об який розбивалися всі налоги ворога. Поляки обмильне запропонували повести переговори — "віддамо все старе забуттю, укладемо нові статті", — козаки, як завше, повірили, склали присягу, й ляхи теж склали присягу, а тоді вночі зненацька напали на козацький табір (ксьондзи присягу їм розгрішили), одначе козакам вдалося налогу відбити, дощової вітряної ночі вдарили на поляків, зробили проломи й вирвалися на волю та почали відступати, — зійшло сонце, палило косим промінням туман у долині, він курів рожево, здавалося, то горить степ, їх переслідували, напирали з усіх боків, але розірвати оборонний ланцюг поляки не змогли.

В люті удушили у Варшаві в мідному бику на повільному вогні козацьких послів, які присягали на перемир’я, пишно вдягнена шляхта сходилась на майдан, аби понасолоджуватися зойками тих, хто вмиратиме в бикові. Нашорошували вуха, приставляли до вух долоні — не почули нічого. Козаки вмерли без стогону.

…Два останні дуби правували до намитої річечкою Кичкас піщаної коси, весла злітали, неначе крила велетенських птахів. Тепер уже все козацьке військо було на лівому березі, в Кичкаській балці.

1 2 3 4 5 6 7