Прийдімо, вклонімося

Мушкетик Юрій

Вітер свистів, обпалював обличчя — здавалося, з обличчя злітає шкіра,— його двічі перекинуло в повітрі, й нарешті — очікуваний дужий ривок — парашут розкрився, й тонка, як бемське шкло — після гудіння літака та завивання повітря,— тиша, тільки ледь чутне вібруван-ня-дзижчання на стропах, і не було ні неба, ні землі — пітьма над головою й пітьма під ногами, і в тій пітьмі внизу, далеко-далеко — один єдиний мерехтливий вогник: ще чиєсь лихо не спало цієї буряної глупої ночі, й по тому, як та іскорка віддалилася й згасла, він зрозумів, що його потужно зносить убік, йому здалося, ніби він падає в чорну прірву й це триває дуже довго,— тільки про це, а також про те, де і як приземлиться — пунктир розірваних думок,— і враз шерех по всьому тілу й майже водночас — страшний удар, криваво-червона заграва в очах і по тому повна пітьма. Світ двічі спалахнув червоно й погас.

Пізньою ранковою порою спекотного червневого дня тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року біля телефонного стовпа з прибитим до нього фанерним вказівником "с. Медведівка" з автобуса "Черкаси — Чигирин" вийшов юнак років двадцяти чотирьох з чорним клейонча-тим портфелем у руці. Розмахуючи портфелем та наспівуючи впівголоса "Червоні маки" — пісня —влетіла йому у вуха кілька днів тому, а що мав вдачу, схильну захоплюватися (якщо вже приліпиться щось, надто як оте: "в темну ніч, коли все спить, щось у житі шелестить",— не відстане), юнак,— його звали Олегом,—промугикав пісеньку всі три кілометри грунтівки, промірявши її жовтими парусиновими черевиками сорок другого розміру,— спочатку полем поміж житами, далі — хирлявим сосняком до горба над Тясмином. І зупинився перепочити, а відтак замилувався: перед ним лежала широка долина — в зеленому кипінні верболозів, молодих очеретів (йому ще ніколи не доводилося бачити таких високих очеретів), осок, лепешняку, в синьому сталевому полиску ріки, в голубій замрії озерець, зарічків, щебетанні птаства — над одним озеречком вихрило маєво білих крил, там ішь ряли, то злітаючи вгору, то припадаючи до води, крячкщ і все на одному й тому ж самому місці, чи мали багату поживу, чи скрадався по їхніх гніздів’ях якийсь хижак — куниця або тхір,— але їх було дуже багато й галасували вони неймовірно. Літо тільки-но запалило свою зелену свічу, все буяло, наливалося соками, кипіло цвітом, спрагою життя, радувалося — як то скрізь і всюди буває на-початку. Ця просторінь і зелена ярість долини на мить затопили Олегові душу, він і сам був молодий, як все оце зело, перед ним простиралося життя, він їхав по свою удачу, й тонка струна захвату, навіть екстазу продзвеніла в його душі, і він одізвався на неї безпричинним сміхом. Добрий від природи, ладен був обійняти увесь світ. По цей бік річки ліворуч бовванів ліс, по той бік, на горбі, біліло хатками село, либонь, таки Медведівка, до якої добувався, праворуч, у дальній далині, високо, немовби на горах, синьою хмарою мрів ще один ліс, важкий, похмурий, і юнак визначив про себе, що то Мотронинський ліс, і не помилився.

Некрутим розбитим узвозом з одинокою, обпаленою біля кореня вербою, збіг до річки. Й знову подивував — цього разу інакше — моста через річку не було. А був пором із погризених колесами дощок. Він стояв по цей бік, юнак зійшов на нього, але як з ним управитись, не знав, зупинився розгублений. Оглянувся — ніде ні лялечки, тільки сплескувала в річці риба та десь з-за горба подавала голос іволга. Юнак потоптався з одного боку порома, з другого, помітив товсту дротину, пропущену поміж двох обшмульганих стовпців — вона спадала у воду й губилася в глибині, але для чого вона — не зрозумів, як для чого й дві обшмульгані дерев’яні ключки. Зітхнув, сів на поміст, поспускав ноги, задивився на воду. Просто перед ним на течії тріпотіли вузькі, верткі, завдовжки в дитячу долоньку рибки, пливли й нікуди не пливли — серед них траплялися дуже гарні, з червоними перами, вони вели якусь свою, тільки їм відому гру. Збурила вгорі повітря дрімлюга,— здавалося, то бринить обірвана струна,— він підвів голову, а далі знову перевів погляд на воду, над якою літали великі жовто-руді бабки, й сідали на латаття, й там одразу спалахувала вода,— одначе скільки не дивився, жодної бабки риби не вполювали, біля берега на гострих стеблах татарського шабельника гойдалися тоненькі, синенькі бабочки, й він задивився на них, пригадав, як колись ловили таких бабочок на ситнязі в Коровчиному болоті, задумався, замріявся, й кинувся, коли за спиною пролунали клекіт коліс, тпрукання — з гори з’їжджав віз, запряжений парою гнідих коненят — хомути насовувалися їм на голови, дишель стримів, неначе дуло гармати,— на возі сиділи чоловік та жінка. Віз з ходу вискочив на пором, чоловік натягнув віжки ("тпру, граєте", хоч коненята і не думали грати, водили пітними боками), стрибнув з воза, привітався на ходу й загородив тичиною з’їзд з порома й прив’язав коненят до тичини. Був у картатій, розстіб-нутій трохи не до пупа сорочці, вигорілому, збитому на потилицю кашкеті, зашмалений сонцем до мідного полиску, то більше контрастувало з обличчям біле, з-під розстібнутої сорочки, тіло,— весело поблискував зеленими очима. "Чисто тобі гайдамака,— піднесено подумав Олег.— Либонь, хтось з його предків і справді був у гайдамаках". Тим часом дядько, гукнувши "знімай цепки", підняв з помосту обшмульгану до блиску соснову ключку. Олег познімав із вкопаних у берег стовпів цепки й стрибнув на пором, який вже відчалював. Дядько щосили гачив ключкою дріт, який мокрою змією наповзав з дна, Олег і собі підняв ключку, але в нього нічого не вийшло, і він хапався руками за дріт, від чого долоні запекло вогнем і вони стали чорно-руді від іржі.

Коненята з порома дружно взяли під гору, дядько скочив на полудрабок. Олег шкрьобав поруч з возом — ходив він трохи з підскоком, й на ходу витирав зіллям руки. Віз скрипів немазаними колесами (в колгоспі ніколи немає коломазі), чиргикало об ручицю ліве заднє колесо ("неначе осьолком по душі".— Олег).

Дядько обмацував блискучими очима Олегову постать.

— Ти, мабуть, студент,— мовив безапеляційно.— До родичів у гості? Хто ж вони такі? — И, не чекаючи відповіді, казав далі: — У нас місця знамениті. Річка, озера, ліс. У річці всяка риба водиться, і лящ, і судак, і плотва. А в лісі грибів, як гною. Білих ще немає, а сироїжки вже є... Ото один ліс,— показав пужалном,— а ото другий — Мотронівський. Чув, може, про гайдамаків? Там вони ховалися, в яру Холоднім...

Він гомонів і гомонів, натомість тітка, яка з ногами сиділа на возі спиною до коней, не мовила жодного слова. Вона була схожа на квочку, яку щойно скупали в діжці з водою. З-під низько насунутої на лоба хустки зиркали маленькі, злі, якісь трикутні очі, нижня губа була ображено підтиснута. В задку воза стояв ящик-клітка, від нього повівало густим аміачним духом, вочевидь, дядько та тітка їздили на базар, продали поросята, й дядько встигнув на часинку відвихнутися та хильнути в забігайлівці двісті грамів або вихилити пару шклянок бочкового вина у ятці у вірменина. З того й дядькова веселість, а тітчина вовкодухість.

— ...Оце ячмінь нашого колгоспу — по картоплищу, а ото вже землі "Нового життя",— весело розказував дядько.

— Воно йому треба,— процідила крізь стиснені зуби тітка, й дядько на мить затнувся. Під’їжджали до села, ліворуч темніли будівлі колгоспу.

— А що то таке? — запитав Олег.

— Могила. Давня,— жваво обізвався дядько, радий продовжити балачку.— Тих самих часів, гайдамацьких. Там циферія на хресті...

Олег стрепенувся, він не слухав далі, "могила, стара могила!" Закрокував до могили й по хвилі вийшов на неї. Вона була висока, крута, на маківці стояв приземку, ватий гранітний хрест, на якому виднілися дві цифри — тисяча і сімсот, дві інші були з’їдені кулями — нові війни стирали пам’ять про стару. Більше на могилі не було нічого, полин та буркун довкола хреста вже почали ви-горати, й пожухла трава на маківці, з правого боку в могилі видні вся якийсь розкоп. Олег спробував заглянути, нічого не побачив, спустився до підніжжя. В розкопі-печері лежали залізні бочки.

— А што тобі тут нада? — раптом суворо прогуділо за спиною в Олега, він здригнувся й оглянувся. У виломі штахету, звідки, вочевидь, і вкочували бочки в печеру, стояв опасистий чоловік у військового крою кашкеті.— Проході проч, не положено... І вообще огнеопасно,— гудів зелений кашкет, і Олег знизав плечима та закрокував до дороги. Зелений кашкет трохи погасив його наївний ентузіазм.

Його зустрів гурт молодих вербичок, одразу за ними починалося село. Юнак з цікавістю розглядався на обидва боки. Село багатше за його, чернігівські поліські села: хати великі, розсадисті, криті очеретом з товстим подвійним гребенем, укгрунтованим перехрещеними короткими тичинами, хліви і клуні,— поміж них є нові, вишневі й яблуневі сади — віти з тугими бубочками яблук перевисали через тини. З хати вийшла тітка у синьому фартусі, сипнула за хлівом попіл, і його понесло вітром на неї, кукурікав на колодязному зрубі півень ("ще впаде, телепень, у колодязь"), ліниво гавкнув біля воріт рябий пес і пострибав на трьох лапах, підігнувши четверту, до буди, проїхала мимо на велосипеді дівчина з прив’язаною до рами сапою — вона привіталася до нього, й так само привіталася тітка, яка несла в мішку зілля.

З зеленого шумовиння осокорів вигулькнула церква. Досвідченим оком Олег визначив, що вона не нашого віку, про що оповідала й чорна чавунна табличка "Архітектурна пам’ятка. Кінець XVIII століття. Охороняється державою". "Як же вона погано охороняється",— подумав Олег. Стіни пооблуплювалися, стекла повибивані, покрівля обідрана, одна баня скопирснулася зовсім і повисла на ланцюгах, якими колись була укріплена й прикрашена. Мимо проходив чоловік в окулярах зі складеним удвоє портфелем під пахвою — вчитель або бухгалтер,— Олег запитав його, як називається церква й чи давно її ремонтували, чоловік зосереджено подивився на Олега через брудні скельця окулярів, на його худому, з двома бородавками під нижньою губою обличчі відбилося подивування, поправив окуляри й, промимривши: "Не знаю. Не знаю",— зачимчикував геть. Олег зайшов до церкви. Купи битої цегли, штукатурки, якесь залізяччя: либонь, тут був склад металолому, з карнизу над головою зірвалася ластівка й з пискотом шугонула у двері,— і з інших карнизів почали зриватися ластівки, гніздами були обнизані всі карнизи, а в дірку в даху впурхнув горобець і зацвірінькав весело, вітаючи гостя.

1 2 3 4 5 6 7