Немає...
А він же аж на границі, в нього ж перша куля летіла!
— Та подивися пильніше, мо', де засунувся!
— Та кажу ж, що немає!..
Врешті діждалася. Чужою рукою написаний. Не горюй, жінко, бо твій чоловік загинув смертю хоробрих!..
І виплескала ще один горбик Ониська. І на хресті теж написала: "Раб убієнний".
ПАВЛО
Вже про заміжжя й не думала.
Та й яке там заміжжя, коли викосило всіх чоловіків! Лишилися тільки підлітки та ветхі діди.
Особливо коли прийшли визволителі.
— Нємцев ждалі?.. Хлєбом-солью встрєчалі?..
Та усіх, всіх до одного, на фронт.
І, безоружних, — в атаку. "Іскупать віну кров'ю".
— А што іх жалєть!..
Жоден, вважай, не вцілів. Всі одразу ж стали "героями".
Засипали село похоронки — листям осіннім.
То яке там заміжжя Онисьці!
Он дівчат незаміжніх — хоч греблю гати.
Як, бувало, мужик якийсь приб'ється до хутора, то й двох кроків не ступить. Спутають і одразу ж до ліжка. Не придивлятимуться навіть, який він із себе. Здоровий чи покалічений.
А от же перепало й Онисьці: мужик майже цілий попався. Тільки й того, що рука одпанахана та вибите око.
Та він і тим, що лишилося, бачив краще, ніж дехто двома. Все помітить, все визирить. Особливо оте, що і в горі розраїть, і сум прибере.
— Тобі й одного ока забагато! — лаялась Ониська, пляшку спорожнілу знаходячи.
А він і не одгавкнеться. Вже веселий, вже під мухою, пригортав до себе Ониську. Як вона не одбрикувалась.
— Та моя ж дорогесенька!.. Моя золотесенька!.. Хочеш, я тобі "Як баба решетом воду носить" станцюю?
Розкарячить ноги та й піде навприсядки. Мертвий, не те що Ониська, сміятиметься.
Танцював — цирку не треба.
Особливо оте "Як баба решетом воду носить".
Або "Дойдьом до Берліна". Як солдат перевзувається, готуючись до Берліна дотопати.
Такі плакати під кінець війни майже в кожній сільраді висіли.
Сидить хвацький солдат, перевзува чоботи хромові (не інакше генерала роззув). А під низом написано: "Дойдьом до Берліна!"
То Павло й вигуцикував гузном, аж курява йшла.
Дотанцювався. Згорів од горілки.
Поховала й цього. Одтужила, одплакала та й зав'язала з заміжжям.
ОНИСЬКА
А тепер уже й про бабу Ониську.
Скільки сіл обходив, а не бачив такого двору доглянутого. Кожна квітонька обцілована, кожна травинка пригладжена. Курей-гусей повно, а ніщо не потоптано.
— Та чи ви їх, бабо, оддавали до війська, що вони в ногу ходять — у шкоду не звернуть?
— А віддавала,— сміється баба Ониська ротом беззубим.— Вони в мене муштровані.
Ну й хата. Наче щодня її баба оновлює. Сяє білими стінами. Віконцями підморгує весело. А город — не знайти й бур'янини! І голова майже щодня бабу провідує:
— Поможіть, буряки постікають!
Адже в баби Ониськи й сапа найгостріша. Од неї й ланкові одхрещуються: заганяє до смерті. За нею вполоти — хіба що біжка.
А фартушки! Вся жінота носить фартушки, пошиті бабою Ониською. Бо куди тим крамничним!..
Баба Ониська теж помре у свій час. Помре лише тоді, коли до останньої крихітки роботу всю виробить.
Складе руки на грудях та й тихенько спочине.
Щоб людей не тривожити.
І летітиме баба Ониська попереду ключа журавлиного, до Господа Бога летітиме. Який прийме, утішить, зігріє — воздасть за всі роки прожиті.