Є на одному з сільських кладовищ, що не перетворилися на уособлення людської гордині, де пам'ятник вивершується над пам'ятником, де камінь душить камінь, де на кожному кроці так і кричить пиховите: "Я!.. Я!.. Я!.."
Є на одному з сільських кладовищ, по-домашньому привітному й затишному, де спочивають і очі, й душа, де влягаються пристрасті, що терзають людину впродовж її життя окаянного... Є на кладовищі оцьому, де навіть вітер-розбійник, налетівши із степу, втихомирено крила складає, а птахи співають упівголоса... Дак на кладовищі оцьому є чотири могили, одна старша другої, але всі доглянуті так, наче в них лежать щойно поховані: і травичка акуратно прополена, й свіжі квіти насаджені, й пісочком доріжки посипані, й рушниками біленькими хрести всі пов'язані... Вони, оті чотири могили, так рядочком і горбляться, розмовляючи між собою тихо та мирно, а позаду приліпилися ще дві могилки. Ці зовсім манюсінькі, наче діти їх насипали, граючись, діти там і лежать, що в один день народилися, в один і загинули, і двох рочків не проживши на світі.
Попереду ж — ще одне місце. Чекає на бабу Ониську, яка й ляже там, упокоївшись...
І тоді вони всі ключем журавлиним злинуть до неба та й полетять — полетять до Господа-Бога, який у свій час їх і покликав з цього світу юдолі та сліз.
Але їм, могилам отим, треба набратись терпіння: баба Ониська ще мотається світом, бо не виробила всіх трудоднів, ще з колиски присуджених нещадною владою, хоч тими трудоднями пустопорожніми наче вже і не пахло, але робота є роботою, клопоти-клопотами: обсідають щоденно з раннього ранку до пізнього вечора.
— Вмирать — день терять, — каже баба Ониська.
— І померти не дадуть, — каже баба Ониська.
Так що чоловіки її, а заодно й дітки хай ще пождуть-почекають, доки баба Ониська до останньої краплиночки виробиться і тоді лиш складе руки на грудях усохлих і тихенько, щоб не завдавать клопоту іншим, віддасть Богові душу.
Тож доки баба Ониська ще мотається світом, я покваплюся розповісти про її чоловіків, бо хто ж мені, окрім неї, розкаже: які вони були, як з Ониською жили-поживали...
ПЕТРО
Чи думала вона, чи гадала отак рано заміж вискакувати?
Та й хто сказав: "Рано"?
Хто це сказав, коли дівка — як грім, дівка — як вихор — чи на городі, чи в полі? Коли не вона од роботи, а робота од неї піт утирає? Коли її ще в колисці не так рідна мати, як та ж робота гойдала? Коли робота, ледь переступивши поріг, замертво падала в ліжко, а вона бігла на вулицю та й витанцьовувала до самого ранку? Коли в неї аж жижки трусилися: "Заміж!"
Так хто сказав: "Рано"?
А Петро? Петро про що думав? Її одноліток. Який іще й першої пари штанів не зносив. Парубоцьких вусиків не завів. Ще й голос ламавсь, як у півника...
- Анатолій Дімаров — Стогін по Джоєві
- Анатолій Дімаров — Вони такі!
- Анатолій Дімаров — Божа кара
- Ще 118 творів →
Петро про що думав?
А про те ж, що й Ониська!
І хоч "женили" обох легкі на розправу батьки: її черезсідельником, його вишневим пужалном, що його на свою біду Петро й вирізав, — все одно в один голос про весілля співали. Та покваптесь, бо в отій книзі, що в сільраді лежить, от-от і місця для них не залишиться!
Плюнули батьки та придурків і поженили. Ще й (багатенькі були) звели їм хатину. І поля нарізали, і корову, і пару волів: хазяйнуйте, коли вам так припекло!
А вони й нахазяйнуватись не встигли — колективізація.
Оте "гуртове — чортове", що й у сні найлихішому не могло їм наснитися. Коли все із дворів червона мітла вимітала, — хіба що котів та собак усуспільнить лишилося.
Батьків, які найбільш опиралися, розкуркулили та до Сибіру і потарабанили. А їх, молодих, пожаліли. Хазяйнуйте в колгоспі, трудодні заробляйте!
Трудодень, трудодень,
Дай, владо, хліба хоч на день!
А тут тридцять другий... А тут тридцять третій...
Краще й не згадувати.
Та як не згадаєш, коли осьо, на кладовищі під боком, могили ячать?
Петро перший не витримав. Петро першим ліг до могили. Опух од голоду — в домовину не влазив. Так мертвою водою перед смерил налилося обличчя, що й очей не знайти. Ворушив вустами набряклими, як дитина хліба просив. Хоч крихітку. Затис би в губах та з присмаком хліба на той світ і пішов би...
Довго лежав під ледь приплесканим горбиком. Без хреста. Лісу і іе вистачило б — хрести над усіма могилами ставити!
Ну, а діти?.. Двійко дітей, хлопчик та дівчинка, які в один час і народилися, ненадовго й пережили свого молоденького тата. Не померли своєю, голодною, смертю — сусідка із'їла. Заманила до хати та й порізала.
Ониська лиш кісточки позбирала обгризені. Коли сусідку забрала міліція. Реберце до реберця, гомілочку до гомілочки: це — Ганнусина, це — Василькова... Ні, це — Василькова...
Глянути збоку: збожеволіла жіночка. Кісточками дітей своїх грається. З гробика в гробик перекладає.
Ледь одірвали Ониську од гробиків.
"Бог розбереться, дитино... Бог порахує..."
У той рік тридцять третій люди, які од голоду пухли, прикипали серцями до Бога. До єдиної втіхи, що лишилась на цьому світі страшному. Надії останньої.
Сповзалися до обезглавлених храмів і там помирали. Землю трупом вкривали. Щоранку звозили гарбами до братських могил, до ям онімілих, а вони наповзали та й наповзали: мов з усього світу сповзалися.
Ониська теж отак поповзла б, коли б настала її година остання. Онисьці теж не лишилося на цьому світі нічого, окрім гарячої віри у Бога. У те, що на тім світі вона припаде до Петра, пригорне до серця Василька та Ганнусю.
Ониську тільки віра у Бога на цім світі й тримала.
МИКОЛА
З другим своїм чоловіком, Миколою, Ониська не прожила і півроку. Люди про нього казали, що він не при своєму, чи наврочений, чи з-за вутла дурним мішком прибитий.
Усе правди дошуковувався. Усе ставив під сумнів.
Ще в п'ятому класі учителька, яка викладала історію, розповіла, як тяжко людям жилось за кріпаччини.
— Ви навіть уявити не можете, як бідували ваші пращури, — патетично вигукувала.— 3 п'яти нажатих снопів чотири оддавали панові, а один лишали собі.
Микола і тут вирішив перевірити, як саме бідували люди за панщини. Уже вдома сів до столу та й став рахувати.
Отже, сніп. Скільки зерна з снопа намолочують?
Та не менш кілограма.
— Мамо, а скільки в день снопів нажинали?
— За день?.. Та якщо попотіти, то й п'ять кіп.
— А в копі скільки снопів?
— У копі?.. Дай Бог пам'яті... Снопів, мабуть, сорок...
Отже, сорок на п'ять, то й виходить двісті снопів. Поділити на п'ять: сорок кілограмів зерна.
— А скільки вам на трудодень цього року дали?
— По півкіло, дай Бог пам'яті.
— А на панщині по сорок кілограмів на трудодень випадало!
— Е-е, синку, не дожить нам до панщини, — зажурилася мати.
Ішов до школи Микола — діливсь новиною із стрічними:
— А ви знаєте, скільки заробляли люди хліба за панщини? По два з половиною пуди!
— Ну-у... А де це ти вичитав?
— Учителька сказала.
Показав і учительці.
Учительку, розказують, відливали водою. А Миколу довго дражнили "п'ятим снопом".
Ну, а далі — гірше. І те не так, і те не по правді. Все боліло, все душу пекло. Став писати листи. Та не будь-кому — Сталінові. "От приїдьте до нас та розберіться, хто нами керує. Бандит на бандитові, злодій на злодієві. Останню шкіру здирають з колгоспника".
Сталін читав не читав, усі листи назад відфутболював. Тим же бандитам-злодюгам. Що давно на Миколу зуби гострили. "Правду шукаєш? Ми тобі покажемо правду!"
У тридцять сьомому, коли судили троцькістів-бухарінців та шкідників-диверсантів, пов'язали й Миколу.
У колгоспі стодола серед ночі згоріла: все зерно в попіл пішло. Набігло з району: шукати диверсанта-троцькіста,— і все начальство сільське, усе до одного дружно ткнуло пальцем у Миколу.
І судили Миколу, і присудили до смертної кари.
Аж в область Ониська достукувалась: тіло забрати та поховати по-християнському. Не віддали:
— Єму і в нас хорошо лежать.
І насипала Ониська поряд з могилою Петра ще один горбик. Поставила хрест, написала на ньому, що лежить тут убієнний раб божий Микола, мир праху його...
— Вам хоч сказали, за що його розстріляли? — запитав я бабу Ониську, коли вона вперше привела мене на кладовище.
— Сказали, як не сказати... Що був таксістом...
— Таксістом?
— Таксістом, таксістом...
Господи, аж тепер я утямив, чому бабу Ониську прозвали "таксісткою".
ВАСИЛЬ
Цей був найвеселіший. Завжди усміхався, щоб там не скоїлось.
— Та не журися, жінко, бо й очі виплачеш!
Або:
— Хіба не горе!.. Не бачила ти смаленого вовка!..
Легко жилося Онисьці з веселим оцим чоловіком. Будь-яку сварку в жарт переводив.
І з цим, наче наврочило, не прожила і півроку. І дитинки не встигла завести.
У сороковому забрали до армії. Бо вже тоді запахло війною. З німцем, а з ким же іще.
Василь, веселенький, п'яненький, пішов, витанцьовуючи:
— Як полізуть — за тиждень упораємось.
Ще й співав:
З ма-галой кров'ю вє-гілікім уда-аром!..
Невдовзі й листа прислав. Трикутничок, ще і без марки. Що в армії не житуха — малина. Годують безплатно тричі на день, ще й серед дня спати вкладають. Командири навшпиньках ходять, сон стережуть. Одна тільки біда, що жінки під боком немає. "Та осьо повернуся, то надолужимо..."
"А німець так мене налякався, що й воювати роздумав..."
То не журися, Онисько.
А як не журитись... Як не журитись Онисьці, коли город досі не зораний. Коли голова сказав почекати, поки на колгоспному полі упораються. Доведеться брати лопату та самій город той і скопувати.
Озвавсь знову трикутничком:
"Копай, жінко, копай. Тільки не на всю лопату, а на півштика. Бо я по всьому городу зброю позакопував. Пулімйоти й гвинтівки. Та ще й гранат два ящики... То як, бува, викопаєш — обратно закопуй. У хазяйстві воно все знадобиться..."
В Ониськи і руки трусилися, коли лопату на півштика заганяла...
Недовго й копала. Налетіло міліції, як тої галечі, та всі до одного з лопатами. Перекопали город — до вечора й упорались.
Забралися, матюкаючись...
— Та я ж вас хоч пиріжечками вгощу! — кричала вслід їм Ониська.
— В задницю собі їх позапихай!
Ото, які люті...
А другого дня — ще один лист Василів:
"Скопали... А тепер, жінко, сади й не журися..."
Хоч Василь і писав, що німець роздумав починати з нами війну... Особливо ж як дізнався, що його, Василя, забрали до армії... Таки діждались війни. І від чоловіка — жодної вісточки. Виглядала листоношу — ночей не спала.
— Немає, тітко...