Сиди та сиди дома, не виходь нікуди та не виходь, помагай у роботі,— от одного разу й зважилась Валя на втечу. Мати десь звинулася по господарству, а вона крадькома за поріг, а вона — у вулицю, і такого дала драла, що земля загула за нею. Потрапляла в якісь завулки, далі левадами широкими йшла, серед старих чорних дерев, що до самісінького неба доп'ялися, потім якимось пустирищем, ось і яр, а над яром — край світу, бо куди ж далі йти,— і на краю світу присадкувата хатина.
У похмурих сінях волого, і з погреба, що тут же в сінях викопаний, чимось кислим і затхлим тхне. Валя сміливо одчинила двері в хату, а там за столом сидять дві бабусі — обидві маленькі, з блискучими личками, одягнуті в чорне й запнуті чорними хустками. Вони привітливо поглянули на Валю, і дівчинка, підбадьорена ласкою в їхніх поглядах, відчула певність.
— Ти чия, дівчинко? — запитала та бабуся, в якої на кінчику носа темніла лілова бородавка.
— Я нічия,— сміливо збрехала Валя.
— Як же це так?
— Я сирота,— й далі брехала.
— І немає в тебе ні матері, ні батька?
— Нема,— й похнюпила голову.
— Лишенько ж ти моє,— обізвалася друга бабуся, зовсім беззуба і, либонь, підсліпувата, бо все повертала голову вбік, щоб краще бачити своїм лівим видющим оком.— Куди ж ти йдеш?
— А в світ,— безпечно відповіла.
Вони обидві замовкли і дивились на неї так, наче раптово їм явилося чудо. В живому сяяні їхніх очей загусав прозорий смуток, і тільки праве підсліпувате око в беззубої баби лишалося тьмяним.
І далі розпитували її про всяку всячину, а потім, жалісливо позираючи на неї та журно ойкаючи, стали шукати їй щось поїсти. Видно, в самих нічого не було, бо торохтіли порожніми горщиками, заглядали в. якісь порожні торбинки,— зрештою, дали їй кусень черствого хліба і жменю сушених грушок. Валя то хліба вкусить, то грушку перетирає гострими зубами, бо дуже зголодніла. А щиросердні баби про різне в неї випитують, співчувають — хіба ж не заболить душа, на таку маківочку дивлячись та слухаючи.
Раптом Валя звела очі — мати стоїть на порозі, лице в неї таке сполотніле, наче аж чуже. Стоїть і слова сказати не може, тільки глибоко дихає, груди її ходором ходять. Утекти б Валі, але як же ти втечеш, коли мати в дверях та ще й руки розставила.
Ох і дивувалися ж старі сестри, спершу й повірити не хотіли, що Валя їм набрехала!
— Таке мале, а як вигадує. І як же ото в неї все в голові пороблено?
Валю пік сором, але тільки спочатку. Далі ж вона лише про одне думала, щоб менше від матері перепало.
— Таке воно бідове,— розказували дві бабусі,— таке гірке й сумне, от ми й повірили...
Валі тоді перепало-таки, але хіба їй звикати? Ніхто з дітей не боїться материнських стусанів та штурханів.
- Євген Гуцало — Єгипетський гусак
- Євген Гуцало — Голодомор
- Євген Гуцало — Образ матері
- Ще 145 творів →
Коли мати йшла в поле, наказувала те поробити й те. Валя мусила слухатись — і курям їсти давала, і свині замішувала, і теля перепинала з одного місця на друге, де більше паші. А як усе поробить — почувалася вільною. Могла побігти ну хоча б до Хариті, найближчої своєї подруги. Але до Хариті не дуже тягло, бо надто плаксива. Можна б і до худого, цибатого Огірчука, але з ним ніколи ні про що не поговориш — похмурий і мовчазний, з нього слова не витягнути... До Івана піти? Він далеченько живе, але з ним цікаво. Чи до Надійки податися? На сухоти хвора вона, то мати до неї не пускає.
А-а, піде вона ще й до Івана, й до Надійки, а зараз — у поле... І вона вже босоніж летить за село, вже перед нею жито м'яко й тепло погойдується, а по ньому то світлі хвилі пробігають, то темні.
Добре в житі. Якби можна було, то вона від ранку до вечора там би сиділа, всеньке своє життя. І на душі так, наче нема в неї ніяких клопотів, наче й війни тієї нема, де людей убивають. Кажуть, що закінчилася вона, що побили німців, а де ж вона закінчилась, коли не всі ще повернулись додому? От ходили недавно по селі з прапорами, духова музика грала — і Валя була серед усіх, мати якраз для цієї оказії їй нове плаття з матраца пошила — але ж коли правда, що війна закінчилася, то чому батька нема?
У житі добре. Ось мураха біжить собі, аж перекидається на грудці, а за нею друга; пташка ледь-ледь на голову Валі не сіла, та вчасно схаменулась і раптово зринула догори, ніби підкинуло її. А скільки тут волошок! Пухнасті, усміхнені, такі лагідні, що до кожної хочеться щокою притулитися. Валя зриває найкращі, плете вінок, і вже він на голові, наповзає на очі, квітки закривають світ, і тоді здається він синім.
Зненацька щось зашелестіло попереду, зателепало — і холодний острах пронизав її тіло. Що за мара? Прислухається, приглядається — нічого не видно. Проте недавнього спокою вже нема, його підмили дражливі хвильки ляку, і Валя спершу поволеньки вибирається з жита, а що воно береться шурхотіти погрозливо, то все швидше й швидше. Куди ж бігти? З усіх боків стоїть воно біло-зеленою лавою, стала б навшпиньки, але хіба станеш, коли страх підганяє шпарким батіжком? І вона біжить, а жито б'ється в груди, перепиняє — вже воно не таке лагідне, як недавно, вже воно заодно з отим ляком!
Зрештою, таки вибігає з жита — стоїть воно тепер позаду, і нічого звідти не женеться. Де ж воно поділось? А чи, може, й зовсім не було?
У Надійки воскове обличчя, руки тоненькі, а круглими очима вона ворушить повільно й замислено. Коли Валя заходить до хати, Надійка підводить голову од книжки й дивиться на гостю не те що ласкаво, а якось сумирно. У Надійки багато сестер, усі теж бліді — тому й до Німеччини жодної не взяли. Кожна заклопотана своєю роботою, але всі дружно відриваються од своїх занять і теж пильно дивляться на Валю. Вони, либонь, здивовані її відвідинами, бо ж ніхто із сільських до них не навідується, їхню хату обминають.
— Заходь,— сумовитим голосом каже Надійка.
Гостю ж наче прип'яли до порога ті сестринські здивовані й повільно-зажурені очі.
— Йди сюди,— каже Надійка, а сама й не думає звестися з місця, щоб ступити назустріч.
— Та я до тебе так, без діла,— озивається Валя, підходячи ближче.— Ти що читаєш?
— Про слонів,— одказує Надійка, і в голосі її не чутно ніяких хвастощів, що от вона вміє читати, а Валя, либонь, і книжки не навчилася тримати в руках.
Валя й справді не знає літер. Ну хіба що одну лише літеру, схожу на надгризений бублик, і яку вона називає "су".
— Слони живуть в Індії,— береться розказувати Надійка, і її сестри, заспокоєні тим, що діти знайшли спільну мову, знов узялися кожна до своєї роботи.— Слон такий дужий, що може повалити дерево.
— А коні там є? — питає Валя.
— Коні? — задумується Надійка.— Про коней тут не написано.
— Мабуть, є, бо де ж їх нема. Якщо в нашому селі є, то в Індії й поготів.
Проте Надійка не поспішає погоджуватись:
— Хто його зна... От як вичитаю, то я тобі скажу.
— Цієї осені в школу підемо, еге ж? — запитує Валя.
— Ти до першого класу, а я до другого.
— А хіба ти вже закінчила перший?
— Не закінчила, та я ж і читати вмію, і писати.— Трохи подумавши, додає:— Додавати й віднімати.
Деякий час вони розглядають Надійчині книжки, їх не так уже й багато — оця, що не має ні початку, ні кінця,— про слонів, друга — про сади (малюнків тут багато, годинами можна розглядати червонобокі яблука та грона винограду, якого їм ще не випадало скуштувати), а третя — Шевченків "Кобзар". Вони вже не раз читали його разом, так що майже напам'ять усе знають. Ото розгорне Надійка його перед собою, заплющить очі — і протягло так та жалісливо проказує:
— Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій...
І Валя, яка все оте уявляє собі, про що у вірші йдеться: і похорони, і безкраїй, залитий сонцем степ, з якого вітер волею дихає, приносячи запахи буйні полинові, теж приплющує очі й вторить за Надійкою:
— Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...
Отак начитавшись досхочу, надумують вони податися до школи та подивитись, що там робиться... А біля школи — великий і густий садок, яблуні дебелі, кора на них полущилася, потріскалась. І груші стоять до хмар — чорні такі й похмурі. Ще нічого не достигло, проте з яблунь дітлахи вже все пообносили, навіть гілля не пошкодували — звисає поламане, а на ньому листя посохло. Лише на тонкому грушевому вітті видніють зелені плоди, та спробуй добратися до них.
Школа дивиться на них темними вікнами. Двері замкнено — ніде нікого, бо до занять іще довго чекати, до осені. Надійка й Валя з острахом підступають до приземкуватої хатини, вкритої соломою, і, ставши на призьбу, намагаються зазирнути в шибку. В класі нічого не видно, хіба що два столи стоять під стіною, а біля них — стілець притулено на трьох ніжках.
— Надійко,— шепоче Валя, і від її дихання на склі лишається сива плямка,— ген миша сидить у кутку.
— Де? Де? — недовірливо питає Надійка, і її швидкий погляд нишпорить по кутках.
— О! О! Побігла!
Тепер уже й Надійка бачить — миша біжить попід стіною, а її довгий хвіст тонким мотузочком тягнеться по долівці. Дівчата дивляться на мишу мало не з захопленням, аж поки вона зникає в якійсь щілині.
— Ходімо до Катрі,— каже Валя, коли вони вже виходять із зарослого бур'яном шкільного подвір'я.
Катря старша від них обох. Живе поблизу школи разом із двома своїми братами; ні батька, ні матері в них немає — вбило на самому початку війни.
— Не хочу я до Катрі,— відповідає Валя.
— Вона так цікаво розказує про все!
Надька мовчить, видно, хоче сказати про Катрю таке, на що в неї язик не повертається. Проте стримується.
Катря саме дома, вона щось шиє. У дівчини веснянкувате лице, світлі пасма волосся спадають на очі, то вона рвучко відкидає їх назад рукою. У неї худі плечі, а лікті такі гострі, що ними, здається, можна проткнути дірку в стіні. До дівчаток вона ставиться зверхньо, проте завжди рада бачити їх.
Надійка всідається в кутку на скрині — стає непомітна, наче її і немає тут, а Валя береться розглядати Катрине шитво. Химерне те шитво — нічого втямити не можна.
— Що це в тебе вийде? — зрештою питає.
Катря вдоволено сміється, оголюючи гарні рівні зуби.
— А спідниця! — відказує.
— З чого ж ти її шиєш?
— А з матроських трусів! — знову весело та вдоволено сміється. І додає: — Пам'ятаєте, як ото за Калинівкою німці розбомбили поїзд із усяким ганчір'ям? Тоді люди порозтягували добро — і шинелі там були, і бушлати, тільники рябі, штани-галіфе такі, що по шию можна сховатися.