Подарунок на жіночий день

Діти називали свою школу конюшнею. Учителі також називали школу конюшнею. Може, за те, що стояла майже коло самого лугу, й коні, пасучись поміж лозами та вербами, іноді підходили до класних вікон і зазирали до дітей на уроки або ж так терлися коростявими боками об глиняні стіни, що стіни здригались.

— Ой, завалимося зараз! — скрикував хтось удавано перелякано, і весь клас вибухав сміхом.

— Тихше, тихше,— надавав суворості своєму доброму обличчю Андрій Іванович.

Найвеселіше ж дітям почувалось тоді, коли під шкільні вікна приходив із лугу кавалерійський кінь Орлик. Зупинявся неподалік і, задерши голову, іржав, наче сердився на кепські учнівські успіхи. Поірже — й перестане, позирає на вікна, а потім знову за своє.

— Андрію Івановичу, дозвольте прогнати! — підносив руку то один учень, то другий, але вчитель начебто не помічав піднесених рук і не чув дитячих голосів.

— Заважає слухати! Заважає вчитись! Хіба писатимеш, коли він так несамовито ірже! — лунали голоси.

Зрештою, Андрій Іванович кидав:

— Калашник Грицько, прожени коня!

Й кращий учень класу Грицько Калашник біг надвір проганяти коня. Весь клас втуплювався у вікна. Бо Калашник, підскочивши до коня, хапався за гриву, по-мавпячому здирався на спину і, вдаривши Орлика п'ятами в боки, мчав через город на луг.

Дітям ставало заздрісно, починали канючити:

— Андрію Івановичу, а коли мені дозволите прогнати Орлика?

— Все Калашник та Калашник, а ми коли? Андрій Іванович супив білі брови й казав:

— Вчитиметесь так, як Калашник, тоді й коней од школи ганятимете.

Діти прозивали Орлика так, як і звався він, Орликом, а вчителі охрестили його Інспектором.

У класі, де вів уроки Андрій Іванович, були майже самі дівчата, якщо не брати до уваги Калашника й ще одного чи двох хлопців. Та й то учні сусідніх класів звали Грицька і його товаришів дівчурами, бо як ти інакше назвеш їх, коли в класі вчаться майже самі дівчатка? Зате Калашник не тільки добре вчився, а й дужий вдався, меткий та проворний, міг постояти не лише за себе, а за весь свій клас. Тому його любили, і він був єдиним, хто не мав прізвиська.

В школу кожне з них уже приходило з прізвиськом. Поміж них траплялись найрізноманітніші, найдивніші. Були прізвиська, що діставалися в спадок синові чи дочці від батька й матері, а були й надбані самостійно. Прозиватись для дітей було однією з найбільших образ, й часто через ті прізвиська доходило до бійки.

Найсмішніше, либонь, прізвисько було у Василинки Кущ. У вічі й позаочі прозивали її Кунею. Чому Куня — невідомо, що воно означає — теж невідомо, а проте ж Куня! Василинці до сліз образливо, вона ладна очі видряпати тому, хто з неї насміхався. А найбільше любив дратувати її Павло Дардище — худе, рябе й зле створіння з довгими руками, які сягали за коліна.

Малий Павло сидів якраз перед Василинкою. На уроці раптово повертався в її бік і брався лупати швидкими зеленкуватими очима. Може, так чинив тому, що Василинка була гарна, на неї кожному приємно подивитись. А тільки ж вона терпіти не могла Павла Дардища, зразу й наказувала йому:

— Повернись назад, чого витріщаєшся?

Дардище і не збирався слухатись, вона штурхала його кулаком у плече:

— Повернись, чуєш!

— А я не повернусь!

— Повернись!

Хижі очі Дардища вужчали й злішали, і він протяжно вимовляв прямісінько у Василинчине обличчя:

— Ку-ня-а!

Вона ляскала його по щоці. Тоді Дардище кидав ще образливіше прізвисько:

— Курочка ряба!

Так Василинку називали за те, що мала кілька веснянок на обличчі. В неї, скривдженої, починав тремтіти голос, і хоч била Дардища по шиї й по плечах, він однаково не повертався. Тоді Василинка рішуче підносила руку й з викликом дивилась на Дардища — відвернеться чи ні? Але й це не могло налякати впертого Дардища — і далі дивився глузливо.

— Що таке? — запитував Андрій Іванович.

— А Дардище дивиться! — скаржилась.

— Дардище, ти чого дивишся на неї? — зауважував учитель.

— О, вже й глянути не можна на Куню,— буркотів хлопець.

— А Дардище прозивається! — скаржилась.

Андрій Іванович дуже не любив, коли діти прозивались.

— Дардище, встань! — наказував.— І стій так до кінця уроку.

Худий та малий Дардище слухняно вставав і слухняно стояв до кінця уроку. Зрідка оглядався на Василинку, погрозливо суплячись, а вона у відповідь показувала язика.

Отака школа, де вчителював Андрій Іванович, отакі його учні — кращі, середні й найгірші. Хоч він, власне, великої різниці між ними не бачив.

А він сам? Низенький чоловік, геть зовсім висохлий, і щоки теж висохлі — жовті, в густих борозенках. Ледве видимі вуса, які можна б і зголити, але Андрій Іванович пильнував їх чи не найбільше. Ходив у військовій гімнастерці, підперізувався паском. Іноді з'являвся на уроки в галіфе, іноді — в синіх штанях, що мали сірувату смужечку. Ще мав коротеньке пальто з коміром зі штучного хутра — іншого одягу ніхто з учнів на ньому не бачив. Ні в школі, ні тоді, коли навідувались до нього додому. Андрій Іванович озував кирзові чоботи, халявки яких витирав мокрою ганчіркою, а передки змащував гусячим смальцем, якщо смалець водився, або ж свинячим...

Оце, коли судити з першого погляду, начебто все. У всякому разі, якби раптом діти побачили вчителя не в гімнастерці, підперезаній паском, не в галіфе, не в чоботях, без білястих вусиків під носом, то хтозна, чи впізнали б у ньому свого Андрія Івановича.

Сам він був зайшлий у цьому селі — з'явився тут зразу після війни. З'явився сам, бо дружину його вбито на фронті. Під житло дали хату поблизу школи — в цій хаті раніше жили старезні дід і баба, які повмирали майже одночасно, от хата якийсь час і стояла пусткою. Все, що залишилося після діда та баби, перейшло в спадок Андрієві Івановичу, й не можна сказати, що спадок був йому не потрібен. Бо, крім хати, мав дві лави під стінами, скриню, де зосталось трохи дрантя, яке чомусь не смів викинути, качалку й рубель, рогачі, коцюбу, дерев'яну бадійку на воду, тапчан і двоє курей.

З тими двома курми малось йому найбільше мороки. Кури все-таки були не його, і Андрій Іванович спершу не відав, годувати їх чи ні. Проте годував. Але більше мороки було з тим, що кури неслись, і Андрій Іванович не знав, що чинити з яйцями. Акуратно вибирав їх із гнізда, змощеного в похилому хлівці, бо побоювався, що котрась курка почне квоктати, а як повестися з курчатами? Так назбиралось десятка півтора яєць, і одного разу вчитель пішов до сусідів, щоб запитати, яку раду їм дати.

Сусідам було дивно слухати те, що казав учитель.

— Зваріть,— радили,— та з'їжте.

Учитель розводив руками—як це, мовляв, порядкувати тим, що йому не належить.

— Продайте,— радили.

Андрій Іванович знов розводив руками — по базарах ніколи не ходив і нічого не продавав.

Так і лежали яйця, поки надумався комусь оддати — котрійсь зі своїх учениць, яка, очевидно, недоїдала, бо мала нездоровий колір обличчя й запалі очі.

Наступного дня до нього прийшла жінка з вузликом у руках. Затіяла балачку про село, про школу, він чемно відповідав, а самого пекла думка: що за жінка, чого раптом навідалась до нього додому?

Зрештою, жінка зібралась іти, а йому залишила отой вузлик на лаві.

— Це вам трохи гречаних крупів принесла, зварите кулешу,— І, зловивши в його погляді непорозуміння, пояснила: — Ви ж яєчок передали через мою Настку то я вам гречаних крупів.

Відмовлявся, але жінка вузлик так і не забрала.

Після того не один раз траплялось, що навідувався хтось із батьків його учнів і приносив чи трохи борошна, чи пшона, молока в глечику. Вчитель завжди відмовлявся, але принесене так і зоставалося в нього, то мусив споживати. Ця обставина завдавала прикрощів, бо наступного дня було совісно дивитися в очі саме тієї дитини, чия мати вчора навідувалась до нього.

В дідову та бабину хату, яка дісталася йому в спадок, Андрій Іванович не привіз ніяких речей, тільки стареньку скрипку. Вона, замотана в білу рядюжку висіла біля комина, і вчитель ніколи її не знімав щоб пограти. Хіба для того, аби подивитись. І кожен, хто приходив до нього, звертав увагу на скрипку, і в кожного з'являлась думка, чому вчитель ніколи не грає.

Але запитати про те не зважувались.

Людей найбільше дивувало, що вчитель ні до кого не звертається по допомогу. Сам собі пере. Звісно, прання в нього не так багато, але ж... Щовечора куриться димок із комина — либонь, готує собі вечерю. Одного разу вчитель запросив до себе дітей додому, а потім пригостив їх варениками, які сам і зварив для них.

— Така людина...— казали про нього.

— Черпнув ложкою горя, тому й такий.

Поважали — й жаліли. Бо невеличкий, трішки в плечах зсутулений, очі добрі, погляд розумний і наче аж запобігливий, звертав із дороги, коли здибався з вами, й першим вітався, хоч, може, ніколи вас перед тим не бачив.

І в селі мали його за свого, співчували в його житті, яке так трудно склалось, і, звичайно, хотіли б допомогти.

У класі хтось пустив чутку, що, мовляв, Андрія Івановича сільські молодиці збираються оженити, щоб не мучився чоловік самотиною. Перший, мабуть, сказав про це Павло Дардище, який переповів дітям балачку, що точилася у них удома. На нього відразу ж усі накинулись — навіщо плещеш казна-що, адже й сам Андрій Іванович нічого не відає, а ти поголоски пускаєш.

— Поголосокне пускаю,— бубонів Дардище.— За що купив, за те й продаю.

— Кого ж за нього сватають? — поцікавився хтось.

— А Мотрю Сагайдак!

Діти загомоніли — кожне добре знало Мотрю Сагайдак. Вона й справді добра жінка, і за віком однакова з учителем, але ж можна висватати кращу й молодшу. Бо ген скільки дівчат у їхньому селі неодружених, кожна, либонь, згодилася б вийти за вчителя, то навіщо йому здалась Мотря Сагайдак? Та й коли добре приглянутись до Мотрі, побачиш у неї родимку на шиї, велику, чорну, й за вухом теж. Тому-то вона завжди запинається так старанно терновою хусткою.

— Е-е, Мотрі йому не треба,— сказав Грицько Калашник— Якби щось добре, а то ж — Мотря!

Василинка й собі ствердно закивала головою — Мотря й справді-таки не годиться.

Вчилась у їхньому класі Рая Івашко, якась близька Мотрина родичка. То вона, почувши розмову, встряла до гурту і, широко розтягуючи довгий рот, запитала:

— А чого це Мотря не підходить? Хто ж тоді підходить, як не вона?

— Молодшу йому треба! — втовкмачували.

— Вона молода! — наполягала Рая.

— Красивішу...

— Вона красива!

— Та що ви з цією Райкою теревените! — гримнув Павло Дардище і, схопивши дівчину за коси, потяг за двері.