Полковник Михайло Кричевський

Чайковський Андрій

ПОЛКОВНИК МИХАЙЛО КРИЧЕВСЬКИЙ

Історична повість із XVII віку

Частина І В ЧУЖОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Одна миля, не далі, від Берестя розкинулося невеличке село Кричево — рідне гніздо його основників Кричевських. Ще з кінцем шістнадцятого століття згадується про двох Кричевських — Стёцька та Васька,— що при якомусь граничному спорі поклику ютьс я на лист короля Казимира Ягайловича, котрим король подарував був їх дідові за військові заслуги землю, де він і оснував своє Кричево.

Потомки тих двох Кричевських попереходили до римської церкви й почали писати себе Кржичевськими.

Кричевські багаті не були. Коли рід розрісся, а земельки не прибувало, порадили собі, боячися зовсім поробитися "худопахолками", щоб одні залишалися на батьківщині, а другі шукали своєї долі або в військовій службі, або переходили до духовного стану. А дівчина, що не виходила заміж, ішла в монастир. Бувало й таке, що дехто вступав на службу польських магнатів і там доживав свого несолодкого віку. Бо хоч польською конституцією всі шляхтичі були між собою рівні, то все ж мусили вислуговуватис я своїм патронам, не раз і в дуже поганих справах.

Особливо на сеймиках мусили виконувати волю свого пана, а там і своїм життям вагувати.

Із цього великого старинного роду вийшов у початках XVII віку Станислав Кричевський. Він був у сім'ї наймолодший, і засісти на ріллі йому не було можливо,— треба було шукати хліба або в війську, або стати духовним. Та до того стану молодий Станислав охоти не мав. На сім'євій раді ніхто його до цього не силував, і покінчилося на тому, що Стах або піде до якогось багатія-шляхтича дослуговуватися, або до королівського війська.

На це перше не хотів ніяк погодитися старий Кричевський, бо добре придивився до гараздів таких панських прислужників. Згодився на військову службу, але ж передусім хотів свому синові дати гарну освіту, то й повіз свого Стаха до Кракова та примістив у єзуїтському ліцеї й конвікті. А коли Стах покінчив ліцей, батько вписав його на Ягайлонський Краківський університет.

У Кракові поміж товаришами ліцею, а опісля університету молодий Кричевський познайомився з ровесником Адамом Крушвіцьким. Вони заприятелювали між собою, та з цього приятельства більше користі мав Адам. Йому йшла наука не конче добре, і Кричевський йому помагав. Таке саме було й з матеріальними справами. Старий Кричевський, хоч у нього й не переливалося, старався, щоб син мав усе на час, щоб не потребував ні в кого запобігати ласки та помочі.

Та не так було з Крушвіцьким. За свого сина батько не дуже турбувався, присилав йому небагато, та й то не на час, і коли б не поміч Кричевського, молодому Адамові довелося б голодувати.

Адам Крушвіцький не любив говорити за свій дім, а Стах і не допитувався — вважав його за худопа-холка, й тим радніше йому помагав.

Десь на другому році університету приїхав до Кракова старий Крушвіцький і зазнайомився зі Стахом. Був дуже радий такому товариству свого сина й не щадив для Стаха компліментів та чемностей. При цій нагоді запросив Станислава на вакації до своєї Вибра-нівки. Стах не давав спершу своєї згоди: мовляв, рідня, брати та сестри, особливо ж мама, котру він над усіх любив, дожидають його, і він не сміє їм у цьому відмовити. Старий Крушвіцький так не дуже-то й налягав і незабаром від'їхав. Та не відступав від цих запросин молодий Адам. Радий, що батько запросив приятеля, він почав його підмовляти:

— Не відкажи мені, побратиме,— приїдь цього року до нашої Вибранівки. В Бузі чудова купіль у нас, пишні полювання, житимемо в окремому будинку. А які в нас коні під верх! Кажу тобі: араби чистої крові — мій батько в конях дуже кохається. Батько — вдовець, зайнятий своїми справами, а ми переведемо вакації безжурно й свобідно.

Кричевський вважав оповідання про арабів за звичайне собі перехвалювання на приману.

— А які там панночки в нашому сусідстві! Кажу тобі: пальці облизувати...

— Я ж тобі казав, що, з огляду на рідню, мушу їхати до нашого Кричева...

— То зробімо так: ти приїдеш до мене на два тижні, а тоді ми відвеземо тебе до Кричева.

Кричевський завагався: може, й справді в тій Ви-бранівці є коні-араби? Він дуже коні любив, а у своїй поліській закутині ніколи арабів не бачив.

Згодився.

По скінченому семестрі по юнаків приїхала підвода, й вони подалися в дорогу. Стах написав до родини, що йому випало їхати до Вибранівки до товариша й приятеля та що вернеться додому два тижні пізніше.

Кричевський мав при собі молодого парубка-одно-літка, котрого придав йому старий батько до прислуги. Це був незвичайно меткий хлопець. Мав він наказ від старшого пана опікуватися паничем та пильнувати його. Парубкові також хотілося скорше до Кричева, й він прираджував паничеві, щоб таки їхав просто додому. Та рада ця прийшла запізно, бо Стах уже обіцяв їхати до Вибранівки.

Вибранівка вже на перший погляд Стахові не припала до вподоби. Передусім, ніхто гістьми не турбувався, навіть привітатися не було з ким, бо старий Крушвіцький нікому не показувався. Льокай завів молодого Кричевського до окремого будинку на кватирю. Стах відразу поміркував собі, що тут володіє залізна рука, військовий ритор. Служба, мов ті автомати, виконувала мовчки чиїсь накази. Ніде не чути ні людської мови, ні пісні. Ніде ні сліду веселості. Кожне робить свою роботу та лише нишком, боязко позад себе оглядається. Все зовсім не так, як у Кричеві.

Зараз на першому кроці довелося молодому паничеві побачити щось таке, про що в Кричеві ніхто не знав, не відав: гайдуки повели до стайні якусь молодицю. Він чув, як вона дуже просилася, як на це ніхто не звертав уваги й як зараз по тім почувся зойк битої людини. Він не втерпів і спитав товариша, що воно таке.

— Нічого важного: за якусь провину молодиці присудили різки й тепер переводять екзекуцію... Без того не можна — тут підданці дуже неслухняні... Не варто в той бік дивитися...

Чогось такого в себе Стах не бачив. Його батьки піклувалися своїми підданцями, мов рідними. Він почав жалкувати, що сюди приїхав, що не послухав свого меткого товариша Максима...

Незабаром льокай попросив паничів до обіду. Тут Стах познайомився ближче з ріднею приятеля, придивився докладніше й до старого Крушвіцького. Старий теж докладніше придивлявся до молодого юнака, бо в Кракові не було на це часу. Він оглядав його, мов молодого коня, виведеного на продаж. Стах чув на собі його колючий погляд, і йому стало осоружно. Старий випитував його про домашні справи, і Стахові стало ніяково. Він мимохіть числив у пам'яті, кілько днів доведеться тут так мучитися, думав, як би то побут у Вибранівці скоротити. Але ж щось примусило забути про це. Коли зайшов до їдальні і обкинув оком при явних, помітив молоденьку дівчинку, літ чотирнадцяти, русяву й дуже гарну.

Старий Крушвіцький поспішився познайомити з гостем:

— Пан Станислав Кршичевський, студіозус із Кракова, товариш і приятель Адася! Моя дочка, панна Олена! Респектова, панна Марія Ястршембська, наша кузинка.

Аж тепер помітив Стах при боці русявої панночки старшу жінку. Та не дуже він придивлявся до неї — всю свою увагу звернув на дівчину. Вона видалась йому дуже несміла, якась залякана. Раз тільки підвела на нього свої синенькі, мов незабудьки, очі.

Кричевський поклонився паням, та не знав, чи розпочинати розмову з панями, чи дати спокій. Досі з панями не стрічався й зовсім ними не цікавився. Дома, коли приїжджав зі школи на ферії, найбільше звертав увагу на коні та полювання. А тут нараз зустріну вся з такою гарненькою дівчиною. Ним заволоділо якесь дивне почування, такого перше не мав ніколи. Але дівчина сиділа мовчки за столом і навіть на нього не глянула.

Обід пройшов у мовчанці. Нікому не хотілося говорити при суворому панові дому. Здавалося, що кожному хотілося чимдуж утекти від столу.

По обіді Адась заходився свого товариша якось задобрити, бачив, що він із обіду не був вдоволений.

— Знаєш, Стаху, до мойого батька треба звикнути. Він не зла людина, лише великий ригорист, а до того... трохи скупий, краще сказати — занадто ощадний. Йому здається, що всяк рад би його майно рахувати, і це часом його лютить.

Та це Стаха не переконало. По тому, що тут бачив та як скупо батько давав свому одинакові, він зміркував, що старий скупиндряга збиває золото, певне, не без кривди для інших. Великий був контраст між батьком та сином... А проте думки, як би швидше звідсіль утекти, почали від нього відходити: не сходила йому з ума Олена. Він забажав звернути її увагу на себе, та не знав чим і як. Розмовою не йшло — старий, видко, додивлявся, щоб молодята не наближувалися. Чим би ж то? Хіба їздою верхи? Стах навчився їздити дома від старого козака Трохима, що проживав на хуторі як старий товариш батька з якогось давнього походу.

Він попросив Адама провести його до стайні.

Адам сам не смів розпоряджатися стайнею й пішов прохати в батька дозволу.

— Добре,— сказав пан Крушвіцький.— Та спершу поклич сюди стаєнного.

Незабаром з'явився стаєнний і випростався перед суворим паном.

— Тому краківському паничеві заманулося заїжджувати мої коні. Ану-но, осідлай йому "варіята".

Стаєнний вийшов і по дорозі попрохав паничів до стайні. Стах помітив, на свою втіху, що тут було на що дивитися. Коні, наче повибирані. Не знаючи, що пан визначив для нього коня, він почав роздивлятися і вказав на одного, що на ньому мав охоту проїхатись,— а це саме й був "варіят". Стаєнний як стій коня осідлав і вивів на двір, перед стайню. Стах коня погладив, заговорив кілька ласкавих слів і птахом опинився на сідлі. Це була для коня несподіванка: ніхто досі на нього так не вскакував — досі його все два парубки мусили з усієї сили держати, а один підсаджував вершника.

Кінь спершу й не стямився, що з ним сталося, та потім почав показувати свої звичайні штуки: ставав дуба, викидав задом, кидався несподівано на боки, та Стах сидів на коні, мов прикований. Гарцюючи, заїхав перед веранду палацу. Стах помітив у вікні білу голівку Оленки. Вона заховалася була за завісу й із-за неї дивилася на гарцювання; коли раптом помітила, що Стах дивиться в її вікно,— люб'язно всміхнулася. Кричевський дуже зрадів: "За такий один усміх варто й голову собі скрутити на "варіяті",— подумав він.

Кінь ставав щораз спокійніший, побачивши, що вершник за нього сильніший.

1 2 3 4 5 6 7