Директор одвернувся до вікна, і Сяник дивився йому в спину. Подеколи Сяник опускав голову і втуплювався в підлогу. Коли зі щілини вилізла руда мураха й хутенько побігла до порога, Сяник нахилився й почав заганяти її назад у щілину. Мураха кидалась то в один бік, то в другий, і зрештою Сяник мусив просто запхати її, коли така вперта. Випростався — директор дивився на нього вражено. Сяник винувато переступив із ноги на ногу, одна брова підскочила вгору, друга опустилася вниз…
— Ти що робив? — майже лагідно запитав директор.
— Коли? — хлопець дивився трохи спідлоба.
— Щойно!
— А що я робив? Нічого не робив! — ображено загув Сяник. — У вас тут мурахи лазять, то я по щілинах заганяв.
Директор хотів мовити щось, уже й рота розтулив, та лише скривився. Лише скривився — і знову обернувся до вікна. "То й добре, — майнуло в Сяниковій голові, і він узявся нишпорити очима по підлозі. — Цікаво, як вони сюди пролазять? І, либонь, не мало їх, бо ген іще одна побігла, якраз біля директорової ноги. Що, тихесенько підступити й спробувати загнати назад?.."
У цей час Ігор Володимирович знову повернувся до Сяника.
— То розкажи, що ти там накоїв?
— Коли? — за звичкою глипнув спідлоба.
— Коли ж? Учора, здається.
— А ви про що?
— Про гусака, як його…
— Єгипетського? — підказав Сяник. І очі його посвітлішали, вже приготувався всміхнутись, але обличчя в Ігоря Володимировича зосталося кам’яне, і хлопець заморозив свої вуста.
— Як усе було? — запитав директор, хоч уже не від одної людини в селі чув про цей випадок. — Ти журавля продавав?
— Журавля… — похнюпився Сяник, який дуже вміло навчився хнюпитись, коли це потрібно.
— А назвав єгипетським гусаком?
— Угу, — винувато буркнув Сяник.
— Ти що, по базарах тиняєшся? Живеш із вторгованої копійки?
— Ні… Мене батько й мати годують, — відповів Сяник, знаючи, що в такому разі слід відповісти.
— Як же ти посмів обманути Ніну Семенівну? І тобі повірили?
Сяник схожий став на пругкий клубок збуджених нервів.
— Ніхто не вірив! — майже защебетав. — Хто не запитає, всі сміються. Бо, мовляв, який це єгипетський гусак! А Ніна Семенівна й не розглядала, зразу купила.
Директор одвернувся до вікна — стримати свавільну усмішку, що могла звести нанівець усю цю виховну сцену. І, дивлячись у вікно, взявся вичитувати:
— Раденький, що дурненький? Таж Ніна Семенівна тільки тиждень у нашому селі. Вона з міста сама, ще нічого не знає… Хоч упізнала на базарі, що ти її учень?
— Ні…
— А що, купила журавля…
— Купила журавля, — дуже безпосередньо, в тон директорові, підхопив Сяник, — і подалася додому. Баба Тетяна, в якої вона куток знімає, сказала, що то ніякий не єгипетський гусак. Якби не баба, Ніна Семенівна й не здогадалася б!..
- Євген Гуцало — Сльози землі
- Євген Гуцало — Скажений чорнобильський собака
- Євген Гуцало — Приватне життя феномена
- Ще 145 творів →
— Ось що, Сянику, — розважливо мовив директор. — Хлопець ти з фантазією, але погано, коли вона стає в тебе брехнею. Не вчись нікого обдурювати, бо в житті таких не люблять. Поверни Ніні Семенівні гроші… А тебе покараємо. Діти всі на екскурсію підуть на склозавод, а ти зостанешся вдома.
"Подумаєш! Мій тато на склозаводі працює, то я там уже двічі був! Не візьмуть — і не треба".
За дверима кабінету чекали на Сяника товариші.
— Ну? — нетерпляче запитав Барабаш, котрий завжди радів із будь-якої Сяникової біди чи невдачі. — Зі школи виганяють?
— І не думають! Гроші сказали повернути, на екскурсію не візьмуть! Жити можна! — весело відповів.
Барабаш начебто аж засмутився, що Сяникові все так легко зійшло з рук. Повні губи його ще більше надулися, а нижня зовсім одвисла — ось-ось одвалиться.
— Якби це зі мною, — сказав із чутною в голосі образою, — то, мабуть, вигнали б.
— І варто! — весело сказав Сяник. — Бо ти кабан, а кабанам місце не в школі, а на колгоспному свинарнику.
Барабаш такий, що зразу поліз битись. Але Сяник не став із ним зчіплюватися — шаснув поміж дітьми.
Чомусь усі вважають його за брехуна. Варто йому пожартувати, ніхто не сміється, лише глузливо кривляться: о, знову, мовляв, бреше, бо язик без кісток. Іноді навіть і правду скаже, проте не поспішають вірити. Чи в нього вигляд такий, чи в очах іскрини такі, як ото в справжніх брехунів бувають?
Про все це думає Сяник, сидячи за партою. Думає без гіркоти, думає якось весело, безтурботно. Після дзвінка заходить до класу Ніна Семенівна — саме її урок. Вона повільно простує до столу, повільно кладе на стіл журнал, повільно дивиться на учнів, очікуючи, коли западе мертва тиша, а потім вітається і каже їм сідати.
Ніна Семенівна з вигляду аж надто спокійна. Здається, нехай зараз із ясного неба загуркоче грім, вчителька не здивується, не схопиться з місця, а пережде його і, наче нічого не трапилося, проводитиме урок. Сяник завжди уважно слухає її розповідь, але в Ніни Семенівни такий нудний голос, що згодом Сяника починає хилити на сон, і він мусить щипати себе за руку, щоб не закуняти.
Сидить Сяник, слухає урок, а що нову тему знає, бо наперед прочитав у книжці, то стає дедалі нудніше й нудніше, і він надумується розважитися. Раптом одсовується із свого місця на самісінький край парти, ніби його хтось щипнув, і, дивлячись туди, де має сидіти Мишко Лелюх, який сьогодні не прийшов до школи, каже голосно:
— А Лелюх чіпляється!
На нього звертають увагу. Ніна Семенівна теж подивилася, але нічого не сказала.
— Єгипетський гусак! — шепнув хтось іззаду, і по класу шелеснув смішок.
Ніна Семенівна злегка почервоніла, та не обірвала своєї розповіді, — трималась так, наче нічого не сталося.
— О, Лелюх знову б’ється! — скрикнув Сяник і підскочив, немов ударили в спину.
В класі засміялися голосніше; Ніна Семенівна вдала, що нічого не помітила. Зрештою, коли Сяник утретє повторив свій жарт, учителька сказала:
— Лелюх, устань!
Клас брався за животи. Ніна Семенівна ще нічого не второпала, а тому, влучивши мить, знову мовила сердито:
— Лелюх, я кому кажу? Негайно встань!
Вона підійшла до Сяникової парти і спочатку подивилася на двох учнів, що сиділи спереду, а потім на тих, що позаду. Вчителька не знала, котрий із них може бути Лелюхом, бо тільки тиждень працювала в цій школі, встигла запам’ятати небагатьох.
— Ти?! — вказала пальцем на одного з учнів.
Той підвівся, ображено відповів:
— Я не Лелюх, я — Козир.
— Ти?! — тицьнула пальцем на сусіда.
— Я — Марчук… А Мишка сьогодні в школі нема.
— Якого Мишка? — не втямила вчителька.
— Та Лелюха, кого ж іще… Він сьогодні з батьком поїхав у район, бо черевики порвав, то треба купити.
Ніна Семенівна звернула, нарешті, свій погляд на Сяника. Дивилась не то що докірливо чи осудливо, а просто ображено. Таки не витримав того погляду й опустив очі. Вчителька міцно стиснула губи і, наче нічого не трапилося, твердо пішла до свого столу… Перевела подих і взялась далі пояснювати урок.
Коли продзеленчав дзвоник, сказала Сяникові:
— Ти знаєш, де я живу?
— Ні, — лукаво глянув Сяник.
— У баби Тетяни! — відповіло хором півкласу.
— Зайди сьогодні до мене, — сказала вчителька і подалася геть.
До Сяника підійшов губатий Барабаш:
— А що, продав єгипетського гусака?
— Бігли води по заводях, а байраки по собаках, — сказав Сяник, зі зловтіхою приглядаючись, як у Барабаша тетеріє обличчя.
— Дрюком-боком-каменюком дурня били — уму вчили, умивали його шилом, натирали його милом. Зрозумів? — І вигадував далі:
— Камінь грає, дім співає, сонце їсть із хлібом сало, а щоб тебе, Барабаше, надуло і розірвало!
— Ану ще! — стали під’юджувати однокласники, які знали за Сяником цю охоту до вигадок, несподіваних і доладних.
— Барабаш — як патронташ, замість льолі — ноги голі, замість, рук двоє гадюк, сам здоровий, наче бочка, в голові вмостилась квочка, квочка скаче й кудкудаче: Барабаш — гарбуз ледачий! Барабаше, Барабаше, не клади у вуха каші, кашу треба їсти оком, воду треба пити боком, носом слід усе кусати, а ногами слід жувати, животом умій ходити, а плечима вмій робити.
Барабаш синів од злості й тупо дивився на Сяника.
— Ох і мудро ж як! — бубонів.
— Ану ще! — підохочували товариші.
— Ходять свині в небі синім, а на хмарі два дядьки грають у… у… у якісь дудки. Раптом вибігла лисиця, на лисиці тій криниця, а в криниці тій орли молоко собі пили. Молоко пили із ложки, і мені дісталось трошки…
— Е-е, вже не так, як перше, — стали огуджувати його вміння. — От про Барабаша ти склав добре: носом слід усе кусати, а ногами слід жувати!
Барабаш не осмілювався зачепити язикатого Сяника, все ще бубонів:
— Ох і мудро ж як!..
— Ану про Ніну Семенівну склади, — попросили однокласники.
Сяник удавано закотив очі під лоба, начебто це для нього й хтозна як трудно, а потім затарабанив:
— Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати. Грак на домрі славно грав, а гусак той танцював, грак до школи не ходив, бо учитись не любив. А гусак любив учитись, бо хотів розумно жити, дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!
— Хіба ж це про Ніну Семенівну? — пробурчав Барабаш, коли в Сяника забракло духу для дальших вигадок.
— Чого б то я про неї складав? — засміявся Сяник. — Це я знову про тебе. Дзьобом ти умів писати, а ногами вмів читати!
— Веселий ти дуже, — кривився Барабаш. — Дивись, якби не перепало за всі твої штучки.
— Перепало попаді маленьке перепаденятко, — проторохтів Сяник.
— Що? — вибалушив очі Барабаш.
— Перепаденятко переполовинило перепічку, перескочило перелаз і перекотилось перекотиполем перед передніми пенсіонерами.
І як тільки в Сяника вистачає снаги, щоб усе це одним духом випалити! Однокласники дружно зареготали, а Барабаш спохмурнів геть безнадійно.
А після уроків поверталися додому разом. Кругленький Барабаш не йшов, а колобком котився, сопучи та раз у раз зітхаючи. Сяник, звісивши голову на груди, всміхався собі, ніби щось гарне спадало на гадку, а потім запитав:
— Сказати, про що ти думаєш?
— Про що? — аж зупинився Барабаш.
— Їсти хочеш! І ні про що не думаєш.
— Точно! — здивувався Барабаш. — Зголоднів я в школі.
Сяник зовсім тихо, без слів, узявся мугикати якусь пісеньку. Помугикає та й перестане. І так кілька разів. Як раптом
Коло річки, коло броду
там дівчина брала воду…
Сяник зареготав:
— Це я тобі підказав цю пісню!
— Як підказав? Я сам… Ти ж не співав, а так лише.
— Я не співав, а лише думав цими словами, а тобі й передалося все, зрозумів?
— Ти ж не співав! — дивувався впертий Барабаш.
— Е-е, не тямиш ти! А зі мною вже не раз так — у думках наспівую якусь пісню, а раптом її вже хтось біля мене співає, уголос.
— Брешеш, — буркнув Барабаш.
— А навіщо мені брехати? — заперечив Сяник.