Василь Іванович Шкатов — страшна людина. Страшна, власне, тільки за своєю посадою. Він начальник 3-ї частини Каримського району БАМЛАГу*, цебто таборового філіалу НКВС, чи, інакше кажучи, — філіалу органів безпеки. Якщо в'язні, чи по-офіційному — зеки, жартома звуть працівника техніки безпеки "небезпечний технік", то Василя Івановича Шкатова вони й поготів могли б звати "небезпечний начальник", бо влада його в
Б а м л а г — скорочена назва табору Байкало-Амурської магістралі.
таборі — могутня й можливості величезні. Він може будь-якого в'язня посадити в карцер без усяких прокурорських формальностей, розпочати проти нього нову табірну справу, що, звичайно, кінчається новим строком, а то й далеко гіршим судовим вироком... Під його наглядом перебуває й вільнонайманий персонал у таборі, якого Василь Іванович легкою рукою може обвинуватити в спілкуванні з в'язнями, контрреволюційній агітації, шкідництві й саботажі. Та годі перелічити все, що міг би він вчинити людям, але Василь Іванович того не робить. Чи то 1936 рік, коли й я опинився в полі його зору, був проміжним періодом між хвилями політичних репресій і Василь Іванович просто не одержував згори вказівок активізуватися в цьому напрямі, чи його вдача була така, що він, наскільки міг, намагався сам жити спокійно й не робити шкоди іншим. Мабуть, тут збігалося й те, й друге.
Із зовнішнього вигляду Василя Івановича можна було подумати, що природа намірялася пустити його в життєву круговерть атлетом — цьому сприяло й робітниче походження Шкатова, що наділило його високим зростом, широкими грудьми й дебелими кулаками. Але чи то легка робота, що не вимагала особливих зусиль, чи добрі харчі внесли до цього наміру помітний коректив: стало випинатися вперед черево, віддималися щоки, рано почала лисіти на маківці голова, і Василь Іванович сам не помітив, як обернувся на пікнікаІ з усіма висліда-ми не тільки у фізичній будові тіла, а й у певних душевних властивостях. Одне слово, типовий пікнік став зовсім нетиповим начальником 3-ї частини, якого не тільки не побоювались вільнонаймані працівники, але не боялися й в'язні. Та що там казати! В'язні шанували Василя Івановича, ба навіть любили, називаючи його не інакше як дядя Вася. Та й було за що їм любити цього простецького, незлостивого начальника.
У БАМЛАЗі великий обсяг різноманітних робіт: тут споруджують насип і укладають на ньому шпали з рейками другої колії Транссибірської залізниці, будують вот кзали, депо, житла й школи, через те робочого ув'язненого люду тут багато й наглядати за ним нелегко. Зеки почувають себе під конвоєм тільки в таборовій зоні, а вивів їх стрілець на об'єкт будівництва — спробуй допильнувати кожного з них, що здалека мелькають перед очима конвоїра, — не знати, чи йдучи по інструмент, чи шукаючи бригадира, чи так собі прохолоджуючись. Тим-то заскочити у виселок і купити в крамниці пляшку сорокаградусної — в'язневі що плюнути. Але у висілку шмигають переодягнені в цивільне оперативники 3-ї частини, і якщо у в'язня не дуже досвідчене око, щоб розпізнавати "лягавих" з самих їхніх фізіономій, його чекають прикрощі. Мало того, що пропала горілка, оперативник веде порушника режиму до дяді Васі на суд. І тут-то й виявляється добра вдача нетипового начальника. Замість того, щоб покарати в'язня карцером, дядя Вася, відіславши з кабінету оперативника, каже до провинного:
- Борис Антоненко-Давидович — Невигадані бувальщини
- Борис Антоненко-Давидович — Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
- Борис Антоненко-Давидович — Два пуди жита
- Ще 87 творів →
— Як не зумів сам випити, то вип'ю за тебе я.
Він наливає півсклянки й одним духом випиває, не закусуючи, лиш дістає з шухляди пачку чаю й бере відтіля щіпку пожувати, щоб не пахло з рота. Після цього дядя Вася задоволено крякне й, сказавши: — А тепер іди ти до такої-то матері й щоб я тебе більше не бачив! — пускає з Богом порушника режиму.
Гірше буває, коли необачний попадається вдруге, а то й втретє. Це завдає дяді Васі клопоту. Якщо злочин взагалі має бути покараний, то рецидив і поготів. Але ж і в дяді Васі є душа, щоб зрозуміти бідолаху, в якого тричі по вусах текло, а в рот не попало.
— Ну, що мені з тобою робити, коли ти пити хочеш, а донести до рота не вмієш? — каже він з явним уболіванням і по хвилині роздуму наливає півсклянки горілки й підсуває до краю столу: — Мать-перемать твою, покуштуй, яка вона на смак, і йди на три доби в кандей.
Оце й увесь присуд. Далебі, й сам Соломон не розсудив би так мудро!
У кабінеті дяді Васі не переводиться набутий таким способом запас горілки, але було б наклепом назвати дядю Васю алкоголіком. Чи то довгий тренаж давав свої наслідки, чи душа дяді Васі знала міру й не перебирала більше від того, що могла вмістити його натура для пристойного поводження на людях, але п'яним начальника 3-ї частини ніхто не бачив. Удома в нього ніколи не водалось горілки, і про те, що дядя Вася десь трохи хильнув, дружина догадувалась лише з доброго настрою та підозрілого блиску в збляклих очах свого чоловіка. Ну, як після цього не поважати дядю Васю!
І все ж кожного разу, коли він заходив до канцелярії штабу району, де я виконував обов'язки секретаря, щось змушувало мене насторожуватись. До горілки я не був швидкий, по висілку без службової потреби не ходив, хоч і мав постійну перепустку, та й взагалі чинити якісь порушення режиму мені за роботою було ніколи, але в мене клята п'ятдесят восьма стаття обвинувачення, за якою 3-тя частина має пильно наглядати. Через те, хоч який дядя Вася незлостивий і добродушний, але служба є служба. Намагаючись зберегти на обличчі спокійний, байдужий вираз, я завжди в таких випадках нишком думав, чи не прийшов цього разу цей гладкий загальний улюбленець до мене з якоюсь капостю, а їх стільки вже було в моєму попередньому таборовому житті...
Але звичайно все бувало гаразд: дядя Вася клав на стіл запечатаного чотирма сургучевими печатями пакета з написом "Таємно" й хриплувато казав:
— Відправиш з першою ж поштою до штабу відділу.
Іноді дядя Вася при цьому злегка підморгує мені лівим оком, з чого видно, що він десь уже трохи хильнув. Напис на пакеті "Таємно" нічого особливого не означає — йдеться, очевидно, про боєпостачання або ще якісь матеріальні справи (у виняткових випадках дядя Вася пише "Цілком таємно" і посилає такий пакет спецкур'єром). Взагалі, в його конторі все — таємне, тільки сам він перестав бути таємним. Я вже заспокоївся: те, що дядя Вася звернувся до мене через "ти", — добра ознака. А якщо він до цього додає матюки, це свідчить про його розчуленість і навіть ніжність. Не дай Боже, дядя Вася почне "викати" й ні разу не пом'яне матері! Це означає: він має діяти за своїм службовим призначенням, і тоді начувайся й не забувай, що дядя Вася теж — із "лягавих" і під м'якою шерсткою в нього криються гострі пазурі.
Цього разу дядя Вася зайшов до канцелярії наприкінці робочого дня, коли тут, окрім мене, нікого не було.
— Тобі часом не треба прибиральниці? — спитав він по-діловому, хоч розподіл робочої сили зовсім не входив у його обов'язки.
— За штатом у канцелярії повинна бути одна одиниця — кур'єр-прибиральник чи прибиральниця, але на цьому місці вже є людина, — ухильно відповів я, не розуміючи, чого, власне, Шкатову треба від мене.
— Знаю. Але в мене є для тебе хороша дівка. Твоя землячка — українка. Візьми її! — наполягав чомусь дядя Вася, і я став уже нишком думати, чи не хоче цей начальник 3-ї частини впихнути в канцелярію свою людину — "стукачку", як кажуть таборовці: органи безпеки повинні скрізь усе бачити й усе чути.
— Одна тільки біда — вона глухоніма, а так дуже хороша роботяща дівка! — вихваляв далі свою протеже дядя Вася, і це ще більше насторожило мене. Не інакше як сексотку рекомендує і то спеціально стежити за мною: бо, крім мене, тут працює тільки кур'єр Лапшин, засуджений на три роки за побутовий злочин, і він навряд чи може цікавити 3-тю частину. Усім відомо, що в Лапшина, поза бажанням щось попоїсти й десь стрельнути покурити, інших бажань нема.
— Треба, щоб начальник району дав наказ увільнити з кур'єрства Лапшина, хоч той добре справляється з своїми обов'язками... — промовив я, але дядя Вася спинив мене:
— Не треба увільняти Лапшина^ хай і Лапшин буде, й Настю візьмеш.
— Але ж то буде дві одиниці, — нерішуче зауважив я, та дядя Вася заспокоїв мене:
— З Абрамовим я поговорю, тільки ти дівку не кривдь. Хахлушка — во! — високо підняв він великого пальця й підморгнув мені.
Якби дяді Васі не було вже п'ятдесят, я міг би припустити, що в старого чекіста волос сивіє, а голова шаліє й він під покровом канцелярії надумав приховати свою таємну коханку, але ніхто не помічав у старого пікніка нахилу до зальотів та й подейкували, що безстрашний чекіст побоювався своєї опасистої жінки, котра не спустила б йому такого гріха.
Другого дня до канцелярії зайшов начальник райвідділу Абрамов і коротко сказав мені:
— Тут прийде від Шкатова одна зека, дівчина, — візьміть її до штату прибиральницею й проведіть у наказі.
Те, що Абрамов не пояснив мені, чому ми маємо, без особливих на те причин, збільшувати штат канцелярії, тільки підтвердило мої вчорашні припущення. Очевидно, й Абрамов розумів, для чого Шкатову потрібна в канцелярії якась глухоніма дівчина, й не перечив таємним міркуванням начальника 3-ї частини, під яким, кінець кінцем, усі ми ходимо — зеки й вільнонаймані.
Перед обідньою перервою хтось несміливо прочинив двері й якусь хвилину вагався увійти.
— Увійдіть! — голосно сказав я, але ніхто не входив, хоч відчувалося, що за дверима стоять. Я встав з-за столу, швидко підійшов до дверей і широко відчинив їх.
Потупивши долу очі й тримаючись правицею за щоку, за дверима стояла дебела дівчина.
— Чого ж не входите? — спитав я невдоволено, але похопився: вона ж глухоніма. Те, що ця дівчина — протеже дяді Васі, я відчув одразу, та й з вигляду вона була типова українка: чорнява, з тонкими довгими бровами й лагідним виразом обличчя. Я показав їй на миґах — зайти, і вона обережно, навшпиньки вступила в канцелярію, озираючись навкруги, немовби сподівалась туг на кожному кроці поставлених на неї пасток. Повернувшись на своє місце за столом, я показав їй жестом сісти. Дівчина нерішуче присіла на краю стільця, склала руки на колінах і, крадькома глянувши на мене, опустила очі, покірна своїй долі, що відтепер ніби опинилась у моїх руках.
На клаптику паперу я стисло написав їй про обов'язки прибиральниці й подав прочитати.