СЕМЕН ІВАНОВИЧ ПАЛЬОХА
Мисливська поема
Частина І
ОКРИЛЕНІ ОБРІЇ
В. Охрименкові
Я ВИРУШАЮ НА ПОЛЮВАННЯ
З того часу, як я став мисливцем, найкращі літні місяці втратили для мене свою ціну: вони заборонені для полювання. Червень і липень для мене тягнуться в напруженому чеканні, бо лиш першого серпня я зможу по-справжньому взятися за рушницю. Але моя ловецька пристрасть прокидається геть далеко раніш.
Скоро почнеться на Дніпрі скрес і визволений Славута понесе на своїх потужних вільних грудях розтрощені крижані кайдани до Чорного моря, мене охоплює незрозуміле хвилювання. Чи то березень зненацька нагадав мені, що за літами, за весняними водами мчать у неповоротну далечінь десь і мої роки, чи то мені стало шкода моїх весен, чи ще щось. А втім, високо в небі чути бентежний клекіт. То летять журавлі. Але не журні жалібні стогони:
Чути "кру, кру, кру",
В чужині умру;
Заки море перелечу,
Крилонька зітру...
долинають із високості, а — радісні, заклопотані поклики зморених, далеких мандрівників, що повертаються на свою землю. Вони сповнені турбот за нові оселі, за нові гнізда, за свою кохану, за майбутніх безпорадних нащадків, що, клацаючи непевними дзьобами, без угаву просять їсти. Немов вертаються вони до нового оновленого життя. Щасливі птиці! І шкода, що високий мур кам'яниць сховав від моїх очей тріпотливий журавлиний шнур...
Навесні мені часто сняться болота. Сумні, забуті, покинуті, вони оживають тепер знову. Там день у день прилітають веселі вигнанці, й на неприглядних трясовинах буяє молоде відродження. Кулики, чирята, крижні, валюшні, бекаси, дупелі поспішають щодуж на старі займанища. Я завжди з насолодою і якоюсь незрозумілою тривогою читаю коротеньку газетну хроніку "Рух весни", де подають щоденні звіти за приліт птахів. У тих сухих словах мені вчувається тріпотливий струмінь вічного, нездоланного життя.
Прилетіли птахи! Весна!..
Полювання для мене починається не з першого серпня. Ще тридцятого липня я дістаю, після піврічної перерви, свої мисливські причандали, сідаю на дві години набивати порожні гільзи, і це фактично є вже початок полювання. Вистріляні торішні набої, порох, шріт і навіть маленька бляшана мірочка й барклай одгонять мені тими ловецькими просторами. І я не знаю, чи я вкладаю в яку іншу роботу стільки любові, дбайливості й старання, як у нескладне, механічне набивання гільз. У кожному готовому набої — не тільки витрачена моя енергія, а й якась невловима частка самого мене; з цими набоями я вийду на болота й озера, і кожний постріл їхній буде як молодий крик моєї нестримної, дикої радості.
Я переживаю полювання вже коло свого письмового столу, де рукописи, словники й недочитані книжки боязко поступилися перед зухвалими шерегами готових набоїв і ворохом мисливського начиння. Я навіть почуваю якусь гіркоту невдоволення, що все вже готово і робити, власне, немає чого. Але, щоб уздовжити, бодай хоч трохи, той зв'язок із післязавтрашніми болотами, я ще раз переглядаю мій патронташ, переміщаю в ньому набої з різними номерами шроту і перекидаю за плече ягдташ, вдесяте зазирнувши в цівки рушниці. Вони ідеально чисті. Ані порошинки на благородному блиску металу. Тепер уже абсолютно нема чого робити й мені лишається тільки спати. Та мені довго не спиться. За вікном до міста вдираються перші таємничі вістуни літнього ранку, а мої безсонні очі втокмились у темні померки стелі. І здається мені, що в темряві виступають обриси оситнягу і пружні зелені стеблини загадково ворушаться...
- Борис Антоненко-Давидович — Живі картини
- Борис Антоненко-Давидович — Усе може бути
- Борис Антоненко-Давидович — Труханівська Венеція
- Ще 87 творів →
Пароплав іде о четвертій пополудні, і я ще маю досить часу працювати. Та то омана: я надарма нарізав із десяток паперових аркушиків і взявся за перо — перо тремтить у моїй руці, і перший рядок так награмузляно, що я не можу впізнати свого письма, а моя думка сполохано кружляє широкими просторами, не годна зосередитися на тексті перекладу. Я працювати не можу, бо я відчуваю вже далеку замріяну далечінь, і небо викотило на всю велич розпечене сонце, обіцяючи на завтра добру годину. Я непомітно загаюю час на дурниці, поки в двері не стукають похапливі кулаки. Це Вадим і Гордій, мої щирі мисливські приятелі. Вадим — експансивність, Гордій — флегма. Вадим цибатий, Гордій присадкуватий. Мені випадає середина — бути й тим і тим, щоб завершити злагоду й гармонію нашого невеликого товариства. А втім, вони обидва зараз — піднесення, і я долучаю до неї своє, чисто як у дитини, захоплення, що нараз вибухає в мені з потрійною силою, коли я сквапно застібаю ремінь патронташа й перекидаю за плече ягдташ. Наші чоботи стукають пішоходами лунко, наші кроки сягнисті, й хода весела. І я, далебі, не уявляю, чи є така сила, щоб могла б спинити нас зараз і завернути додому. Ми втрьох — спрагла жага й рвучкий рух уперед, мерщій до пароплава, далі — Дністром, до Семенової хати й — на болота.
І глянути на цих збадьорілих, радісних хлопців, що йдуть поруч мене (та й які вони хлопці! На селі вони давно були б уже "чоловіками"), — хіба поймеш віри, що це, власне, своєрідні, так би мовити, а все ж — убивці. Завтра вони вбиватимуть маленькі пернаті створіння, що сьогодні й гадки не мають про небезпеку й мирно хлюпостаються поміж різаком і лататтям. Ах, ця вічна проблема вбивства! Хай замовкнуть нерозважні гуманісти, що волають проти дикунства полювання, але залюбки споживають зовсім безборонні й довірливі свійські кури та качки. Яка, зрештою, різниця — чи я вбив, чи вбив хто інший, коли сам я їм м'ясо й тим самим сприяю вбивству... Коли я вперше побував на бойнях, мені здалося, що різники мають бути конче дефективними. Людина, що раз у раз устромляє ножа в горло підв'язаної догори ногами, очманілої корови, гадав я, повинна мати якусь психічну травму. Закони охорони праці повинні були б, Здається, вважати різниковий фах за психічно шкідливий, і діти, до яких повертається ввечері після скривавленого дня різник, мусили б жахатися свого страшного батька. Та все це теревені. На різникове сумління не па-да& жодної краплини коров'ячої крові, і він почуває себе не гірше від того робітника боєнь, що виймає з теплого ще коров'ячого тулуба тельбухи або вантажить заморожене м'ясо у вагони коло пакгаузу.
Та облишмо цю хистку філософію. Не на часі вона, й не нам, обважнілим від нашого мисливського риштунку й сповненим ущерть, що аж через вінця ллється, життєвої радості, не нам розв'язувати ці питання. Скажемо правду: ми йдемо полювати, цебто стріляти тварин. І мене не вражають хижацькі блиски, що займаються ще тут, на міських вулицях, не тільки у Вадимових очах, а й у мирного, трохи навіть, як на мисливця, млявого Гордія. Полювання — це одчинена брама для приспаних, прадавніх атавізмів, це — поворот до примітиву. Воно позначається і в нашій мові: скоро я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, як моя лексика швидко бідніє, поступаючись перед нечленоподільними звуками, а в інтонації чуються знайомі хрипкі ноти неперевершеного дядька Семена. І цей дядько Семен, що, здається, міг би прекрасно правити в антропологічних сховищах за живого експоната з сивої давнини, троїться зараз і воскресає в кожному з над. Але ДЯДЬКОВІ Семенові ми присвятимо окремий розділ. Він вартий того.
ПАРОПЛАВ ЩЕ РІВНО О ЧЕТВЕРТІЙ
Ми, захекавшись, прибігли до пристані, бо пароплав іде о четвертій, а наші годинники загрозливо показують великою стрілкою за чверть. Вадим, як найвищий, з лютим виглядом протискується наперед, а за ним і ми вдираємося до черги. Черга нетерпляче тупцяє на місці, лається, хвилювання її росте, але ми ні на крок не наближаємося до далекого віконця, де флегматичний касир звільна видає квитки. Міфічний Харон, що перевозив душі небіжчиків на той світ, певно, порався швидше! Ні годинник, на якому вже за п'ять четверта, ні галас роздратованих пасажирів — ніщо не може зламати того класичного супокою касира. Байдужий, далекий від суєти, глибоко переконаний, що все на світі тимчасове й минуще і через те нема ніякої рації поспішати, касир так спроквола видає ті квитки, що ми, напевно б, залишились, якби пароплав як звичайно не спізнився.
Пароплава немає ще навіть коло пристані й невідомо, коли він прибуде. Дарма що він починає свій рейс із Києва, ніхто на пристані із службовців держпароплавст-0а не скаже вам бодай приблизно, коли піде пароплав. Ви навіть образите контролера коло сходів до причалу, якщо спитаєте про це, і він матиме цілковиту рацію гримнуть на вас так само, як він кричить зараз на нас:
— А я відкіля знаю! Прийде — і сядете; одійдіть назад! Голос йому такий грізний і безапеляційний, що годі
сперечатись. Він навіть не хоче пустити нас до буфету, що розташувався коло самого причалу, на воді.
— Почнеться посадка — підете. А зараз — одійдіть назад!
Годі йому доводити, що під час посадки користуватись буфетом не можна, що треба було б буфет перенести на суходіл, — все це марно: на лиці йому твердість і погорда.
— Таке розпорядження!
Ми не сперечаємось. Ми знаємо, як недоцільно щось доводити співробітникові нашого Дніпровського пароплавства, де є свої закони й традиції, і до того ж ми такі великодушні зараз, що ладні простити пароплавству все, аби тільки мерщій прийшов жаданий пароплав.
Ми відходимо подалі вбік, складаємо свої речі й сідаємо на колоди терпляче чекати. Ми не від того, щоб і спочити після біганини містом до пристані, але тут відбувається сценка, що незмінно повторюється з року в рік кожного разу, коли ми їдемо на полювання. Вона немовби спеціально запланована для Вадима.
Скоро ми поскладали рушниці, ягдташі та рюкзаки, як коло нас збирається знудьгована бездіяльним чеканням юрба сільських парубків. Вони оточують нас щільним півколом і так зацікавлено розглядають, немовби ми не звичайні собі мисливці, яких вони безліч разів бачили, а перші солдати невідомого чужоземного десанту, їхня безпосередня цікавість дратує Вадима. Його очі звужуються і, як зацьковані, бігають по дебелих чоботях І домотканих сільських галіфе, а губи сердито шепотять чи то до мене, чи до Гордія, чи до самого себе:
— Уже зібрались!.. Цирк!.. Терпіти не можу!.. Наперед протискується якийсь бородатий дядечко й
добродушно питає Вадима:
— І куди ж ото на охоту?
Вадим мовчить. Очі йому звужуються ще більше, й на стулених губах накипає лють.